Труба кличе...

Україні належить одна з найпотужніших газотранспортних систем (ГТС) у світі. Економічний та політичний зиск від труби, яка постачає значну частину всього об’єму нафти та газу до Європи, вже давно робить її об’єктом прискіпливої уваги з боку російського «брата». Нагадаємо, що газотранспортна система країни знаходиться в експлуатації дочірньою компанією «Укртрансгаз» НАК «Нафтогазу України». Щорічна пропускна спроможність ГТС на вході — 288 мільядів кубометрів, а на виході 178,5 мільярда кубометрів, у тому числі в країни Європи — 142,5 мільярда кубометрів.

За даними «Укртрансгазу», транзит блакитного палива українською територією до країн Європи у січні—червні 2008 року зріс на 23%. Такі показники, безперечно, радують, адже минулого року він скоротився на 1,5% у порівнянні з 2006 роком. А до країн СНД — і того більше: в 4,8 рази, до 3,1 мільярда кубометрів.

Експерти зазначають, що подальші успіхи в роботі ГТС залежатимуть від її модернізації та здатності збільшити пропускні потужності. Адже Росія вже будує «Північний» та «Південний» потоки, ведеться й газопровід через Білорусь. Європа ж реалізовує газопровід «Набукко». Чи вдасться Україні й надалі зберегти перші позиції у транзиті енергоресурсів за таких умов? Це і з’ясовував «День».

ГРОШІ В ТРУБУ...

Європейська комісія оцінила модернізаційний процес вітчизняної ГТС в 2,5 мільярда євро. «Така оцінка говорить про те, що наша ГТС зараз у непоганому робочому стані. Більше того, якби сьогодні проводився тотальний аудит газотранспортної системи Росії та України, то ми виглядали б набагато краще», — розповідає «Дню» газовий експерт Олександр Нарбут. Над чим потрібно попрацювати, так це над осучасненням компресорних станцій.

«Подальша експлуатація фізично зношених та морально застарілих газотурбінних двигунів може привести до обвальної деградації газотранспортної системи України та її нездатності забезпечувати надійну подачу природного газу для внутрішніх потреб країни та його транзит у Європу», — пишуть про транзитні перспективи України у своїй статті академік Національної академії наук України (НАНУ) Борис Патон та член-кореспондент НАНУ Артем Халатів. Окрім того, використання таких газових турбін із низьким коефіцієнтом корисної дії (на рівні 18—25%) ще й призвело до надмірних затрат газу на власні потреби ГТС. У 2006 році вони складали 4,9 мільярда кубометрів.

На думку вчених, якщо оснастити газотурбінними двигунами нового покоління свою ГТС, при тривалій експлуатації можна знизити не лише потреби українців у споживанні газу, зменшити викиди двоокису вуглецю у повітря, але й сприяти надійнішій експлуатації системи та її безперебійному постачанню газу до Європи.

Академік, доктор технічних наук, професор, завідувач відділу Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАНУ Володимир Махненко згодний, що українська ГТС перебуває не в гіршому стані, ніж російська чи американська. Однак, щоб утримати транзитну марку, потрібно постійно слідкувати за її технічним станом та попереджувати виникнення різноманітних дефектів. Так, він розповів «Дню» про одну із технологій ремонту магістральних трубопроводів під тиском, яку цього року українські вчені представили на здобуття Державної премії України у галузі науки та техніки. «Традиційно ремонтують трубопровід, зупиняючи його, очищаючи від газу та нафти. Потім вирізають дефектну ділянку та вварюють нову. Це вимагає великих часових затрат, окрім того, доводиться випускати газ у навколишнє середовище, а ще ж є міжнародні зобов’язання. Наша технологія передбачає визначення технологічних дефектів та їхнє попередження, ремонт без зупинки трубопроводу з допомогою зварювання. Якщо ж товщина дефекту менше за 4—5 міліметрів, то зварка не застосовується, а встановлюються спеціальні муфти і бандажі, які накладаються поверх дефекту, а на кінцях зварюються з нормальною ділянкою магістралі».

РОСІЙСЬКИЙ ІНТЕРЕС

Навіть затіваючи модернізацію свого транзитного добра, Україна не може позбутися особливого інтересу Росії, яка хоче одноосібно володіти цією трубою. Що ж отримає натомість Україна, якщо це трапиться? Скоріше навпаки, втратить останній козир у врегулюванні ціни на газ. Чи підуть на це українські державні мужі?

