«Скляне Середньовіччя»

Власне кажучи, такий вибір сюжету — не те щоб «умовність на умовності», однак певне (можливо, дещо штучне, хоча й обумовлене заздалегідь) збереження «чистоти експерименту». Річ у тім, що Ірина Годунова — живописець, так би мовити, всебічний і повноцінний, автор натюрмортів, портретів, пейзажів і численних композицій на релігійні сюжети, що пробує свої сили також у традиційному іконописі й ілюстрації. Та й малювання на склі має в її творчості довшу і різноманітнішу історію, де є, наприклад, абстрактний розділ (і навіть не один).

І все ж мова піде лише про картини на склі, що стрімко виникли одна за одною, утворивши в результаті ефектний і стильний цикл мальованих чи то казок, чи то легенд, принаймні — історій з певного в чомусь умовного, а в чомусь дуже конкретного Середньовіччя...

Початок поклали дві події: захоплення Ірини Годунової болгарськими народними іконами на склі (явищем широко відомим і вельми знаменитим) й її знайомство з фламандською книжковою мініатюрою раннього Середньовіччя (ХI ст., тобто романського стилю). Перша визначила техніку — результат виявився схожим на яскравий «непрозорий вітраж»; проте у деяких місцях художниця свідомо залишала незафарбовані прозорі «віконця». Романська мініатюра допомогла уточнити стилістику майбутніх робіт, їхню стриману суворість і — водночас — простодушну привабливість, а головне — саме ставлення до лінії, плями, кольору, а певною мірою — і до сюжету.

Цікаво, що в результаті почали виникати навіть не окремі роботи, а диптихи й триптихи. Щоправда, внаслідок цього «канон» середньовічних фантазій Ірини Годунової вийшов не таким уже й розлогим: «Танець» (чи не єдина «самостійна» робота), диптих «Місто», триптихи «Подорож річкою», «Поєдинок» і «Бестіарій», а також великий графічний ілюстративний цикл, котрий примикає до них, — уже не на склі, але в тій самій «традиції». Відразу пояснимо, що в «Поєдинку» йдеться про три «битви» — власне битву, дипломатичні переговори та шахову гру. А «Бестіарій», як йому й належить, розповідає про трьох «дивовижних тварин» — дракона, єдинорога та велетенську рибу...

Картини Ірини Годунової, звісно, романтичні — з цим уже нічого не поробиш, якщо мова зайшла про мечі та віоли де гамба. Та насправді ставлення художниці до свого «скляного Середньовіччя» романтикою не обмежується. Ще одна важлива річ — відсутність іронії. Якщо Ірина Годунова дійсно веде гру, то робить це з серйозністю шахістів зі свого «Поєдинку». Проте загалом складається враження, що головна, більше того — найважливіша риса всього, що відбувається, — природність. Це ніби спокійна і вичерпна розповідь, без зривів на сенсаційність — навіть якщо йдеться про такі справді дивовижні речі, як битва з драконом або легендарний спосіб спіймати єдинорога. Та правильніше навіть буде сказати так: увесь світ настільки прекрасний, що було б безглуздо акцентувати увагу саме на величезній рибі або результаті лицарського турніру (або дипломатичних переговорів, або шахової партії) — вони так само цікаві, як і багатобаштове місто або дерево зі сплетеними в тугий вузол гілками, або золоте небо над усім цим на склі мальованим світом.