Коли б погнався за чинами
4 квітня 2008 року «День» розповів про те, як видатний український філософ-просвітитель Григорій Сковорода (1722—1794) потрапив до придворної капели, і що цьому передувало.
Цією публікацією я хотів би продовжити розповідь про досить цікаву сторінку в творчій біографії великого любомудра. Забажай Григорій Сковорода зайняти високе становище в тогочасному суспільстві, при великих своїх талантах він би міг це легко зробити...
Єлизавета з перших днів свого царювання взялася за оновлення придворної капели. Співаків для неї набирали, в основному, на Полтавщині та Слобожанщині. З цього приводу видала два свої укази — в грудні 1741 року й у серпні 1742 року. Капела увійшла в число кращих серед монархій Європи. Це, зокрема, відзначив й італійський композитор Б. Галуппі. Прослухавши її у свій приїзд до Санкт-Петербурга, він у захопленні сказав: «Такого чудового хору я ніколи не чув в Італії...».
У репертуарі капели були твори видатних композиторів ХVII—ХVIII століття Й.-С. Баха, Г.-Ф. Генделя, Ф. Дуранте, Д. Палестріні, Д.-Б. Перголезі та ін.
Єлизавета була набожною, часто відвідувала церковні служби, дуже любила духовну музику й особливо високо цінувала український хоровий спів.
Попри свою набожність, Єлизавета більшість часу проводила на балах, маскарадах у супроводі музикантів та співаків. За словами історика В.Ключевського, Єлизавета потрапила до двох зустрічних течій, виховувалась серед європейських впливів і благочестивої вітчизняної старовини. Вона встигала в один день побувати на церковній службі й потанцювати на балу.
Багаторічна служба у придворній капелі винагороджувалася імператрицею високими чинами та пенсіями. Так, знаменитий бас Ф. Качановський з Прилук одержав від імператриці навіть генеральське звання, а з ним і маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку й річну пенсію в 1000 карбованців (величезна на той час сума). Для порівняння, річна оплата професора М. Ломоносова складала тоді 600 карбованців.
Важливою пільгою для придворних співаків було й звільнення їхніх батьків, братів і сестер, що проживали у батьківській хаті, від податків, солдатських постоїв та інших повинностей. В указі Єлизавети про пільги родинам українських співаків від травня 1743 року в списку 17 співаків з Полтавщини та Слобожанщини, в групі із 9 альтистів значиться «Григорій сын Сковорода Лубенского полку, местечка Чернух, содержит его мать Пелагея Степановна дочь Шенгереева».
Найвищу нагороду — графський титул (а згодом звання фельдмаршала) отримав 1744 року простий співак капели із села Лемеші на Чернігівщині, «самый импозантный украинец своего времени» Олексій Розумовський (1709—1771), в якого була дуже закохана Єлизавета й таємно з ним повінчалася. До придворної капели він потрапив ще 1731 року. А його брат Кирило Розумовський (1728—1803) також зробив стрімку кар’єру у Санкт-Петербурзі, ставши у 22-річному віці гетьманом України. Саме завдяки впливові братів Розумовських на Єлизавету, за час її правління Україна змогла відновити деякі свої права, записані у Переяславських угодах при Богдані Хмельницькому.
Земляк Г. Сковороди К. Коченевський за «усердную службу» в придворній капелі був пожалуваний на посаду лохвицького сотника (Полтавщина). Його призначили в Лохвицю 1746 року. Та, в основному, займався пошуками у наших краях здібних співаків для поновлення придворної капели. Згодом із К. Коченевським трапилася прикра історія. Він почав безконтрольно витрачати кошти казни, одержані для відбору і спорядження співаків до капели у Санкт-Петербург. А тому канцелярія двору імператриці Єлизавети відмовилася від подальших послуг спритного до привласнення державних грошей К. Коченевського.
Посаду Лохвицького сотника обіймав 1759 року й колишній співак придворної капели В. Нельговський, який міг знати Г. Сковороду по Санкт-Петербургу.
Коли б філософ залишився у капелі на триваліший період, він, безперечно, отримав би від Єлизавети високий чин, а то й посаду сотника одного з міст, містечок Полтавщини чи іншого краю. Та він на це не спокусився..
Придворне життя Г. Сковороді було не до душі. Безкінечні бали, маскаради, танці, любовні історії вельмож і флірти дратували звиклого до напіваскетичного побуту філософа. Свої гнітючі враження від перебування при дворі Єлизавети він передав у творі «Сон», який написав 24 листопада 1958 року.
Прибувши з почтом імператриці влітку 1744 року до Києва, Г. Сковорода подає «прошеніє» про звільнення з придворної капели і назавжди залишає її, мабуть з полегшенням, у чині придворного уставника (регента, керівника хору). Цей чин давався найдосвідченішим співакам, які досконало знали «устав» (порядок) церковних служб.
Будучи незалежним по духу, не піддаючись звабам світу, Григорій Сковорода впевнено йшов своїм шляхом. Наука, свобода і просвітництво рідного народу були для нього найголовнішим сенсом життя.
