Випробувані... Сорочинцями
Чи думали іваничанські жінки, збираючись на знаменитий ярмарок, що виступати їм доведеться під відкритим небом на палючому сонці, спати на підлозі в місцевій школі, харчуватися переважно завбачливо захопленим з дому салом, а втому і піт змивати у річці Псел?..
Проте і в таких екстрим-умовах учасники аматорського фольклорного ансамблю «Горлиця» з маленького волинського містечка неподалік Західного Бугу зайняли перше місце, здобули глядацькі симпатії, отримали нові запрошення до виступів. І вже мріють... знову побувати у Великих Сорочинцях.
Пережите за кілька днів ще чується у захриплих голосах учасниць «Горлиці» й спогадах, яким немає кінця. Емоції досі переповнюють душу, адже, як каже керівник ансамблю Галина Дорощук, «до останнього дня не вірили, що таки їдемо у Сорочинці». У яких тільки фестивалях і конкурсах не брали участь співачки! Переважно в усіх, котрі відбуваються в Луцьку, їздили в білоруське місто Береза, бували в Польщі. Але Сорочинський ярмарок особливий, бо збираються на ньому фольклорні ансамблі не лише з усієї України, а й із інших країн.
Тому однією з несподіванок для іваничівців стало те, що вони єдині у творчій програмі ярмарку представляли західний регіон України. Не тому, мабуть, що нема тут подібних чи кращих од них талантів, а суто через фінансові проблеми. До речі, «Горлиця» їздила на ярмарок... у кредит.
— Коли нам навесні запропонували цю поїздку, зразу постало питання: а за які кошти їхати? У районній держадміністрації підтримали, проте гроші могли виділити лише в кінці літа. Треба шукати спонсорів... — міркує Галина Василівна Дорощук.
Організатори ярмарку, котрий носить статус національного, сказали, що оплатять проживання і харчування учасницям. Та вже перед самою поїздкою заперечили: поїздка і харчування за власний рахунок.
Повезти «Горлицю» — і почекати обіцяних владою грошей — погодився однокурсник керівника «Горлиці», підприємець з Луцька Олександр Ляшук. Дорога з Іваничів у Сорочинці неблизька: 800 кілометрів. Приїхали на світанку. Знали, що поселяють їх у школі, тому почали стукати у двері... Їх впустили, показали клас, у якому не було навіть ліжок, а лише матраци на підлозі. Водієві, якого не внесли загодя у список, такий матрац (і то без постелі) насилу випросили... Згодом їм відмовили, коли за свої гроші просили продати у їдальні школи (тут харчували лише міліціонерів, які слідкували за порядком на ярмарку) кілька тарілок супу: мучилися без гарячої страви, а стовбичити у чергах біля «точок» на ярмарку не мали ні часу, ні коштів.
— Але ми невибагливі. Ми й так були раді, що є де прихилити голову. Багато учасників ярмарку з таких побутових умов дуже обурювалися, ображалися, писали скарги, бо уваги до артистів з боку організаторів не було ніякої. А ми, коли їхали, усім дякували, хоч нам теж було важко, — каже Галина Дорощук.
Славнозвісний Сорочинський ярмарок займав територію у півтора десятка гектарів, і він не міг забезпечити усіх учасників достойними умовами побуту. Бо Сорочинці — звичайне полтавське село, населення якого на час ярмарку з чотирьох тисяч зростає у кілька сот разів. Нинішній ярмарок був рекордним за кількістю як учасників, так і туристів. І заробляли тут на всьому. Дядьки за великі гроші пускали мікроавтобуси з артистами на свої городи (бо стоянок не вистачало). У спеку (температура доходила чи не до 50 градусів) ціни на воду та квас були захмарні.
— Ми стали у чергу за квасом, а вона ж довга-а! Тут Ліля Васага мене тягне: он волів повели, давай з ними сфотографуємося! Добігли, догнали. А чоловік, який ними управляв, каже: не проти, мовляв, фотографування, але мусить їх вивести подалі від натовпу. Так ми ж чергу за квасом пропустимо, а вже все в горлі посохло...
— А коли одна місцева жінка принесла нам ціле відро води? — слово «ціле» Неля Кандиба промовляє так, що у ньому наче бринить ще сорочинська спрага. — Ми тільки виступили, відійшли. Вона до нас. О, ця так гарно співала! І ця! І ця! І ця! І несе тут же відро води. То ми її черпали декоративними мисками, яких на ярмарку накупляли.
На цьому фестивалі фольклору артистки з народу вперше стикнулися з тим, що нема, головне, елементарного порядку в організації виступів.
— Вранці, ледь приїхали, директор нашого районного дому «Просвіта» побігла шукати організаторів. Телефонує: виступаєте об 11. Ми зі школи бігом, по дорозі слухаючи команди по мобільнику, бо чіткого плану, де виступаємо, не було. Виявляється, виступаємо о 13 на сцені біля так званої садиби Хіврі. Де це?!
