Людський ресурс в українському вимірі

Куди ідеш, Україно? Що собою являє зараз український інтелектуальний простір? В якому стані перебуває українська інтелігенція? Всі ці питання якнайтіснішим чином, безпосередньо пов’язані між собою. Адже між культурою, духовністю, демократією та гуманістичним прогресом суспільства існує незаперечний (хоч і не завжди явний) зв’язок вищого рівня. Ця взаємозалежність (нелінійна, непримітивна) між ціннісною системою, що існує в соціумі, та його майбутнім політичним, інтелектуальним, науковим та економічним розвитком підтверджується бодай мінімально ретельним аналізом історії багатьох держав Європи і світу, зокрема, й України. При цьому видатні вітчизняні вчені-інтелектуали (наприклад, видатний український філософ, професор Сергій Борисович Кримський) наполегливо звертають увагу на одну неочевидну, але беззаперечну й винятково важливу істину: жодна країна в світі, зокрема, можна згадати післявоєнні Німеччину та Японію, не виходила з важких соціально-економічних криз винятково одними економічними засобами, без кардинального оновлення духовної, ціннісної системи суспільства! Ми багато останніми роками говоримо про інвестиції, але чи розуміємо при цьому, що єдина інвестиція, здатна вивести суспільство з кризи, — це інвестиція в людину (звичайно ж, ця теза потребує ще конкретизації: які саме інвестиції та з якою метою...)

Рада з питань культури і духовності при Президенті України разом з іншими владними інституціями та громадськими організаціями завершила розробку Концепції гуманітарної політики Української держави. Для її ухвалення, а також обговорення величезного обсягу проблем української гуманітарної сфери (мовна політика, книговидання, наука, освіта, музейна справа, охорона здоров’я, екологія...) і був скликаний Всеукраїнський форум інтелігенції. Очевидно, ніяких суттєвих, якісних зрушень досягти буде неможливо без налагодження механізму зворотнього зв’язку: українська влада та українські інтелектуали мають, як мінімум, чути й розуміти одне одного. І у відсутності такого механізму Форум — може не найефективніший, але поки єдиний спосіб спілкування.

Тон дискусії (повторимось: окреме і дуже важливе питання — чи адекватно влада та інтелектуали сприймали позицію кожного) задав виступ Президента Віктора Ющенка. Він брав слово двічі: на самому початку Форуму й перед перервою, вже підбиваючи певні підсумки обговорення й прагнучи розставити певні акценти. Лейтмотив сказаного главою держави: якщо в Україні не буде нарешті створено єдиний гуманітарний простір — нація просто втратить (назавжди!) свою ідентичність і, отже, розчиниться в океані інших спільнот; ця небезпека є особливо загрозливою в добу глобалізації. Адже, як підкреслив Президент, держави й народи падають не тоді, коли на їхню землю приходять мільйони чужого війська, коли в їхні моря запливають армади ворожих кораблів, а тоді, коли втрачається історична пам’ять, мова — і, як підсумок, колишній народ стає вже населенням (невідомо тільки, якої держави!)

Від гуманітарної політики, зазначив Віктор Ющенко, переважно, залежить те, яким ми побачимо завтрашній день України, чи збережеться її суверенітет. Це спроба (не остання) поговорити про наші українські справи; причому варто одразу позбавлятися ілюзій, бо дуже часто в теперішніх дискусіях сьогочасна українська незалежність, як і соборність, територіальна цілісність, сприймається як даність, як щось таке, що не виборювалось, а дісталося наче саме собою. Це — помилковий підхід. Адже не забуваймо, наголосив Президент, про 800 років бездержавності, про 300 років утисків, переслідувань та заборон нашої мови, історичної пам’яті та культури. Думати над цим — ось «домашнє завдання» для інтелігенції. Подивіться уважно, вів далі Віктор Ющенко, на останні 80 років української історії: п’ять разів за цей час проголошувалась наша незалежність, причому чотири рази ми програвали. Чому? Відповідь на це питання лежить у площині тих проблем, які ми будемо обговорювати на Форумі, зауважив Віктор Ющенко.

