«Убивці» шансів

Маятник української політики постійно гойдається — то в бік дострокових виборів, то в бік коаліції ПР і БЮТ. Причому ситуація міняється ледве чи не кожного дня. Очевидно, в найближчі два тижні буде безліч консультацій з найнесподіванішими результатами. Але так само очевидно, що хоч чим би вони закінчилися, наші євроатлантичні перспективи знов під великим питанням.

— Ситуація в Україні — це внутрішня справа цієї країни, й від українців залежить, як вони виходитимуть з цієї кризи. НАТО не перебуває в такому становищі, щоб якось коментувати цю ситуацію, — тактовно зазначив офіційний представник Альянсу Джеймс Аппатурай.

У той же час, в інтерв’ю The Washington Times Президент Віктор Ющенко висловив думку, що Україна зробила все, «щоб отримати позитивну відповідь».

— Ми маємо отримати сигнал від Альянсу, що нас поважають, що нас цінують, — сказав Віктор Ющенко.

Ми спитали експертів «Дня»: чи дійсно Україна «зробила все», щоб отримати ПДЧ? Чи відіб’ється нинішня політична криза на результатах засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в грудні?

Володимир ЛУПАЦІЙ, експерт Центру соціальних досліджень:

— Політична криза у будь-якому разі впливає на зовнішньополітичний курс країни. Оскільки латентна конституційна криза, що характеризується блокуванням рішень одних структур влади іншими, призводить до самоізоляції країни на міжнародному рівні. Незалежно від того, яких курсів і поглядів дотримуються ті чи інші політичні сили та їхні лідери, будь-яка зовнішньополітична стратегія передбачає хоча б мінімальний консенсус всередині держави. Поки в Україні не буде розв’язано політичну кризу, наша країни взагалі нікуди не вступить. Незважаючи на те, що російсько-грузинський конфлікт консолідував Захід, у них, як і раніше, зберігаються глибокі розбіжності всередині самого Альянсу. Тобто Україні ПДЧ можуть не надати не через політичну ситуацію в Україні, а через кризу самого НАТО. Оскільки проблема модернізації та зміни стратегії розвитку НАТО весь час проланговується. В основі змін в Україні мають лежати глибокі економічні, політичні реформи і, відповідно, реформа Збройних сил і безпека країни. Тому що сьогодні Україна нагадує людину, в якій 70% шкіри обгоріло, тобто система безпеки України зруйнована шляхом утягування силових структур у політичну боротьбу шляхом дискредитації МВС, СБУ, ЗСУ. І в цьому винні всі політичні сили України. На жаль, зовнішньополітична стратегія України, яка мала вираз у євроінтеграційних і євроатлантичних устремліннях, — це політико-дипломатичний проект. Він слабо пов’язаний з інтересами бізнесу та інститутами громадянського суспільства, він не перетворився на загальнонаціональний проект. В Україні відбувалося первинне накопичення і формування провідних політико-економічних груп; незважаючи на багатовекторність і євроінтеграційність, нашій країні була властива економічна автаркія. Наприклад, чому А. Гриценко запропонував зняти питання про ПДЧ. Тому що наші політики наробили стільки дурниць навколо цього, а насправді ж від ПДЧ до НАТО — величезний шлях. Адже як на Заході, так і в Росії розуміють, що ПДЧ — це комп’ютерна гра провідних геополітичних гравців, реально вона не несе будь-яких загроз. Зовнішніми гравцями використовується ця тема для того, щоб грати на суперечностях української влади, на її полярності.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, директор соціологічної служби «Український барометр»:

— Політична криза в Україні жодним чином не позначиться на євроатлантичних устремліннях України. Україна мало що зробила для свого просування до НАТО, але, Північноатлантичний альянс і Європа багато що зробили, щоб Україна зайняла правильну позицію. Якою б важкою не була ситуація в Грузії, дипломати від НАТО приїхали й організували комісію «Грузія—НАТО». Захід одного разу 1991 року вже допоміг Україні. Що поганого в тому, якщо він допоможе Україні й зараз, коли розгортається холодна війна між Україною і Росією? Тому правильними є вимоги до України — мати каталізований уряд і здорову громадську думку для досягнення досконалої демократії. Але Заходу також треба зробити конкретні кроки в бік України, як деякий аванс і, я вважаю, що такий аванс буде. Нас не приймуть до НАТО, але схему, аналогічну ПДЧ, вони нам нададуть, наприклад, активну карту миру (АКМ). Абревіатура ПДЧ і частково її зміст буде замінено тому, що Україна ще не готова до ПДЧ, до того ж, така назва дратує Кремль.

