Країна газових заручників

Наприкінці минулого тижня Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про деякі заходи із забезпечення стійкого функціонування й розвитку ринку природного газу», направлений на посилення державних позицій України на переговорах щодо газового постачання. Документ доручає уряду до 15 вересня підготувати проект директив на переговори з питань постачання в 2008 році в Україну природного газу, його транзиту територією України й зберігання. В указі зазначається, що в складі української делегації на переговорах обов’язково повинні бути представлені Міністерство іноземних справ і апарат РНБО.

Напередодні підписання указу його коментував заступник секретаря РНБО Юрій Продан. За його словами, переговори щодо цього питання, як вважає Президент, повинні бути підняті на відповідний міждержавний рівень, а в їхню основу повинен бути встановлений принцип прозорої й прогнозованої ціни на газ, що постачається з території Росії з прив’язкою цієї ціни до тарифів на транзит і зберігання природного газу на території України. Заступник секретаря РНБО зазначив — щоб уникнути різкого, іноді навіть протилежного трактування позицій держави в переговорному процесі про постачання газу, умови його транзиту й зберігання, указ визначає коло осіб, які можуть коментувати це питання.

Сподіваючись все-таки, що ніякий указ не може скасувати свободу слова для громадян, «День» попросив прокоментувати ситуацію на газовому ринку відомого експерта Олександра НАРБУТА. Розмова розпочалася зі стану газового балансу нашої країни.

— Цей баланс включає приблизно 55 мільярдів кубометрів імпортного газу, у тому числі майже сім мільярдів кубів технологічного газу, який використовується для надання послуг із так званого великого транзиту, тобто експорту російського газу в Європу. Крім того, в нього входять майже 20 мільярдів кубометрів газу власного видобування, з яких майже 17 мільярдів видобувається «Укргазвидобуванням» — дочірнім підприємством «Нафтогазу України», і майже три мільярди «Укрнафтой» та іншими компаніями, у тому числі приватними.

— А як щодо його наповнення?

— На диво тепла зима й мало напружений в цьому відношенні літній сезон споживання дали можливість вийти з досить непростої ситуації в зв’язку з практично повною відсутністю власного газу в сховищах і мати досить непоганий баланс перед початком нинішнього осінньо- зимового сезону. Тому, якщо казати загалом, то за найближчий осінньо- зимовий сезон щодо балансу газу, напевно, можна не хвилюватися.

— Напевно, до цього потрібно ще сказати про наявність газу в підземних сховищах.

— Звісно. Цей газ так або інакше зорієнтований на український ринок, більше того, аналізуючи структуру палива в підземних сховищах, можна сказати, що там значна частина належить «Укргазенерго», компанії, яка за визначенням, за предметом своєї діяльності зобов’язана цей газ доставити українським споживачам. Інша річ, що не безкоштовно. Не можна забувати й про те, що питання розрахунків і формування кредиторської й дебіторської заборгованості сьогодні багато в чому в руках у цієї структури, яка наполовину належить швейцарській компанії «Росукрнерго», тобто на 50% керується монополістом-нерезидентом. Наполовину за власністю, але, напевно, далеко не так за контролем, який, по суті, здійснюється як з боку спостережливої ради, так і з боку безпосередньо генерального менеджера, яким є Ігор Воронін, людина з високим рівнем довіри як російської сторони, так і швейцарської.

— Гадаю, і української також.

— Скажу так: і високих українських керівників нафтогазової галузі. Я хотів би це підкреслити, оскільки аналізувати, наскільки це відповідає національним інтересам України, можна лише при глибокому аналізі діяльності цього інституту.

— Тут ми спокійні.

— Так. Єдине питання, що залишається відкритим, — це ціна газу, який продаватиметься на ринку в майбутньому сезоні, тобто це не просто сезон 2008 року, а й, можливо, осінь 2007 року. Річ у тім, що, крім газу «Укргазенерго», є й «Росукренерго». Причому остання структура зорієнтована на експорт, і якщо зима виявиться холодною й споживання газу зросте, то газу резидентів України в підземних сховищах може й не вистачати. У такому випадку до нього вже домішуватиметься газ «Росукренерго», і ціна на нього буде не обов’язково $130 за тисячу кубометрів, як зараз.

Бо сюди домішуватиметься й вартість зберігання (поки вона для цієї структури невисока ) й інші умови отримання цього газу.

— Але вартість зберігання повністю у вітчизняних руках, як я розумію.