Нагальним, життєвим завданням, на переконання глави держави, є консолідація нації, бо «тільки цілісна нація може розробляти високі, амбітні проекти». Це тим більше важливо сьогодні, коли основою основ є конкуренція в умовах економіки знань (а не конкуренція середньої зарплати або природних ресурсів!). Звідси завдання: необхідно зробити українську науку фондоутворюючою складовою ВВП. Але ще важливішим є системне, цілеспрямоване утвердження в суспільній практиці справді державного статусу української мови (це — пріоритет як для інтелігенції, так і для чиновників, держслужбовців), захист українського інформаційного простору, котрий зараз, по суті, є чужим для нас, рішучі реформи в галузі українського книговидання, охорони здоров’я та освіти (зокрема, вказавши, що п’ять з шести книг на українському книжковому ринку друкується за кордоном, Президент заявив, що 2008 рік має бути роком абсолютно нової політики в цій галузі, оскільки необхідно як мінімум в 3—4 рази, до 100 мільйонів гривень, збільшити її фінансування). Сенс національної гуманітарної політики, кажучи узагальнено, полягає в тому, щоб використати повною мірою «український вимір» нашого людського потенціалу.

Радник Президента, голова робочої групи з розробки концепції академік Микола Жулинський підкреслив, що метою цього документа було протиставити небезпечним викликам глобалізації, загрозі духовного й морального занепаду українського суспільства етику національної консолідації. Президент Національної академії наук України, академік Борис Патон зупинився на ролі інтелектуального фактора у розвитку держави. Інтелектуальний потенціал — це головне багатство країни, єдиний ресурс, що здатний забезпечити нації майбутнє, зазначив Борис Євгенович. Йдеться про складний, багаторівневий феномен, котрий можна зберегти й розвивати лише за умови постійної підтримки з боку суспільства і держави. При цьому дуже важливо забезпечити адекватну взаємодію національних інтелектуальних осередків (наукових, творчих й духовних, підприємницьких тощо) з владними інституціями, бізнес- структурами та громадськими організаціями. Не можна забувати, наголосив президент НАН України, що перемагають країни, які роблять ставку на використання власних наукових та інтелектуальних надбань.

Особливо сильне враження на присутніх справив виступ академіка Івана Михайловича Дзюби (його текст ми пропонуємо нашим читачам). То були слова справжнього українського Патріота та Інтелігента, якому воістину болить доля Вітчизни, але який ніколи не дозволяв й не дозволить собі використати цей біль в цілях самореклами і, крім того, ніколи не схильний поблажливо та прихильно ставитися до гріхів «своїх» тільки тому, що вони, мовляв, «свої»!

Щоб переказати всі цікаві виступи учасників Форуму, знадобилися би десятки сторінок. Так, приміром, знаменитий поет Іван Федорович Драч нагадав (і дуже доречно!) вислів Вацлава Гавела про те, що недоліком демократії є те, що вона надає величезну свободу своїм ворогам й водночас суттєво зв’язує тих, хто її поважає; відомий лікар і громадська діячка, професор Ольга Богомолець підкреслила, що сучасна гуманітарна політика має грунтуватися тільки на гуманістичних християнських цінностях, а міністр культури Василь Вовкун (що характерно: член діючого уряду — аж ніяк не опозиціонер!) закликав до «національної культурної революції». Якщо ж спокійно й зважено підсумувати роботу Форуму, то варто сказати, що добре хоча б те, що встановився бодай якийсь комунікативний зв’язок між владою та українською інтелігенцією. Це тим більш важливо, що ми, по суті, маємо зараз подвійну гуманітарну кризу (і обидва аспекти накладаються один на одний): кризу національних засад та традицій нашої культури й мови та кризу духовності як такої, вселюдської духовності (це — планетарний, треба визнати, процес).

«День» поцікавився в учасників Форуму, чи перетвориться, на їхню думку, кількість високих та правильних слів, що вони почули, на якість справ?