...Плюс героїзація всієї країни

«З нагоди Дня незалежності Президент Віктор Ющенко нагородив понад три сотні осіб орденами, іншими відзнаками та почесними званнями. Одинадцять осіб удостоєні звання Герой України» (з інформаційних повідомлень)

Не будемо докопуватися й уточнювати, скільки цій хворобі століть і як вона називається, де й коли виникла та скільки поколінь нею перехворіло. Важливо, що з тих пір, як в обіг, наче грошові одиниці, увійшли нагороди (ордени і медалі), людство не має душевного спокою.

І що ж робити? Обов’язково хочеться не стільки морального, скільки матеріального заохочення. Навіть якщо його доводиться чекати аж до пенсійного віку. Який вихід? Взяти за приклад інші країни (за винятком СНД) — раз і назавжди відмовитися від усіх цих відзнак і тим більше їхнього матеріального підкріплення, в тому числі й довічного. Але це рівнозначно стихійному лиху, особливо в рядах чиновництва, яке є основним збирачем і колекціонером всіляких нагород. У багатьох із них — по чотири-п’ять орденів і медалей, від найнижчого до найвищого ступеня. За те в інших, набагато достойніших, жодної.

А хіба з присвоєнням звань «заслужених» і «народних» інша ситуація? Тут теж усе в руках тих самих чиновників та громадської комісії з нагород при Секретаріаті Президента, членів якої ніхто не знає. Тож процес присвоєння всіх нагород відбувається кулуарно, за непрозорими кулісами і за одним і тим же сценарієм, виписаним ще в радянські часи. Хоча згідно цих правил ініціатива нібито йде знизу — від місцевої влади, яка знає, хто, за що і якого «пряника» заслуговує.

А думка, слово колективу, а тим більше широкої громадськості — чиста формальність. Правда, найчастіше цим колективним словом є слово керівництва й, здебільшого, в одній особі, яке оскарженню не підлягає. Прізвища переважної більшості «героїв», ордено- та медаленосців, заслужених і народних стають відомими лише після указів Президента. Інколи навіть в голові не вкладається, як у список нагороджених, особливо орденами й медалями, могли потрапити ті, в кого перед Україною аж ніяких заслуг немає. Навпаки, більше шкоди для неї зробили і продовжують робити. Причому люди це бачать, обурюються, а ті, кому народ дав право ставити останню крапку в цьому процесі, наче навмисне збільшують когорту нагородоносців за рахунок лжепатріотів України, якщо не сказати її недругів та злочинців. І водночас імена тих, хто своє життя поклав на вівтар свободи й незалежності України, піддаються історичній експертизі, а то й сарказму, зокрема, й нинішніми героями та орденоносцями.

Хіба це не схоже на театр абсурду? Хіба можна таке делікатне і відповідальне в моральному та соціальному вимірах питання ставити на службовий конвеєр? Адже до кожного професійного свята, а їх буває по два-три щосуботи й щонеділі, до кожного Дня незалежності, видається «на-гора» ціла низка героїв, орденоносців, заслужених, народних. Хіба у проміжку між цими датами немає не просто достойних, а най-найдостойніших претендентів на ці звання? А якщо немає, то теж не біда. Почекаємо, поки з’являться. Бо, наприклад, чому для визначення лауреатів різних державних премій, хоч часто формально, але все-таки оголошуються публічні конкурси, а стати Героєм України чи удостоїтися орденів Ярослава Мудрого та княгині Ольги усіх ступенів можна без усякої конкуренції протягом кількох років підряд?