Узбецький демарш

Не встигли в Москві перевести подих після загострення відносин із Заходом у результаті війни на Кавказі, як неприємні новини почали надходити з Центральної Азії. У жовтні Узбекистан призупинив членство, а за іншими відомостями виходить з Євразійського економічного співтовариства (ЕврАзЕС), що поєднує ще Білорусь, Казахстан, Киргизію, Росію та Таджикистан. Потім була демонстративна відмова президента Узбекистану Іслама Карімова взяти участь у саміті держав-членів Організації Договору про колективну безпеку СНД (ОДКБ), куди входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан. Це дало привід говорити про те, що Ташкент планує вихід і з цієї організації, хоча генеральний секретар організації Микола Бордюжа спростував цю інформацію, заявивши, що «для цього немає жодних підстав».

Узбецький лідер Іслам Карімов досить часто змінює членство в регіональних організаціях. Зокрема, в період досить добрих відносин із США Узбекистан вступив до ГУУАМу. Однак після подій в Андижані навесні 2005 р. відносини із Заходом погіршилися й відбувся крутий розворот у бік Москви й вихід з ГУУАМу. Альтернативою зовнішньополітичної ізоляції, в якій опинився Ташкент, стало приєднання до військово-політичного й економічного угруповань, орієнтованих на Москву, — ЕврАзЕС і ОДКБ. Як виявилося, й такий поворот був не дуже тривалим.

Центральна Азія, як і Південний Кавказ, є ареною гострого суперництва ЄС, США, Росії та Китаю. Обидва регіони мають важливе стратегічне значення. Другий — щодо Ближнього й Середнього Сходу, а перший для Індостанського субконтиненту, Китаю та Росії. Але важливість останнього багаторазово підсилюється тим, що регіон багатий не лише на вуглеводні, а й на інші стратегічно важливі корисні копалини. Разом із глобальними проблемами існують і регіональні. Причому одна з них — водяна, може перетворити регіон на вогнище тривалої напруженості, що може перерости в конфліктну зону набагато вибухонебезпечнішу, ніж, наприклад, Південний Кавказ чи курдський трикутник Туреччини, Ірану й Іраку.

Стрижень відносин держав Центральної Азії — вода і її розподіл (День, 12 червня 2008, №103). Головні річки регіону Амудар’я та Сирдар’я починаються в горах Паміру на території Таджикистану, а використовуються здебільшого в Узбекистані, Туркменії й Казахстані. Аналогічне становище на річці Нарин, що починається в Киргизії, а для зрошення використовується в Узбекистані. Бідні з енергетичного погляду Киргизія й Таджикистан мусять платити за енергоресурси з Узбекистану й Казахстану, а їхні водні ресурси, які вони можуть регулювати, використовуються начебто безкоштовно. В наявності конфлікт інтересів держав «верховин» і «низин». Киргизія й Таджикистан бачать рішення своїх енергетичних проблем у розвитку гідроенергетики, що суперечить інтересам інших країн. У першу чергу, це стосується планів Душанбе завершити будівництво Рогунської ГЕС на річці Вахш. Причому планується збільшити висоту греблі з 285 до 325 м. Це дасть можливість накопичувати у водоймище додатково порядку 3 куб. км води, що приблизно дорівнює середньому стоку ріки Вахш за 50 днів. А отже, з’являються додаткові можливості для маніпулювання обсягами стоку. Залишити ж зрошувані землі нижче за течією без води хоча б на три дні означає геть згубити врожай стратегічно важливих для Узбекистану культур, насамперед, бавовнику. До цього варто додати особисті проблеми між президентом Ісламом Карімовим і лідером Таджикистану Емомалі Рахмоном.

На серпневому саміті 2007 р. Шанхайської організації співробітництва (ШОС) президент Узбекистану Іслам Карімов обрушився на «деякі країни» регіону, що занадто захоплюються будівництвом ГЕС на транскордонних річках, і заявив про необхідність «розумного використання водно-енергетичних ресурсів у регіоні Центральної Азії, що викликають сьогодні різні й неоднозначні підходи». Полеміка продовжилася в жовтні поточного року під час саміту Євразес у Бішкеку, коли різкими висловленнями обмінялися президенти Таджикистану й Узбекистану. Хоча на наступній зустрічі президенти Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії й Узбекистану досягли «водного перемир’я», але всього лише на рік. Проблему відтерміновано, але не вирішено.

