Парадокси помсти
Фільм «Війна» спочатку не обіцяє нічого несподіваного. Усе починається як звичайний кримінальний бойовик, яких уже були десятки: с перших хвилин стрілянина, пожежі, купа трупів, ну, і двійко непереможних друзів- ФБРівців через усього цього.
Далі також усе за схемою — якудза, тріади, мафіозні війни, таємничий суперубивця і протистояння з ним одного з агентів, перетворення розслідування на особисту помсту через загибель напарника. А втім, доволі швидко починаєш помічати деякі відхилення від накатаного стандарту. Принаймні, початкуючий режисер Філіп Джі Етвелл («Війна» є його дебютом, до того він робив кліпи і музичні фільми, зокрема для зірок хіп- хопу калібру Емінема) того прагне. Бо різні погоні і бійки зняті таки досить захопливо. І актори вміють не тільки тиснути на курок і махати руками-ногами, а й вести діалоги з осмисленим виразом обличчя. У першу чергу це стосується Джейсона Стетхема у ролі агента-месника Джека Кроуфорда. Від свого дебюту майже 10-річної давнини в «Картах, грошах, двох стволах» Гая Річчі він лише додавав в акторській майстерності; тут йому дуже вдався образ дещо невротичного, похмурого мачо, який підпорядкував своє життя помсті, й водночас несе в собі якийсь добре прихований надлам, причини якого з’ясуються лише у самому фіналі.
Партнер Стетхема, що грає його антагоніста, невловимого вбивця Роуга — Джет Лі, зірка гонконгських і американських бойовиків, зокрема, «Смертельної зброї-4». Власне, на цих двох — Лі та Стетхемові — і тримається фільм. А також — на карколомному сюжеті. Сценаристи Лі Ентоні Сміт та Грегорі Джей Бредлі приготували для глядача сюрприз майже під завісу фільму, коли все, здавалося б, уже ясно — однак, в останні хвилини виявляється, що цілком начебто очевидні речі можуть виявитися хибними, і добро та зло мають захисників зовсім не там, де, здавалося б, вони мають бути. Сюжетний кульбіт просто запаморочливий і виправдовує багато режисерських слабкостей «Війни». Власне, саме заради несподіваної розв’язки цей фільм і можна подивитися.
