Європа відповідальна за долю Косово

Рік тому 17 лютого 2008 року Косово проголосило свою незалежність, яку визнали понад 50 країн, які визначають близько 60% світового економічного добробуту. Міжетнічного насильства, якого багато хто побоювався, вдалося, багато в чому, уникнути. Також не сталося масового переселення сербів, яке також передбачали. Всеосяжна пропозиція з урегулювання статусу Косово (так званий «план Ахтісаарі»), яка передбачає міжнародний контроль над незалежністю Косово, поступово втілюється в життя. Було розгорнуто велику громадянську місію Європейського Союзу.

На жаль, проте, ми все ще не можемо перегорнути сторінку цього руйнівного конфлікту, який призвів до такої великої трагедії й став причиною нестабільності на Балканах дуже довгий час. Це питання не втрачає своєї злободенності, оскільки Сербія продовжує заперечувати цю нову реальність і робить усе можливе, щоб перешкодити нормалізації ситуації.

За вказівками сербського уряду, косовські серби, які становлять близько 5% населення, відмовляються співпрацювати з косовським урядом і місією ЄС. Таким чином — і в цьому полягає іронія конфлікту — серби самі перешкоджають найшвидшому застосуванню широкомасштабних громадських прав, передбачених у плані Ахтісаарі, який повинен принести їм нормальне й захищене життя. На міжнародному рівні Сербія — при сильній підтримці Росії, активно зайнята блокуванням прийому Косово до ООН та інших глобальних чи регіональних організацій.

Важко зрозуміти, чого намагається досягнути Сербія. Ніхто не заперечує, що для будь-якої держави відокремлення частини її території — дуже болісне, навіть якщо територія в основному населена іншою етнічною групою. Проте, в новітній історії є приклади того, коли подібні питання вирішувалися погоджено.

У випадку з Косово, після жорстокого режиму Мілошевича в 90-х роках, який супроводжувався репресіями, масовими порушеннями прав людини, а також широкомасштабним виселенням косовських албанців, було змушене втрутитися НАТО, а ООН взяла на себе управління країною, після чого повернення до сербського правління стало немислимим. Сьогоднішні демократичні лідери Сербії повинні розуміти, що втрата Косово, хоч і не з їхньої волі, стала безповоротною втратою, з якою вони повинні змиритися.

Все, чого вони можуть досягнути своєю сьогоднішньою політикою — це відкласти таку необхідну стабілізацію обстановки в регіоні після розпаду Югославії, а також зробити убогим життя в Косово. Хіба не буде розумніше простягнути руку допомоги державі, яка щойно з’явилася на світ, змінивши ворожість на дружбу і таким чином забезпечивши майбутню присутність сербів у Косово?

Косово, передусім, є проблемою Європи, і ЄС несе першочергову відповідальність за те, щоб у цієї історії був щасливий кінець. На жаль, нездатність ЄС дійти згоди в спільній політиці не лише послабила його роль на міжнародній арені, але також стала головною перешкодою перед рішучими діями в самій країні.

П’ять країн-членів, які продовжують утримуватися від визнання Косово, повинні розуміти, що їхня позиція надихає тих, хто ніяким чином не співпрацює з місією ЄС і перешкоджає її роботі. Також це до нескінченності ускладнює адаптацію до нової ситуації помірних сил у Сербії.

Лише об’єднана позиція ЄС разом із усвідомленням того, що прийняття в ЄС Сербії немислиме доти, доки цей конфлікт не буде повністю вирішено, може з плином часу призвести до зміни ставлення, як із боку звичайних сербів, так і з боку їхнього уряду. З іншого боку, Косово необхідна чітка європейська перспектива і рішуча допомога, щоб протистояти пригноблюючим труднощам, які стоять перед ним. На сьогодні бракує обох цих частин.

Не потрібно, щоб відносний спокій, який сьогодні переважає в Косово, вводив в оману. Останні трагедії на Балканах показали, що проблеми, які залишаються невирішеними, рано чи пізно переростають на відкритий конфлікт, і що ціна цього стає дуже дорогою для всіх. Для самовдоволення немає часу. Стурбовані цією проблемою люди повинні серйозно поставитися до того, що американський президент Барак Обама сказав у своїй інавгураційній промові: «Час, коли ми не йшли на компроміси, прагнули захистити свої вузькі інтереси і відкладали прийняття рішень — цей час, безсумнівно, минув».

Марті АХТІСААРІ — колишній президент Фінляндії і лауреат Нобелівської премії миру за 2008 рік;

Вольфганг ІШІНГЕР — колишній амбасадор Німеччини, зараз голова Мюнхенської конференції з безпеки;

Альберт РОХАН — колишній генеральний секретар міністерства закордонних справ Австрії та заступник спеціального посланника ООН на переговорах із визначення статусу Косово.