Сергій ДАЦЮК, експерт:

— Будь-яка криза всередині держави відбивається негативно на її зовнішній політиці. Тому сьогоднішня криза не додає престижності Україні у світі. Віктор Ющенко у своєму інтерв’ю говорить про те, щоб західні країни виявили нам повагу. А як можна поважати країну, яка сама себе не поважає? Наші політики роблять все, щоб їх країну не поважали, і Президент у тому числі. Наша держава слабка тому, що наші політики не мають єдиної позиції з багатьох питань, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Мова вже не йде про масштабні реформи в армії, треба хоча б стовідсоткове фінансування з того, що заплановано в бюджеті. Навіть при грошах, які є, ми не фінансуємо армію на сто відсотків. Україна нічого не зробила для власної безпеки. Армія нереформована, не винесено уроки з російсько-грузинського конфлікту. Питання не полягає в тому, відмовлять нам в ПДЧ чи ні, а в тому, що ми не є суб’єктами цього процесу. Ми не намагаємося захищати свою країну. Уявімо, що нам нададуть ПДЧ, а потім цей план розтягнеться на двадцять років. Адже ПДЧ — це жодної гарантії, Україна може припинити своє існування за цей час. Перш ніж вступати будь-куди, треба навчиться самим себе захищати, а вже потім думати про зовнішні організації і блоки.

Кость БОНДАРЕНКО, політолог, директор Інституту ім. Горшеніна:

— Політична криза в Україні — це додаткова ілюстрація того, що Україну не можна впускати навіть на поріг, не те щоб до НАТО. Захід перед Україною накреслив деякі пункти, з якими наша країна не впоралася — це внутрішньополітична стабільність і проведення реформ. Президент Віктор Ющенко має ставити перед собою питання — скільки реформ було здійснено за період його правління. Зокрема, чи підготовлена українська військова машина до натівських стандартів. Адже сьогодні наша армія є найбіднішою в Європі. Міністр оборони, який прийшов до уряду по квоті Президента, публічно заявляє, що українська армія забезпечена продовольством тільки до 31 жовтня. Чи можна таку армію приймати до НАТО? Плюс, коли в країні незрозуміло хто керує, щодня робляться суперечливі заяви щодо реформування армії, прем’єр-міністр говорить про одне, Президент — про інше. Чи може така держава претендувати на повагу чи вступати будь-куди? Звичайно, ні.

Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, м. Хмельницький:

— На мою думку, Президент України Віктор Ющенко зробив усе, щоб Україна ще довго не була прийнята до структури євроатлантичної системи безпеки. Насправді він і не мав наміру сприяти реальній інтеграції країни в НАТО. Завдання Президента та його оточення простіше — посилати сигнали держдепартаменту США про те, що в умовах владного хаосу і «прокремлівських впливів» тільки Віктор Андрійович може надійно представляти в Україні геополітичні інтереси такого стратегічного партнера, як США, в тому числі й у військово-політичній сфері.

Інші кандидати у президенти — Віктор Янукович і Юлія Тимошенко виставляються антинатовцями в очах американських партнерів. Розрахунок простий — на найближчих виборах нового українського президента Вашингтон має визначитися з тим, кого з «реальних» політиків він хоче бачити у главі 46-мільйонної європейської держави, розташованої між «авторитарною Росією» та «вільним світом». Саме США, з його численними (в тому числі й тіньовими) механізмами легітимації лідерів у країнах «молодої демократії», зіграли вирішальну роль у перемозі Ющенка на президентських виборах 2004 року, і саме американська підтримка на президентських виборах 2009 року, на думку команди чинного глави держави, може здійснити істотний вплив на їхній результат.

Якби Віктор Ющенко насправді хотів наблизити Україну до вступу в НАТО, він почав би з пошуку внутрішньоукраїнського консенсусу в середовищі політикуму й суспільства взагалі з питань пріоритетів національної безпеки. Я певен, що якби він виступив із масштабною міжнародною ініціативою про глобальне реформування всієї системи трансатлантичної та європейської системи безпеки, що передбачає, наприклад, запрошення до НАТО одночасне з Україною Росії та Білорусії, його позиція виглядала б зрозумілішою для громадян його країни.

