Дивні метаморфози

Велика, дуже часто нездоланна сила, — традиція! Ось уже дійсно «привычка свыше нам дана»... 23 лютого давно вже у свідомості багатьох наших співвітчизників (і «сильної», і «слабої» статі) стало, по суті, просто святом чоловіків, багато в чому вже позбавленого минулого історико-політичного наповнення. Але тим більше потрібно з’ясувати точний зміст, який десятиліттями вкладала в символічний контекст Дня Червоної (потім — Радянської) армії офіційна державна пропаганда. Може, це допоможе допитливому читачу легше знайти відповідь на суттєве запитання: якщо сьогодні 23 лютого має статус Дня захисника Вітчизни, то про яку ж саме Вітчизну йде мова (СРСР, Російську Федерацію, Україну, або ще якусь іншу державу)? Якщо ж йдеться про Україну, то цікаво було б дізнатися, яке відношення мають до нашої країни події 23 лютого 1918 року (в реальному вигляді, а не в легендарній інтерпретації).

Отже, спробуємо розібратися в перипетіях геополітичної і суто військової боротьби тих днів. Розвал колишньої російської держави, що став вже очевидним до кінця 1917 року для кожного уважного спостерігача, цілком закономірно призвів (саме так часто-густо і відбувається в історії) до розвалу фронту. Російсько-німецького фронту Першої світової війни. На деяких ділянках фронту до січня 1918 року в окопах не залишилося жодного російського солдата, тільки подекуди траплялися окремі військові пости. Вирушаючи додому, солдати забирали свою зброю, а іноді навіть продавали її ворогу.

За таких умов 9 грудня 1917 року в Брест-Литовську (зараз місто Брест в Білорусі), де була розташована ставка німецького командування, почалися переговори про мир. Радянська делегація висунула ідею «миру без анексій і контрибуцій». Німеччина жорстко нагадала своїм партнерам по переговорах про свою явну військову перевагу — її війська наступали практично на всіх фронтах — і 28 січня 1918 року оголосила більшовицькому уряду ультиматум: Росія як держава назавжди відмовляється від прав на Польщу, Білорусію і частину Прибалтики — всього 150 тис. км. У відповідь глава радянської делегації на переговорах Лев Троцький заявив буквально наступне: «Наша позиція зводиться до формули: миру не підписувати, війни не вести, а армію розпустити. Ми виводимо нашу армію і наш народ із війни. Наш солдат-орач має повернутися до своєї ниви, щоб вже нинішньою весною мирно обробляти землю, яку революція з рук поміщиків передала до рук селянина. Ми виходимо з війни. Відмовляючись від підписання анексіоністського договору, Росія зі свого боку оголошує стан війни припиненим. Російським військам одночасно віддає наказ про повну демобілізацію по всьому фронту».

Німецькі військові й дипломати спочатку були просто приголомшені такою заявою, яка, мабуть, не мала аналогій у світовій історії. У приміщенні, де відбувалися переговори, запала повна тиша. Потім впливовий генерал Гофман вигукнув: «Нечувано!» А глава німецької делегації Кюльман негайно зробив нещадний висновок: «Отже, стан війни триває». У свою чергу, Троцький швидко залишив залу засідань зі словами: «Це все порожні загрози!»

Але вирішальною обставиною, що вплинула на весь перебіг подальших подій, стало те, що слова Кюльмана аж ніяк не були «порожніми загрозами». 18 лютого 1918 року німецькі й союзні їм австрійські війська почали потужний наступ по всьому фронту. Причому їм практично ніхто не протистояв: просуванню військ кайзера Вільгельма II заважали тільки погані дороги. Увечері 23 лютого 1918 року (так, саме тоді!) німці зайняли Псков, 3 березня — Нарву. Причому жодними вірогідними документальними джерелами не підтверджуються факти реальних перемог над німцями.

Згідно з офіційною радянською історіографією, «молода Червона Армія отримала перші героїчні перемоги над переважаючими силами противника під Псковом і Нарвою». Насправді ж відчайдушний опір (але, по суті, безнадійний) німцям чинили залишки 70-ї піхотної, 15-ї кавалерійської дивізій і двох піхотних батальйонів; всі ці військові частини були свого часу створені знаменитим білим генералом Л. Корніловим (!) і, природно, вважати їх «з’єднаннями Червоної Армії» неможливо навіть за наявності вельми буйної фантазії... Заслуги опору ворогу дуже скоро приписав собі відомий більшовик, балтійський матрос Павло Дибенко — саме за його словами і з його ініціативи рівно через рік, 23 лютого 1919 року, була вперше пишно відсвяткована «річниця створення Червоної Армії». Реалії ж були такими: саме червоногвардійський загін Дибенко на початку березня без бою залишив Нарву, куди негайно ввійшли німці. Генерал Михайло Бонч-Бруєвич так писав про героя-матроса: «Загін Дибенка не вселяв мені довіри; досить було глянути на цю матроську вольницю з нашитими на широченні кльоші перламутровими гудзиками, з хвацькими манерами, щоб зрозуміти, що вони битися з регулярними німецькими частинами не зможуть. Мої побоювання виправдалися...»

Якраз тими днями, 25 лютого 1918 року, Володимир Ленін з гіркотою писав у газеті «Правда»: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, невиконання наказу знищувати все і вся при відступі, не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство — ось що ми бачимо зараз». 19 лютого 1918 року радянське керівництво погодилося прийняти німецькі умови миру. Але тепер Німеччина висунула вже набагато більш важкі умови, зажадавши передати в «зону свого впливу» (а це безпосередньо торкалося й України) землі, на яких проживало близько 50 млн. чоловік, і, крім того, сплатити колосальну суму контрибуції. Ленін був змушений прийняти і ці умови (до речі, саме 23 лютого на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) він, погрозивши відставкою своїм соратникам, заявив: «Так, Брестський мир — мир паскудний і ганебний. Але якщо ми його не підпишемо — ми підпишемо смертний вирок Радянській владі протягом двох тижнів!». Після дуже гострої дискусії Політбюро з перевагою в два голоси підтримало точку зору Леніна. По суті, це було політичною капітуляцією більшовиків (де вже тут говорити про перемогу!), хоча такий крок і дозволив Леніну зберегти владу). Глава нової радянської делегації на переговорах у Бресті Григорій Сокольніков — до слова, замордований 1937-го в сталінських катівнях — намагався говорити німцям про те, що «ця перемога мілітаризму й імперіалізму виявиться лише тимчасовою і скороминущою», але у відповідь генерал Гофман різко перервав його промову словами: «Знову ті самі бредні!» Тоді Сокольніков заявив: «Ми готові негайно підписати мирний договір, відмовляючись від будь-якого його обговорення як цілковито некорисного в умовах, що склалися». Російська радянська держава офіційно відмовлялася від «прав» (проте, реально вона давно вже їх втратила!) на Польщу, Прибалтику, Україну, частину Білорусії, а також зобов’язана було передати Німеччині понад 90 тонн золота... 3 березня 1918 року Брестський договір був, нарешті, офіційно підписаний. Щодо України, то ще з 18 лютого 1918 року німецькі війська, за умовами договору з Центральною Радою, дістали право вибивати війська більшовиків із нашої землі.

Варто на завершення зазначити, що вже навесні 1918 року, за активною участю того ж Троцького (який зовсім не був таким безнадійним ідеалістом) і старих військових фахівців почалося енергійне й успішне створення Червоної Армії. Але день уявної «перемоги» 23 лютого не має до цього ані найменшого відношення. Він стосується дивовижної здатності більшовицьких ідеологів видавати свою поразку за «історичну перемогу».