Помер патріарх французької літератури

Помер відомий письменник, почесний член Французької академії Моріс Дрюон, передає Agence France Presse. Він не дожив декілька днів до 91-річчя.

Дрюон — псевдонім письменника (в юності Моріс взяв прізвище свого вітчима) саме під ним він увійшов спочатку до французької, а потім і до світової літератури. Популярність прийшла, коли Моріс, учасник антифашистського опору, написав «Пісню французьких партизанів». Світову славу письменникові принесли трилогія «Сильні світу цього», за першу частину якої він отримав Гонкурівську премію, а також цикл гостросюжетних історичних романів «Прокляті королі». У колишньому СРСР його книги видавалися мільйонними тиражами. У 1973—1974 рр. Моріс Дрюон обіймав посаду міністра культури Франції в уряді Жоржа Помпіду, а з 1978 до 1981 року працював депутатом у міських зборах Парижа.

Декілька разів письменник приїжджав до колишнього СРСР, бував він і в Україні. Останнього разу Дрюон був у Києві в листопаді 2005 року, на запрошення посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна, і як почесний гість Міжнародного кінофестивалю «Молодість». Тоді письменник побував на презентації документального фільму «Російське коріння, або Одного разу в Оренбурзі», знятому українською студією «Інтерфільм» режисером Оленою Фетисовою. У тому фільмі Моріс Дрюон був одним із чотирьох героїв стрічки, а після перегляду мені вдалося поговорити з відомим письменником.

— Серед мого численного коріння є й росіяни: родина Кессель — з Уралу, — розповів «Дневі» Моріс Дрюон. — У моєму роду є й бразильське, й еквадорське коріння... Мій батько емігрував разом зі своєю родиною після Жовтневої революції з Оренбурга. Батько помер дуже рано, йому було лише 20 років... А про Оренбург багато розповідав мій дядько, письменник Жозеф Кессель. Наша родина належала до купецького стану. А мій дід і багато родичів займалися лікарською практикою. З п’яти років я мріяв побувати в «родовому гнізді». Але довелося 80 років чекати, щоб здійснити цю мрію. 2003 р. я вперше побував на землі предків, і та поїздка приголомшила — там досі зберігся наш фамільний будинок...

Я вперше побував в Україні 1961 року. Причому ту поїздку можна назвати великою мандрівкою: від Ленінграда (нині Санкт-Петербурга) на автомобілі я з другом доїхав до Одеси. Я пригадую свої відчуття від українських пейзажів — просторі поля, схожі на море, і дуже привітні люди, з якими мені довелося спілкуватися...

Повинен зізнатися, що ваша країна мене цікавить із декількох питань. Передусім тут — джерела слов’янської культури. Цей величезний історичний пласт ще має вивчатися вченими: від Київської Русі й до наших днів. Минуле століття стало великим випробуванням для багатьох народів. Вашій країні довелося пережити Першу світову війну, жовтневий більшовицький переворот, диктатуру Леніна, потім Сталіна, Другу світову війну... Кожна з цих подій могла б лягти в основу грандіозного роману, де героями стали б диктатори ХХ століття.

Завдяки історії, ми краще розуміємо події, які відбуваються сьогодні, й трохи можемо зазирнути в майбутнє. Звичайно, в ідеалі було б добре, знаючи історію, не повторювати помилок наших предків. Але кожне покоління, йдучи вперед, часто робить уже свої помилки. Людство, на жаль, не завжди чинить мудро...

Нині Україна перебуває на новому історичному витку. Після помаранчевої революції про вашу країну дізналися мільйони людей різних континентів. Ми з вами — європейці й у нас є маса проблем, але я впевнений, що спільними зусиллями нам удасться їх вирішити. Це стосується передусім тероризму — чуми нашого часу. Великий Бісмарк казав, що «географія є підвалиною політики» і де Голль вважав так само. На мій погляд, Європа має стати не адміністративним об’єднанням, а базуватися на співпраці різних країн, як у політичній, так і в економічній, духовній та культурній сферах. У нас є величезне поле для спільної діяльності...