— Вона настільки сьогодні низька, що може взагалі вважатися неістотною, адже $2,5 на рік за тисячу кубометрів — це в 20—30 разів менше, ніж вартість подібних послуг в Європі.

— Нещодавно був великий шум із приводу того, що намагалися трошки підвищити.

— Це були спроби зондувати грунт публічними політичними заявами, але з боку керівників «Нафтогазу» і Мінпаливенерго таких заяв не було. Основний скандал на українському ринку полягав тільки в тому, що «Укргазенерго» перенесла вартість зберігання газу на споживачів, тобто вона виключила цю частину з так званих власних витрат і перенесла на споживачів, включивши в підвищену ціну. А крім того, були певні досить різкі заяви, ми пам’ятаємо інтерв’ю Віктора Андрійовича російському виданню «Ведомости», в якому він заявив про можливе виключення посередників, тобто «Росукренерго», із постачання газу в Україну, і там же були заяви про можливу зміну ціни транзиту й зберігання. Щоправда, після цього була ціла низка заяв чиновників Секретаріату, що трохи підкоректовують його позицію, але не дезавуюють саму ідею. Щоб вона була реалізована, необхідно ввести її в програму дій урядової делегації на переговорах, які на даний момент офіційно ніхто не веде.

— А чи можна вважати, що в умовах, коли транзит газу відірваний від його ціни, Україна може взагалі вести якісь переговори в порушення вже існуючих домовленостей про транзит?

— Є принципові домовленості про транзит, зафіксовані в міжурядовій міждержавній угоді, яка діє до 2013 року, і в якій закріплені об’єми транзиту й зафіксоване деяке співвідношення, яке на той момент сторонами закріплювалося, де базовою ставкою за транзит був 1,75 за тисячу кубометрів, що транспортуються на 100 кілометрів. При цьому ціна газу бралася на рівні $80. Ця так звана базова угода, в якій росіянами був гарантований об’єм прокачування на рівні не менше 110 мільярдів кубометрів на рік. Ця угода діє, але не реалізовується на практиці в тому значенні, що там є важливий пункт, який оговорює, що щорічно сторони підписують міжурядовий протокол, в якому визначають конкретні умови постачання російського газу в Україну й відповідні параметри транзиту. Щодо того договору, про який ви сказали, то він був підписаний уже між господарюючими суб’єктами 4 січня 2006 року й за своєю суттю є документом другого рівня. Якщо в рамках міждержавних угод будуть досягнуті інші домовленості, то, відповідно, і договір між господарюючими суб’єктами повинен бути скоректований на виконання цих міждержавних угод.

— Для цього повинні бути нові міждержавні угоди, їх дуже складно передбачити.

— Як мінімум повинна реалізовуватися діюча угода. Як заявив нещодавно міністр закордонних справ, ці переговори зірвані, оскільки Україна, а я думаю, що в основному тут відповідальність лежить на українській стороні, не виявила достатньої ініціативи для формування відповідної державної делегації та видачі директив для того, щоб цей протокол був підготовлений і підписаний. Більш того, певні маніпуляції уряд України проводив. Ми пам’ятаємо візит Віктора Януковича до Москви в червні цього року, коли заздалегідь, тобто у програмі візиту, було заявлене обговорення енергетичних питань, до яких належав і заморожений проект газотранспортного консорціуму, який займається гілкою Богородчани—Ужгород, і питання ціни на газ, який поставляється. Тобто комплекс цих питань анонсувався. Але, наскільки мені відомо, ці питання на порядку денному цих переговорів були проігноровані російською стороною. Схоже, ці питання зачіпали, але жодних принципових рішень щодо них не було ухвалено. Більш того, як ми пам’ятаємо, саме тоді було заявлено, що всі принципові дії з узгодження ціни й умов поставок газу будуть проведені осінню. Тоді називався вересень, а сьогодні, як ми розуміємо, ймовірність того, що це станеться у вересні, критично мала. Таким чином, ми стаємо заручниками прогнозів Гідрометцентру та раннього чи пізнього похолодання й, відповідно, злагодженості дій виконавчої влади, тобто всіх її гілок і елементів, на що сьогодні практично неможливо сподіватися.

— Наскільки я розумію, Україні була пред’явлена перспектива у вигляді того, що ми домовляємося з Росією, нам дають площі для видобутку газу, а ми все ж таки починаємо переговори щодо консорціуму.

