Похмурі прогнози для в’янучої Європи
«Прогноз-2020: Глобальне бачення завтрашнього дня» (Futurecast-2020: A Global Vision of Tomorrow) дає нам розуміння того, що ми повинні чекати від своїх політичних лідерів і від себе самих — якщо ми хочемо, щоб наша цивілізація залишилася на тому самому високому рівні, якого вона змогла досягнути.
Ця книга необхідна і, разом із тим, страшна для європейців. Вона настирливо й різними способами переконує нас, що нам як динамічній силі настав кінець. Щонайбільше, лише кілька країн досягатиме успіху. Cеред них Швеція, Фінляндія та Ірландія — всі невеликі держави. До них років через 10— 20 можуть приєднатися європейські «поверненці» Польща та Чехія. А ось у великих країнах, таких як: Велика Британія, Німеччина, Італія, Іспанія, що претендують на лідерство, якого від них ніхто не хоче, поліпшення не буде. Усе буде лише гірше. Можливо, набагато гірше. «Якщо керівництво більшості країн Європи та Японії не зуміє переконати своє населення в необхідності змін, які ці люди напевно вважатимуть радикальними, то ці країни виявляться в стані реального занепаду». Книга Роберта Шапіро явно не для тих, хто любить дивитися на світ через рожеві окуляри.
Шапіро — цілком успішний підприємець. Під час другого президентського терміну Білла Клінтона він був заступником міністра торгівлі. На цій посаді його час від часу посилали в інші країни, щоб він розповідав їхнім лідерам про реальні факти економічного життя. 1999 року він зустрівся з радниками Тоні Блера та сказав їм, що Великій Британії необхідно ліквідувати свої перепони на шляху бізнесу. «Вони погодилися з тим, що та конкуренція, яка змушує владу змінюватися, не подобається багатьом британцям... Я чув, як найвпливовіші в британській політиці люди засмучувалися щодо тієї неприязні, яку багато їхніх співвітчизників і людей із влади відчувають до необхідної в умовах глобалізації жорсткої конкуренції».
Вимоги глобалізації — ось основний лейтмотив цієї книги. Від них нікуди не дінешся — хіба що повернешся до примітивного життя в тих частинах світу, які дозволять тобі це зробити. А загалом ми сьогодні нестримно мчимо вперед. Шапіро називає й три головні локомотиви, що приводять у рух сучасний світ: демографія, економічна глобалізація та «радикальна перебудова геополітики, що почалася з розпадом Радянського Союзу».
З погляду демографії відбувається швидке старіння населення, особливо в Європі та Японії. Щодо економічної глобалізації країни, що розвиваються, на чолі з Китаєм до 2020 року захоплять у свої руки практично все промислове виробництво й значну частину сфери послуг. А в геополітиці Сполучені Штати стають єдиною у світі наддержавою, якій може кинути виклик Китай. Однак йому не вдасться перевершити її до 2020 року. На думку автора, Китай істотно виграє у всіх трьох вищезазначених напрямах, особливо в двох останніх. І автор із прикрістю визнає, що відбувається це внаслідок його найменшої демократичності. Якщо жителі лондонського передмістя та селяни Індії можуть впливати на свої уряди через виборчу урну, то в китайських мас такої можливості немає, і «така практично повна відсутність політичних свобод є на сьогодні однією з його таємних переваг». Роберт Каган у своїй новій книзі «Повернення історії та кінець мріянь» каже про те саме, стверджуючи, що Китай та Росія не просуваються в бік демократії. Їхня владна еліта, користуючись у даний момент підтримкою населення, віддає перевагу автократії. Це зловісний висновок для демократів, які старанно приписують своїй улюбленій політичній системі такі властивості, як ефективність і впливовість.
Європа та Японія залишаться демократичними державами за методом управління, але їхнє населення старітиме, їхня охорона здоров’я розвиватиметься, а податки збільшуватимуться. Вони ненавидітимуть таких необхідних їм іммігрантів. А у світі посиляться ресурсні війни. США, очевидно, цілком успішно перенесуть ці бурі. «Минить десятиріччя, але Америка як і раніше володітиме найбільшою та найбільш передовою в технічному плані економікою, і вчинятиме значний вплив на інших». Але і їй не уникнути невблаганної логіки глобалізації. Посилиться безробіття й конкуренція, багаті будуть і далі багатіти, а іншим сильно пощастить, якщо вдасться зберегти існуючий рівень життя.
А на іншому полюсі глобалізації буде Китай, який бурхливо розвивається. Виникне новий розподіл праці (та він уже існує), в рамках якого Китай візьме на себе промислове виробництво й залишиться найбільшим джерелом особистих заощаджень людей. Разом із тим він стане другим за величиною після США ринком у світі щодо майже всіх сировинних товарів і засобів виробництва. США, як і раніше, вироблятимуть більше за всіх нових продуктів, там буде найпередовіший бізнес та фінансові послуги. Ця країна залишиться всесвітнім центром ринку капіталів і збереже позиції найбільшого у світі покупця всього і у всіх, у тому числі в Китаю. Це піде на користь миру в усьому світі (хоч Шапіро попереджає, що така ситуація не спрацювала у відносинах між Великою Британією та Німеччиною на початку XX століття). Якщо Китай виявить мудрість, вважає Шапіро, він піде на співробітництво з США в епоху двополярної стабільності.
Читати цю книгу непросто. У ній наявна жорстка аргументація, і вона не має приємних і розрахованих на натовп якостей статей Томаса Фрідмана (оглядач The New York Times. — Прим. перек. ). Але в ній є одна перевага: це попередження про грозу, що насувається, яке звучить у момент, коли нестача продовольства, зростання цін на енергоносії та кредитна криза примушують нас підіймати свої сховані в пісок голови. «Прогноз 2020» дає нам розуміння того, чого ми повинні чекати від своїх політичних лідерів і від себе самих — якщо ми хочемо, аби наша цивілізація залишилася на тому самому високому рівні, якого вона змогла досягнути. Джон ЛЛОЙД The Financial Times, Велика Британія, 23 червня 2008, переклад ІноСМІ.Ru