Інформації для роздумів на цю тему останнім часом побільшало. Так, заговорили, що «Газпром» запропонував повернутися до передачі української ГТС в управління Міжнародному газотранспортному консорціуму. Нагадаємо, що про його створення домовилися ще 2002 року екс-президент України Леонід Кучма, екс-канцлер ФРН Герхард Шредер і екс-президент Російсьої Федерації Володимир Путін. У 2003 році консорціум створили (на паритетних засадах, де по 50% належало НАК «Нафтогазу України» та ВАТ «Газпром») для реалізації нових спільних проектів у сфері транспортування природного газу з Росії у Європу. Але до реалізації проекту так і не дійшли через різне бачення діяльності концорціуму.

Чутки про передачу вітчизняної ГТС росіянам спростувало Міністерство палива й енергетики України своєю заявою: «Питання створення Міжнародного консорціуму з керування і розвитку ГТС України не є предметом переговорів компанії...». Зі свого боку, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, яку Банкова звинувачувала у зраді національних інтересів у питанні з трубою в обмін на російську підтримку під час виборів президента, теж категорично відкинула ідею про передачу ГТС росіянам.

ТРУБНИЙ КОЗИР

Доки точаться словесні перепалки, триває робота з підготовки до підписання довгострокових контрактів НАКу з «Газпромом». Ціна газу ще не відома, але з формулою нібито вже визначилися. Чи ж зміниться вона після останніх подій у Грузії та реакції на це української сторони? Це питання часу. А між тим, варто пригадати, що, починаючи з 2006 року, російський монополіст щорічно збільшував ціну блакитного палива центральноазійського походження для українців. З $95 за тисячу кубічних метрів вона зросла до $179,5. Цього року країна знову чекає чергового цінового стрибка.

У вирішенні енергетичних питань українцям варто було б повчитися саме у росіян: газ для них — це просто бізнес, який підкріплюється бізнес-стратегією для конкретної компанії. І неважливо, хто її прописує для компанії. Головне, що крайнім за підвищення газових цін для українців та європейців є не російський уряд, а комерційна структура. А які можуть бути до неї претензії, адже її головне завдання — заробляти гроші та збільшувати свою капіталізацію. Натомість Україна за звичкою добропорядного сусіда вкотре підгинає плечі та тримається за ставку транзиту, яка у порівнянні з іншими європейськими країнами в три—шість разів нижча.

Отримати комерційний зиск (підвищити вартість транзиту) та не втратити при цьому дружнього тону розмови з сусідом теж можна. Наприклад, у розмові з «Днем» газові експерти не виключають варіант виділення «Укртрансгазу» в окрему компанію. Це дозволить їй самостійно встановлювати вартість «спірного» транзиту, виходячи із ринкових цін, а офіційна влада залишається ні при чому. Відтак шанси російського та українського монополістів більш-менш врівноважуються.

Окрім того, багато цікавого для формування російсько-українських газових стосунків на базі ГТС можна почерпнути з Європейської енергетичної хартії. Так, один її пункт дозволяє рівний доступ до енергоресурсу як споживачів, так і транзитерів. Якби Україна ним скористалася, то вона могла б протистояти політичному тискові Росії. У відповідь на обіцянку продавати країні газ за ціною, наприклад, $400 доларів вона могла б вимагати: закуповуємо весь експортний російський газ для Європи на своєму кордоні, далі самостійно транспортуємо його своєю територією і перепродаємо європейським компаніям.

Яка ж доля чекає вітчизняну ГТС? Якщо вірити нафто-газовим експертам, все вирішиться у найближчі три-чотири роки. Саме тоді спливає термін запуску обхідних європейських і російських транзитних шляхів. Чи встигне українська владна еліта вчасно зупинитися та об’єднати свої зусилля для вирішення стратегічно важливих для країни завдань? Питання хоч і риторичне, але в ньому закладено ще один бар’єр для успішної реалізації всіх економічних починань. «У нас майже немає справжньої політичної еліти, а тільки політичний клас, — говорить один зі співрозмовників «Дня». — Еліта ніколи не розмінює національні інтереси і не робить предметом внутрішньополітичного конфлікту баталії на тему, хто краще виторгує щось у наших сусідів за наші ж національні інтереси. Еліта — це ті люди, які, незважаючи на різні способи досягнення мети та внутрішню дискусію, готові до хрипоти в голосі відстоювати національні інтереси як перед Сходом, так і перед Заходом».