— Мені дуже сподобалося ваше запитання. Перспектива була саме «пред’явлена» Україні. На початку цього року в Україні за дорученням свого керівництва побував помічник російського президента Сергій Приходько, який привіз певний проект меморандуму, в якому була сформульована пропозиція Москви дати можливість Україні отримати свою частину в газових родовищах у Російській Федерації, а натомість віддати у спільне управління українську газотранспортну систему. Як ми пам’ятаємо, наші чиновники цей момент вуалювали до того моменту, поки сам президент Путін не видав цю ідею за новаторські та сміливі пропозиції так званих українських хлопців, які, за його словами, його здивували. Зрозуміло, що ця пропозиція чітко укладається в сьогоднішню стратегію «Газпрому», основним завданням якого є збереження своїх монопольних позицій на європейському і суміжних ринках, до яких належать Україна, Молдова, Білорусь, Туреччина. Ця пропозиція не є ініціативою України, більш того, воно не аналізувалося з погляду потенційної вигоди, й, як мені здається, у ньому є завуальоване значення. На сьогодні в Росії не зростає рівень видобування газу, а обов’язки за майбутніми контрактами й обсягами внутрішнього споживання зростають. Тому для неї критично важливо було знайти формулу того, як перенести відповідальність за поставки газу в Україну на плечі самих українських компаній. Іншими словами, нам хочуть дозволити самостійно видобувати в Росії той об’єм газу, який ми сьогодні беремо імпортом. Формула така: ви самі видобувайте, потім віддавайте «Газпрому», а потім у цього ж «Газпрому» за допомогою «Росукренерго» або іншого призначеного посередника купуйте. Тобто, насправді, зміст цієї пропозиції полягає в тому, щоб уникнути будь-яких державних гарантій із обсягів газу, що поставляється. Але саме ці державні гарантії принципово важливі для першого з питань, яке обговорювалися нами — для збалансованого балансу.

— А чи існують державні гарантії в газових відносинах, скажемо, між Росією та Німеччиною, між Росією та Францією?

— У рамках взаємовідносин Росії з розвиненими країнами Європи таких міждержавних гарантій немає. Хоч є деякі інші міждержавні угоди, зокрема, з Туреччиною. Ця угода лежала в основі створення газопроводу, який отримав назву «Голубой поток» і повинен був постачати на ринок Туреччини до 16 мільярдів кубометрів газу. Але і там ця міждержавна угода не працює, оскільки турки виявилися трохи хитрішими за росіян, які вбачали себе монопольним або практично ключовим постачальником на ринок Туреччини через цей газопровід і, таким чином, планували його швидку окупність. Турки насправді його розглядали лише як один із додаткових маршрутів і можливість диверсифікувати постачання газу до країни. У результаті обсяг постачання цією трубою сьогодні замість заявлених 16 мільярдів кубометрів поступово наближається лише до 7 мільярдів, а ціна дуже далека від тієї, на яку розраховували росіяни — нижча $100. Це, до речі, до міфу про найдешевший газ для України.

— Але там ніхто не платить за транзит.

— Ні, чому ж. «Голубой поток» — це, по суті, спільна власність двох структур — РАТ «Газпром» і турецької компанії «Боташ». Між ними, дійсно, немає іноземної держави. І між нами та Росією немає іноземної держави, що також наштовхує на думку, що ми маємо досить непогані позиції для переговорів щодо ціни й зберігатимемо їх доти, доки в Росії не з’являться альтернативні маршрути, якими вона могла б направляти газ до Європи. Погано, що ми абсолютно не використовуємо це своє положення. Приклад Туреччини, коли новий газопровід був успішно використаний для диверсифікації маршрутів й, по суті, для утримання на низькому рівні ціни на газ, що поставляється, для нас дуже цінний. Додам, що наші газопроводи не використовуються повною мірою для стабілізації відносин у цій сфері.

— Із цим не можна не погодитися, і я навіть вважаю злочином те, що наша влада розірвала формулу колишнього голови російського «Газпрому» Рема Вяхирева, який жорстко пов’язував ціну газу з тарифом на транзит.

— Вважаю, ви маєте рацію. Більше того, збереження цієї формули, вистроєної на зламі 1993—1994 років, було принципово важливо.

— Хоч на той час вона була нам не дуже вигідна.

