Просто любіть життя
«Жизнь — это то, что люди больше всего стремятся сохранить и меньше всего берегут».
Жан Лабрюєр
Упродовж досить довгого часу я не наважувався надсилати цей матеріал у редакцію газети, адже вважав, що ті думки, які мною висловлені, є суто особистими. Мене часто запитують: «А чим же все ж таки живе сучасна українська молодь? Які її життєві пріоритети? Як вона проводить свій вільний час? Яку має мету і чого хоче досягти?». Звичайно, я не маю права говорити від імені всіх молодих українців, бо кожен має власні погляди та цінності. Спробую на своєму прикладі розповісти про життя представника тієї частини суспільства, яку прийнято називати надією та майбутнім держави. Не подумайте, що намагаюся себе пропіарити на всю Україну і отримати від цього дивіденди. Ні, моя мета — дати відповіді на усі поставлені запитання і розповісти про ту філософію життя, яку намагаюся сповідувати. Отже, розпочну.
Зазвичай, маленьким дітям мами та бабусі читають казки. Моїми улюбленими творами були і залишаються казки братів Грімм, Шарля Перро, Ернста Гофмана, Олександра Пушкіна, Корнія Чуковського. Навіть дитина, яка зовсім нещодавно промовила слово «мама», слухаючи оповідання про перемоги добра над злом, про справедливість, починає створювати ілюзії та сприймати світ як щось біле, пухнасте та лагідне. Проходить деякий час, малеча підростає та йде з батьками, наприклад, до поліклініки. А там вона очікує побачити перед собою прототипа доктора Айболіта, але зустрічає сувору постать у білому халаті. І всі сподівання про лагідного лікаря розвіюються, неначе дим у повітрі.
Всі ми в дитинстві захоплювалися мультфільмами і неодноразово переглядали чудову стрічку про Крокодила Гену та Чебурашку. Здавалося, що саме на ідеології тепла, добра та краси побудований наш світ. Вірилося, що в житті зустрічатимуться виключно вірні друзі. У свої шістнадцять років я зустрічав і чемних крокодилів Ген, і нахабних Шапоклячок. Та й життя, дійсно, було б нерізноманітним, якби не зустрічалися Шапокляки, чия ідеологія полягає у тому, що добрими справами прославитися не можна. Саме від таких зустрічей я здобуваю для себе дуже необхідний життєвий досвід.
Українське прислів’я стверджує: «У житті — як на довгій ниві». Сьогодні ти радієш життю, маєш цікаву роботу і отримуєш за неї гідну заробітну плату, а завтра, можливо, прокидаєшся ні з чим. Досягаючи певних успіхів, людина насамперед повинна розуміти, що цей стан самозадоволення не є тривалим. Не можна спочивати на лаврах і зупинятися на досягнутому. Відомий французький письменник Гі де Мопассан свого часу сказав, що життя — це гора: піднімаємося повільно, а спускаємося швидко.
Якщо говорити про своє життя, мені до вподоби такий стиль: провести плідно і водночас із максимальною користю для себе насичений тиждень, а на вихідні поїхати з татом на риболовлю або з друзями відвідати футбольний матч. Слід сказати, що з дитинства я дуже люблю дивитися інформаційні програми. Пам’ятаю, коли був зовсім маленький, дивився із бабусею ток-шоу Владислава Лістьєва «Час пік». А сьогодні вмикаєш телевізор і бачиш, як дорослі поважні дядьки різнокольоровими кульками граються в приміщенні одного із державних органів влади, б’ються та не працюють. Згодом береш до рук газету, а там табличка — статистика по безробіттю на території України. І ти думаєш: а де та справедливість, про яку нам читали у казках? Одразу собі відповідаєш на поставлене запитання: «А немає її».