За всієї своєї важливості водні проблеми не єдині, через що в Ташкенті наважилися на черговий поворот оверштаг. Іслам Карімов був роздратований відмовою залучити Узбекистан до процесу формування всередині ЕврАзЕС Митного союзу в складі Білорусі, Казахстану та Росії. Не була підтримана пропозиція Карімова про об’єднання Євразес і ОДКБ. Прохолодно поставилися й до пропозиції Ташкента реанімувати діяльність групи «6 + 2», до якої входили шість сусідніх з Афганістаном країн, а також США та Росія. Узбецький президент запропонував перетворити групу на «6 + 3», додавши до її учасників і НАТО. Було б дивно очікувати палкої підтримки такої пропозиції з боку Москви.

Участь у ЕврАзЕС і ОДКБ ніяк не поліпшила відносин Узбекистану зі своїми сусідами. Кордони з Киргизією, Таджикистаном і Туркменією заміновано, й перетинати їх доволі важко. До того ж, вони часто закриваються з узбецького боку. Таке сталося нещодавно на кордоні між Узбекистаном і Туркменією. Стандартне пояснення як зазвичай пов’язане з небезпекою проникнення терористів і ісламістів. Між Ташкентом і Астаною йде гостре суперництво за лідерство в регіоні. При цьому Узбекистан з його жорстко регламентованою економікою серйозно відстає від Казахстану, що динамічно розвивається. Росія Путіна – Медведєва в такій обстановці все-таки схиляється в бік Нурсултана Назарбаєва як ближчого й передбачуванішого. До того ж, економічні зв’язки між Москвою й Астаною набагато більші, ніж з Ташкентом. Хоча й у відносинах Росії й Казахстану проблем вистачає.

Цікаво, що демарш Узбекистану практично збігся в часі з пом’якшенням у відносинах з ЄС, що зняв практично всі обмеження на зв’язки з Ташкентом. Роздратування Першопрестольної виразилося в заяві начальника російського Генштабу Миколи Макарова про те, що «США, за нашими даними, планують створити військові бази на території Узбекистану й Казахстану». У Вашингтоні відреагували досить мляво: «Для мене це новина, — заявив заступник помічника держсекретаря США Метью Брайза, — думаю, що це не відповідає дійсності». Але навіть якщо це й так, то в майбутньому може змінитися. Тим паче що Афганістан у центрі американської зовнішньої політики, й проблема постачання тамтешніх військ НАТО матиме важливе значення. Бази в Центральній Азії знадобляться, й без Узбекистану Вашингтону обійтися буде складно.

Але найбільше Кремль занепокоєний появою всередині СНД тенденції на дистанціювання від Москви. Вона виникла після війни на Кавказі й однобічного визнання Росією незалежності Абхазії й Південної Осетії. Найближчі союзники Росії по ОДКБ відмовилися наслідувати її приклад. Позицію Казахстану щодо цього ще раз твердо підтвердив прем’єр-міністр Масімов в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы». Є труднощі й в енергетичному секторі. Поки «Газпрому» не вдалося узгодити ціну на газ із Узбекистаном і Туркменією. У Ташкенті хочуть встановити її на рівні 400 доларів за 1000 куб. м.

В очікуванні можливого загострення відносин із сусідами в Ташкенті вирішили знову зблизитися із Заходом. Душанбе прагне заручитися підтримкою Китаю, Індії й Ірану, в Астані намагаються грати у власні ігри й хочуть запропонувати тенге замість карбованця в ролі резервної регіональної валюти. І лише змучена внутрішніми економічними й політичними проблемами Киргизія продовжує пливти в російському фарватері. Чи довго? У будь-якому разі демарш Узбекистану може стати початком утрати Росією впливу в дуже важливому регіоні.