— Абсолютно вірно. Я саме на цьому і хочу наголосити: у той період це був дисбаланс. Тобто ціна, за якою ми отримували газ, була вдвічі вищою за ту, за якою «Газпром» отримував газ у Росії, а ринок, по суті справи, не мав серйозних митних перепон і ми цілковито могли отримувати газ за ціною, близькою до ціни для російських споживачів. При цьому ціна на транзит була штучно мінімізована за рахунок того, що базова пропорція була зменшена як за ціною газу, так і за ціною транзиту, тобто ми таким чином недоотримували, по суті, своїх грошей за транзит, але, щоправда, отримували газ у формі компенсаційної угоди. Багато хто називав це бартером, насправді ж, цей договір був компенсаційною угодою, коли через певні цінові параметри дві сторони домовляються про поставки того або іншого продукту. І лише витримавши цю угоду до кінця, до 2009 року, ми могли відновити, надолужити порушений економічний баланс цієї угоди. У останні 4—5 років дії цієї угоди вона ставала для нас вигідною. Тому коли ми спробували своїми новаціями, які, на мій погляд, були все ж таки вміло спровоковані російською стороною, розірвати умови транзиту та поставок, то росіяни цим тут же скористалися і загнали нас одночасно, користуючись шаховими термінами, у позицію цугцванга та цейтноту, позбавивши у передзимовий період альтернативи у вигляді середньоазіатського газу. Так нам була нав’язана діюча сьогодні угода між господарюючими суб’єктами. Причому тут варто пригадати публічні заяви тих, хто з української сторони стояв бiля витоків цієї угоди, включаючи пана Вороніна, який безпосередньо брав участь у її появі, про те, що є цінові гарантії, в тому числі й щодо поставок газу. Але гарантія-то була терміном лишень на півроку. Тоді як нам обіцяли, що сторони можуть змінити вартість газу лише за взаємною згодою. Так що ви абсолютно маєте рацію. Ми самі для себе створили труднощі. І чим раніше почнемо їх долати, тим швидше зможемо вийти з досить складної для нас енергетичною ситуації.

— Тут у мене єдина поправка. Мені здається, не російська сторона нас спровокувала, а вона скористалася нашою провокацією, тому що перші заяви про розрив ціни та транзиту звучали з нашого боку з найвищих трибун.

— Якщо говорити про перші ініціативи з українського боку щодо окремих контрактів на транзит і окремих контрактів на поставку, то вони відходять у набагато глибше минуле. Ще 1995 року від імені діючого тоді Комітету з нафти та газу було направлено до «Газпрому» та до Мінтопенерго Росії лист, в якому було запропоновано на той момент незбалансовану угоду щодо поставок розірвати й укласти дві окремі.

— Тоді ж були абсолютно інші умови, а тепер нам потрібно було враховувати нові обставини.

— Я згоден. Тому я вважаю, що російська сторона скористалася недосвідченістю, наївністю і, можливо, скажімо, вузькокорисливими інтересами тих, хто на ту мить керував «Нафтогазом України» й енергетичною галуззю, для того, щоб спровокувати їх на цю ідею. Я не вважаю тих людей, які на ту мить керували як міністерством, так і безпосередньо «Нафтогазом», здатними генерувати конструктивні рішення. Вони прекрасно повторювали чужі ідеї, а зі своїх у них була тільки одна — вибудувати європейські відносини з Туркменістаном. Я не знаю, хто заніс цю бацилу, можливо, навіть їх американські консультанти, можливо, це були свіжі ідеї молодого тоді Президента, які почали завзято виконувати його підлеглі. Але з Туркменістаном це була їх власна ідея, а все інше вони черпали як з минулого, так і з подач із російського боку, які не були публічними, не афішувалися, але робилися дуже тонко і точково, саме там, де це було вигідно російській стороні. Більше того, якщо ми пам’ятаємо той бравурний діалог про рівень цін, кінець 2005 року, коли росіяни починали з нижчого рівня, з $150—160, і коли вони побачили абсолютно рихлу позицію української сторони, то тоді заряд пішов, що називається, по повній програмі — $200—250, а потім виникла досить вигідна російській стороні ідея так званої суміші. Нам розповідали, що завдяки «Росукренерго» Україна отримала можливість використати газ за безпрецедентно низькою ціною $95. І був навіть красивий формульно-математичний підхід: ось стільки-то змішується російського газу, по-моєму, 11 чи 13 мільярдів кубометрів плюс 50 із хвостиком мільярдів середньоазіатського газу і таким чином і виходить така ціна. При цьому для уважних спостерігачів завжди лишалося питання: чому ж така ціна все-таки виходить, якщо в цій формулі не видно заробітку, формула дозволяла вийти на цю ціну, але не було видно заробітку. Так ось відповідь дуже проста. Для професіоналів ринку було абсолютно зрозуміло, що під сумішшю, по суті, створювалася схема подвійного заробітку, яку було реалізовано під дахом «Росукренерго». Перший — це продаж газу середньоазіатського походження з надбавкою на кшталт $35 до базової ціни (ми пам’ятаємо $60 — це вартість середньоазіатського газу і $95 — це вже на нашому кордоні). При цьому обмінювався об’єм газу, що отримується на кордоні Росії з Туркменістаном, на еквівалентний об’єм, що поставляється в Україну. За таких операцій у світі прийнята бонусна надбавка, яка звичайно лежить у площині 3—7%, нехай до 10%, тобто це ті $5, які там зароблялися об’єктивно. А $30, що залишилися, — це додаткова винагорода, яка ділилася під дахом «Росукренерго». А так званий російський газ, який додавався до цієї суміші, це просто додаткові об’єми газу, які таким чином мотивовано надавалися російською стороною «Росукренерго» для перепродажу в Європі за цінами, знову ж далекими від базової ціни. Ось як було створено цю схему. Ми пам’ятаємо, що спочатку російську сторону представляв не РАТ «Газпром», а деякі структури, які були надалі «Газпромом» викуплені. Перший рік роботи «Росукренерго» — це, по суті, робота над створенням додаткових фондів і активів, зацікавлених у цій усій комбінації високих політичних гравців.