У народі звикли казати, що про смаки не сперечаються. Мені, якщо чесно, незрозумілий той стиль життя, який ведуть деякі мої однолітки. Сидять годинами і грають за комп’ютерами, їдять пачками чіпси, а потім десь уночі, а точніше, під ранок, коли з’являються перші промені сонця, звалюються у ліжко. Але ж свій вільний час можна проводити зовсім по-іншому. Ні, я не пропоную з ранку до ночі сидіти вдома і читати енциклопедію Брокгауза і Єфрона. Наприклад, можна взяти м’яча, піти на спортмайданчик і полупцювати шкіряного, а не віртуально, за допомогою клавіатури. Життя лише з першого погляду здається тривалим, але насправді час летить неймовірно швидко. Коли нам виповнюється шістнадцять, ми пригадуємо святкування свого першого ювілею — п’яти років — і говоримо самі собі, як же тоді було все ідеалізовано. Очікуючи за лаштунками свого виходу на шкільну сцену, ти забуваєш через хвилювання усі настанови і пригадуєш, як маленький ставав на стілець і цитував уривок із поеми Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила»: «У лукоморья дуб зеленый». Коли їдеш у справах на зустріч із поважною людиною, звичайно, обдумуєш і переймаєшся, як усе відбудеться. Але у таких випадках я зазвичай пригадую, як із дідусем гуляв у парку, годував разом із ним песика, брав маленьку палицю і розчищував дорогу від опалих осінніх листочків. Спогади про дитинство завжди супроводжуватимуть людину протягом усього її життя, але хоч би якою сильною духом ця особистість була, вона завжди мріятиме повернутися у той час і не думати про всі ті проблеми, які звалюються на її плечі.
Ця тема є дуже філософською і потребує якнайглибшого переосмислення. Її можна висвітлювати по-різному. Звичайно, можна говорити про власне бачення свого майбутнього, держави та суспільства. Якщо обговорювати серйозні матерії буденного життя, про глобальний та динамічний розвиток світосприйняття, для цього треба мати за спиною великий багаж життєвого досвіду. Мені неодноразово доводилося слухати відповіді людей на запитання: «А в чому сенс життя?» Дехто відповідав, що сенс життя полягає у творінні добра і залученні до цього інших. Творити добро — це дуже шляхетна справа. Але, як кажуть, добрими намірами вимощена дорога до пекла. Погодьтеся, вдячних людей на світі не так уже й багато. Якби таке питання адресувалося мені, я відповів би, що сенс життя розуміє кожен по-своєму і пояснити його на словах не так уже й просто. Але я спробую.
У березні 2007 року клас, в якому я навчаюся, висунув мене кандидатом на посаду голови ради учнівського самоврядування Українського колежу ім. В.О. Сухомлинського, а 20 квітня я зі своїми прихильниками святкував перемогу на виборах. Я прекрасно усвідомлював, що на мене покладено великий тягар відповідальності та сподівань. Наприклад, у нашому навчальному закладі посада голови учнівського самоврядування має далеко не представницькі функції і потребує від людини не лише відданості та бажання, але й уміння самостійно вирішувати деякі проблеми та вміння дослухатися до думки інших. На моє глибоке переконання, відповідальність полягає не лише у спроможності виконати задекларовані обіцянки, але й не розчарувати тих, хто тебе підтримував. Я знаю багатьох людей в Україні, які свого часу взяли на плечі тягар відповідальності перед народом, але ця ноша виявилася для них заважкою. Коли людину обирають на високу посаду, чи то в державі, чи то в школі, вона насамперед повинна розуміти, що не має права на помилки. Бо кожен хибний крок або неправильно прийняте рішення позбавляє тебе права користуватися довірою. Довіру слід цінувати, адже повернути та відновити свій втрачений авторитет в очах оточуючих майже неможливо. Кажуть, якщо хочеш краще пізнати людину, дай їй владу. Мене особисто вже понад рік намагаються у школі розпізнати. І дуже приємно, що мої друзі, колеги, можлив о, й опоненти, хочуть це робити упродовж ще одного року. Я розумію, що особисто для мене це серйозне випробовування. Головне — не захворіти на зоряну хворобу і не ставити своє «Я» вище усіх цінностей і принципів. Мій сенс життя — стати Людиною з великої літери і залишитися оптимістом. Хтось із великих якось сказав, що сенс життя може зрозуміти та оцінити той, хто вже його прожив. Лише з роками людина починає розуміти, що немає сенсу жити ілюзіями, треба жити сьогоденням і боротися за те, що в тебе вже є.
Я — далеко не поет і навіть не філософ. Якщо підсумувати все вищенаписане, можна стверджувати, що людина повинна дякувати Богові за той дар, який він їй подарував, — життя. І той час, який нам відведений, необхідно прожити в гармонії не лише зі своїми рідними та близькими, але й із власною совістю. А це далеко не всім вдається.
P.S. Ця точка зору була викладена мною на папері одного теплого травневого вечора, вдома, під спів геніального тенора Лучано Паваротті, який, до речі, любив говорити зі сцени своїм прихильникам: «Просто любіть життя!»
