Двоє свідків

Іляшівська середня школа. Шаргородський район на Вінниччині. У краєзнавчому музеї збираються учні, їхні батьки, вчителі, представники сільських та районних організацій. Рівно о десятій ранку розпочинається акція скорботи. В руках усіх запалені свічки. Хвилина мовчання. Тишу порушує дитячий голос:

— Кайданюк Килина, 48 років.

За ним другий, третій, четвертий...

— Кайданюк Ксенія, 18 років.

— Кайданюк Катерина, 11 років.

— Кайданюк Петро, 2 роки.

І так 33 хвилини. Кожна з яких здається роком. Понад сто прізвищ та імен... Понад сто людських доль, які обірвав Великий голодомор. Обірвав нагло і підступно. Дідусі й бабусі, батьки, діти, онуки... Смерть безжалісно косила цілі родини. Цілі родові древа виривали з корінням назавжди...

Сьогодні ці імена у пам’яті рідних та близьких. У пам’яті односельчан. У книзі пам’яті «Трагедія мого краю», що вийшла за підтримки районної держадміністрації і передусім її голови Віктора Ковальського. 6573 прізвища померлих у 1932—1933 роках поки вдалося повернути із забуття, із епохи безпам’ятства. Вирвати із мотлоху кривавої ідеології, для якої кожне повернуте прізвище стає свідком геноциду. Тільки у Шаргородському районі протягом тих двох страшних років населення району зменшилося на 20 тисяч осіб, а це майже половина нинішньої кількості жителів.

— Я досі не можу повірити, що вижив. За що нам винесли такий нелюдський вирок? — запитує 84-річний Петро Сергійович Білик, якому тоді було 11 років. Згодом він став вчителем і працював у рідному селі до виходу на пенсію.

Не може стримати сліз і Ксенія Боровська, яка теж дивом вижила. Оце їх двоє свідків залишилося у селі. Акція триває:

— Кайданюк Петро, 8 років.

— Білик Ганна, 33 роки.

— Боровський Григорій, 42 роки.

...Полум’я свічок здригається від кожного названого прізвища убієнних голодом сільських жителів. Вони повертаються... Повертаються, аби нагадати нам: «Люди, будьте пильні!»