— Чи можна припустити, що перші керманичі України також щось мали з цих операцій?

— Ви знаєте, скандальної інформації щодо цього було тоді дуже багато. Ми пам’ятаємо і заявлену з трибуни Верховної Ради інформацію про перелік 50 з хвостиком мільйонів доларів на структуру з назвою «Петрогаз», що ніби належала брату Президента. Тобто виключати, що гроші були одним з інструментів переконання української сторони, я думаю, ми не можемо. Навпаки, ми пам’ятаємо жорсткі заяви і готовність дійти до міжнародного арбітражу, які декларувалися буквально до останніх днів грудня і навіть до початку січня 2006 року, і позицію, що абсолютно змінилася після відвідання останньої групи українських переговірників 3—4 січня 2006 року. Така різка зміна позицій не могла не мати під собою досить вагомих, в тому числі, можливо, матеріальних особистих мотивів.

— Чи можна якось змінити структуру поставки газу в Україну, чи варто цим займатися, і які тут ризики?

— Україна потребує головного: у стратегічного управління. Тобто наразі, на жаль, усе, що відбувається і в цій сфері, і в інших складових того ж енергетичного сектора, лише підтверджує відсутність стратегічного управління. Це дозволяє нашим партнерам нас істотно в цьому плані перегравати і за умовами поставки енергоносіїв, і за умовами поставки тих же ядерних зборок для атомних станцій, і за іншими параметрами. Тут можна пригадати і реверсне використання нафтопроводу «Одеса—Броди», і багато іншого, в тому числі скорочення об’єму транзиту нафтопродуктів через нашу територію після побудови однієї гілки у прикордонному районі Луганської області.

— Ще й скорочення транзиту газу.

— Так, за рахунок створення сховищ на території Росії в Краснодарському краї, де цей газ накопичується протягом літнього періоду і потім постачається без транзиту через українську територію. Все це результат відсутності стратегічного управління — це перше. Друге — це відсутність так званого пакту керівних еліт у тому, що є національні інтереси, і вони не мають бути предметом внутрішньополітичної дискусії, а головне — поступок у зовнішній сфері. Хоча в останній виборчій кампанії ми бачимо, що зовнішній політичний аспект ніби притлумлений. Можливо, це відповідне розуміння визріває. Якою б не була внутрішня дискусія, зовнішня дискусія має бути відсутня, має бути єдина позиція, прийнята як найбільш вигідна для національних інтересів. І дійсно, якщо говорити про короткостроковий період, то неможливо сьогодні взяти і на завтра виключити зі схеми газопостачань «Росукренерго», тому що це так чи інакше має бути наслідком добре виробленої нової газової енергетичної стратегії. І в її рамках має бути знайдено відповіді на питання і про диверсифікацію маршрутів, і про диверсифікацію джерел, і про можливо нову структуру нафтогазової галузі, яка була б адекватна вимогам тієї ж європейської енергетичної хартії. І головне тут — розуміння того, що неможливо починати щось, не продумавши заздалегідь різні варіанти, не підготувавшись, не зібравши для тих, хто буде вести ці переговори, достатній набір аргументів, які могли б привести нас до бажаного результату. У цьому плані дуже переконливо виглядає аргументація, що прозвучала в недавньому указі Президента про підвищення ролі держави при веденні переговорів з газових питань. Його реалізація є критично важливою для України. Тому що існуюча модель відносин як і раніше вигідна більше партнерам України, ніж самій Україні. Тобто це і використання сховищ, і умови транзиту, й умови поставок газу — всі ці компоненти вимагають ретельного аналізу, зіставлення в тому числі з так званими європейськими цінами. Але треба розуміти, що єдиної європейської газової енергетичної ціни на сьогодні не існує, як і єдиної світової ціни. Цей ринок тільки-но рухається в напрямі глобалізації. Формула відносин і ціни визначаються головним чином тими економічними й політичними козирями, якими володіють сторони на переговорах. Так ось без них, з голими чорнильними перами можна прискакати до чергової програшної для України угоди і до чергової ситуації, коли російській стороні нічого не лишиться, крім як запропонувати Україні купувати газ за ціною, скажімо, $250—260 за 1000 кубометрів, не слухаючи ніяких мотивованих відмов. Ось до цього ми можемо дійти, якщо поспішатимемо заявляти, а не поспішатимемо думати.