Вступ України до НАТО за сценарієм Ющенка й адміністрації Буша передбачає перетворення україно-російського й україно-білоруського кордонів на зону протистояння двох військових мегаугрупувань, що ніяк не сприяє посиленню безпеки пересічних українських громадян. Натомість вступ до НАТО України спільно з Росією та Білорусією перетворює нашу країну на глибокий тил потенційних світових конфліктів і справді посилило б відчуття захищеності в українського суспільства.

Можливо, така позиція викликала б роздратування в частини західних еліт, які вважають, що пострадянські країни не можуть виступати з широкомасштабними політичними ініціативами, а лише повинні ретранслювати ідеї, вкинуті глобальними гравцями. Але в цьому випадку Віктор Ющенко справляв би враження самостійного політика, котрий відстоює інтереси своєї країни, а не лобіста зовнішньополітичних ініціатив заокеанського сусіда.

Найближчим часом Україна не має жодних шансів на зближення з НАТО. У цьому питанні тверезу позицію зайняли лідери кількох країн Західної Європи, які не бажають посилювати дезінтеграцію країни, де 70% населення виступають проти НАТО, а правляча еліта не вважає за потрібне звертати на це увагу.

Юрій УЩАПОВСЬКИЙ, голова президії Житомирського обласного об’єднання Спілки економістів України:

— Швидкість вступу України до євроатлантичних структур залежить виключно від єдності української еліти. Інших перешкод, які б суттєво гальмували цей процес, не існує. Отже, нинішня політична криза, безумовно, сповільнить реалізацію євроатлантичних прагнень нашої країни. Кому це вигідно? Запитання риторичне, оскільки ніхто, крім Росії, відкрито не висловлював свого незадоволення можливою інтеграцією України в НАТО. Бо це означало б кінець російського панування у Східній Європі. Тому за зовнішньо привабливою риторикою Російська Федерація буде всіма можливими засобами прагнути встановити маріонетковий режим в Україні, який би проводив у відносинах з нею не стільки дружню політику (дружба може бути між рівними партнерами), скільки спрямовану на угодовство. Росія об’єктивно не зацікавлена в єдності українського народу і України. Згадайте висловлювання Володимира Путіна, коли він був президентом сусідньої країни: «Ще питання, чи хоче бути в НАТО український народ?» Тому сьогодні наш народ очікує від українського політикуму єдності в головних питаннях, і в тому числі щодо вступу до євроатлантичних структур. Хоча це за нинішніх умов виглядає скоріш добрим побажанням. Якби засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО проводилось на початку нинішнього вересня, сумнівів стосовно позитивного рішення про приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства у НАТО не було б. Але до грудня, з огляду на непрогнозованість політичного життя у нашій державі, аморальність і зрадливість так званої української еліти, будь-які прогнози в даному аспекті будуть невдячною справою. Чи все зробила Україна, щоб отримати ПДЧ? Я вважаю, що ні. Критерієм є обізнаність пересічного (як люблять казати) українця в тому, що таке НАТО і навіщо воно потрібно. На сьогоднішній день більшість українських громадян цього не знає. Думається, що за той час, який залишився, можна зробити в даному напрямі дуже багато — було б бажання. Проте еліти, яка б це робила, просто немає. Від коаліції Партії регіонів з Блоком Юлії Тимошенко, про яку зараз багато говорять, очікувати активності в отриманні Україною ПДЧ не варто. Дуже схоже, що така коаліція вигідна нашій північно-східній сусідці. Не думаю, що в разі, коли така коаліція утвориться, сформований на її основі уряд відкличе підпис під заявою про приєднання до ПДЧ. Скоріш навколо цього буде гра, спрямована на приховане гальмування, але відкрито виступити не наважаться. Хоча ПР і може виставити це умовою створення коаліції.

Не все зроблено у нас і щодо демократизації суспільного життя. У законодавчих планах, ініціатива стосовно яких належить імовірним членам нової коаліції, фігурують пропозиції, які слабко пов’язані з демократією, — той же 10% бар’єр при виборах до парламенту, і все більше прагнення до монополізації влади і до зняття обмежень щодо неї. У нас, по суті, є один орган влади, який не підпадає ні під який контроль. Хоч як це парадоксально, — це Верховна Рада. В Україні обмежується діяльність Президента, є наміри взяти під контроль діяльність Конституційного Суду. А парламент нічим обмежити не можна. Навіть питання депутатської недоторканності в його стінах вперто не хочуть впроваджувати щодо народних депутатів. І відносно укріплення правових засад існування суспільства, в тому числі незалежності судів, теж далеко не все зроблено.