— Уявляєш, у спеку артисти у національних костюмах: камізельках і теплих спідницях, ще й на голові тюрбан, у чоботях по півгодини бігають, шукають місце, де мають виступати, — ділилася зі мною враженнями редактор іваницької районної газети Валентина Петрощук, котра разом з учасницями «Горлиці» перенесла заради журналістського репортажу зі славних Сорочинців усі «принади» невлаштованого побуту. — А милися ми, думаєш, де? Підказали місцеві мешканці, де річка, бо ж у Сорочинцях водогону нема.
— Подивилися відкриття, глядачі розбігаються, бо ж накриття ніде нема, а пече. Головні болі такі починаються!.. А нам же хочеться побачити, як інші виступають. Ми так аплодували, що нас навіть у новинах по «Інтеру» показували! — хваляться жінки. — Правда костюмів таких, як у нас, мало бачили. У нас же — тільки оригінальні, справжні. Мамині, бабусині, прабабусині. Їм по сто літ і більше! А в інших переважно однакові фабричні...
Те, що артистки з Волині самобутні, помітило не лише журі (адже, крім трьох гран-прі було лише кілька перших місць, а виступало 80 колективів). Іваничанські жінки були у Сорочинцях нарозхват!
— За поли хапали глядачі, аби з нами сфотографуватися, — сміється Галина Дорощук. — Ми самі хочемо мати знімки на пам’ять, бо ж навколо так цікаво! Ліля тягне до хатки оригінальної з тином, а біля нас уже натовп... Кажу: швидко фотографуємось, бо спека! А коли самі хотіли сфотографуватися біля одного з об’єктів ярмарку, то вийшов сердитий дядько і сказав, що не можна (за те, що фотографуєшся біля тину з соняшниками — плати кілька гривень).
— А ми якби брали гроші за фотосесію з нами, мабуть, і дорогу б повернули. Бо стільки ж гостинців накупляли! Правда, усе недешеве. Але намисто глиняне всі жінки з ансамблю купили, бо ж гарне і для виступів треба. Сорочки вишиті на ярмарку такі дорогі! Від тисячі й більше. Робота чиста, нема що казати. Але одна з жіночок, мабуть представниця якоїсь вишивальної фірми, взяла рукав на моїй сорочці, розтягла й детально, дуже зблизька зафотографувала, — каже Неля Кандиба.
На ярмарку «Горлиця» виступала три рази. У конкурсній програмі, на головній сцені та на сцені біля садиби Хіврі. У їхньому репертуарі — понад 30 самобутніх автентичних пісень (а не ті «Два дубки», за які отримали гран-прі). А ще обряди «Весілля», «Випікання короваю», «Обжинки» та інші.
— Коли я запросила дівчат з ансамблю до себе на весілля, то вони за кілька годин ні слова не промовили — усе співали. Все весільне дійство відбувалося через пісню. Увечері, коли провела, вже зі столів збирали, а пісні дівчат ще чулися з дороги. Вранці сусідка кличе. Що, питаю, будете сваритися, бо спати вам не давали? А вона: «Нелю, скажи своїм дівчатам спасибі, так співали, що все село не спало. Люди світло у хатах повиключали, повиходили на вулицю і слухали. А я так сплакалася, бо ж то пісні моєї юності! І головне, що знають не один куплет, а всі до кінця!»
У конкурсній програмі на ярмарку іваничанці виконували самобутню пісню, записану в селі Низкиничі. Учасниці ансамблю, які зібралися у домі «Просвіта», її затягують для мене:
— Голосочок як дзвіночок, розмовонька ризва, не лай мене, моя мамцю, що гуляю допізна... У козака стільки суму, як на Чорнім морі шуму, а в дівчини стільки ласки, як на Чорнім морі ряски...
— Люди, слухаючи її, наплачуться ж! Бо від неї душа розкривається, — каже Неля Кандиба.
Нині в Іваничах тільки й розмов про те, «як наші у Сорочинцях виступили». Керівник «Горлиці» каже, що учасницям ансамблю «треба пам’ятник ставити». Не лише за пропаганду і збереження самобутньої української пісні, а й за мужність, витримку, вірність. Адже багатьом треба було відпрошуватися з роботи, вирішувати проблему з заміною, бо тільки дехто з «горличок» працює у районному домі «Просвіта». Інші — у дитсадку, в комунгоспі, на ринку... Найстаршій — Євдокії Антонівні Ніколайчук — наступного року виповниться 70. Які красиві й пухкі паляниці спекла вона для ярмарку!
— А ми співали й увечері, після концертів. Сіли біля школи, тихенько завели... Дивимося, школа прокидається, виходять люди. Керівничка одного з дитячих танцювальних ансамблів зі сходу України всіх своїх дітей збудила, привела, аби, каже, послухали справжню українську пісню. Ми додому їхали — і співали, хоча вже й похрипли, — сміються іваничанські жіночки.
Зараз їхня найбільша мрія — знову взяти участь у Сорочинському ярмарку, котрий щороку на кілька серпневих днів стає фольклорною столицею усієї України. Втім, і гостей тут чимало, навіть з Африки. Ясно, що хотілося б більше на ярмарку цивілізації. Адже він представляє державу.
