На славу п’ятдесят дев’ятого
В історії мистецтва є такі порогові дати, за якими цю історію потім, через роки і навіть століття, вивчають і читають; після таких дат відбувається своєрідний якісний стрибок, і той чи той жанр починає виглядати зовсім інакше, несподівано збагачується стилями й іменами, котрих до того наче й не існувало, але вони швидко стають загальним набутком. В історії кінематографа, тим паче кінематографа французького, такою датою є 1959 рік.
Чим же він особливий? Та дуже просто. Саме того року на екрани Франції вийшли повнометражні дебюти молодих, досі невідомих режисерів: «Хіросіма, кохання моє» Алена Рене, «Чотириста ударів» Франсуа Трюффо і «На останньому подиху» Жана-Люка Годара.
Ніхто з них не мав професійної режисерської освіти. Рухала ними тільки фанатична і всепоглинаюча любов до кіна. Щодо Годара, то тут випадок унікальний — він, лише критик, кінознавець, надумав продемонструвати, який саме має бути кінематограф.
Усі троє ненавиділи так зване татусеве кіно, «сінемадюпапа» — той розважальний, невибагливий стиль, що панував у ті часи. Всі троє, а також чимало їхніх спільників хотіли не просто показати на екрані своїх ровесників, а й прагнули надати тій появі актуальних форм, створити нову візуальну мову.
І, зрештою, їм те вдалося. Вони вивели сучасного героя — невлаштованого у світі авантюриста, як у Годара (головну роль виконав молодий Жан-Поль Бельмондо, для нього то був перший і найбільший, як пізніше з’ясувалося, крок у кінематографі), або — так само неприкаяного підлітка («400 ударів»). Запропонували незвичну роботу з простором у кадрі й органічне поєднання хроніки з ігровим кіном («Хіросіма»). Вразили по-справжньому революційним монтажем, котрий надавав навіть, здавалося б, буденному сюжетові шаленої динаміки і водночас трагічної високості («На останньому подиху»).
Зроблене геніальною трійцею так перемінило екранне мистецтво, що незабаром цей напрям охрестили «новою хвилею» — «Nouvelle vague». Фактично «новохвильовими» здобутками протягом півстоліття і живляться все нові й нові покоління режисерів, причому як у Старому Світі, так і в Америці, й цей потенціал ще не вичерпаний.
Мабуть, нинішнього року буде багато ретроспектив, прем’єр, святкувань. Може, щось відзначатимуть і в нас. Це доволі безпечно — адже в нас, і не тільки в нас, а й у сусідній, успішнішій Росії, досі триває кіно не те що татусеве, а, сказати б, дідусеве — навіть коли його роблять відносно молоді люди. Здається, вони зовсім не зважають ані на те, що відбулося останні 50 років, ані на довколишню реальність. Розумію, що кажу банальність, вдаюся до риторики, але наостанок так і кортить запитати (в кого?) — коли ж настане наш 1959 рік?
