ЩОДЕННИК

3 березня

Расизм, у повному розумінні даного поняття, мене вчили зневажати ще зі школи. В університеті активно підхопили ініціативу даного процесу, розвинули і закріпили, думала я, на все життя. Це по-перше. По-друге, у мене ніхто ніколи нічого не крав. У того гаманець поцупили, у того мобілку, там совість (щодо депутатів, куди ж без них) — звична ситуація у сучасному цивілізованому світі, але не для мене, зібраної й обачливої. І так було до того моменту, доки в моєму житті не з’явився він — темношкірий і весь час усміхнений. Наша зустріч тривала хвилин п’ять, не більше — я йшла з ринку до зупинки, а молодик з Берега Слонової Кістки причепився, як реп’ях, і, йдучи поруч, зі своєрідним акцентом повторював одне-єдине слово: «красивая, красивая». Оце фартонуло, подумала я, і гайда тікати світ за очі. Той, не довго думаючи, хапає мене за руку й уже на рідній мові починає щось розповідати. Вибачте за невихованість, але я не стала його вислуховувати — висмикнула руку й хутко вскочила в маршрутку, що саме під’їхала. От і все, лишилось тільки додати, що та рука, яку чорношкірий приставучий залицяльник взяв потримати, ніколи більше не бачила золотого браслета, що подарували друзі на 20-річчя...