— Тобто в основі міжнародних угод мають бути угоди внутрішньої еліти?

— Більш того, в основі зовнішньополітичної стратегії України має бути національна стратегія і національна модель того економічного простору, який сьогодні єдиний і неподільний — тобто українського ринку.

— Тобто, як я розумію, сьогодні не варто робити ставку на повернення до того договору, який ви називали діючим.

— Чому? Це якраз і може бути однією з моделей наших дій або одним із козирів, які ми можемо використати на переговорах. Але далеко не єдиним.

— Чи є це козирем, якщо російська сторона стверджує, що ці угоди дезавуйовані подальшими угодами господарюючих структур?

— Ці заяви не мають під собою юридичної основи, оскільки господарські структури підписують договори, юридичний статус яких не може ніяким чином змінювати існуючі міждержавні домовленості. Більш того, будь-яка суперечність з міжнародними угодами може, по суті, зробити умови комерційного договору між господарюючими суб’єктами нікчемними.

— Що ж, у такому разі, змусило українську сторону підписати договори між господарюючими суб’єктами, якщо ми мали такі хороші міждержавні домовленості?

— Ми про це вже говорили. Я гадаю, що це була неготовність до ведення серйозних переговорів на міждержавному й політичному рівні, відсутність єдиної стратегічної позиції й, можливо, той інтерес, який ретельно від нас приховується.

— Чи можлива, на ваш погляд, відповідальність за це?

— Щодо відповідальності, то це, скоріше, питання майбутнього, оскільки нинішній стан наглядових органів, я маю на увазі прокуратуру й судову владу, так само як і тих, хто сьогодні б’є себе в груди й називає представниками народу, не дозволяє вважати, що відповідне розслідування може бути доведене до кінця. Можна припустити, що можуть спливати якісь нові факти, можливо, навіть підтверджені документами, але далі цього справа не піде. На це можна розраховувати тільки в тому разі, якщо нинішній політичний істеблішмент втратить свої позиції у владі, й визріваюча нова політична еліта набуде здатність давати оцінки, в тому числі й минулим «заслугам».

— Яким може бути план роботи України в цьому напрямi, щоб усе-таки повернути газову справедливість?

— Ми вже говорили про указ Президента. Можливе й повернення до документу, прийнятого урядом України з назвою «Енергетична стратегія до 2030 року» в частині газової енергетики. Але він потребує ретельного аналізу й доопрацювання, розробки певних сценарних варіантів. Принаймні, я вважаю, що найкращі підходи — це коли аналізуються різні варіанти, а не тільки варіанти тієї пропозиції, про яку ми говорили — так званий обмін труб на гіпотетичні, наголошую, ті, які ще навіть не експлуатувалися, газоносні активи на території Росії. Я вважаю, що ми повинні аналізувати різні варіанти, різні джерела отримання газу, різні схеми партнерства як з російською стороною, так і з європейськими партнерами. Не відмовляючись від потенційного співробітництва й можливої участі Росії у використанні наших газотранспортних систем, ми повинні більш уважно та відповідально розглянути можливості європейського партнерства в цьому відношенні.

— Чи реальна формула «ніколи не кажи ніколи» стосовно газотранспортного консорціуму?

— Досвід управління державною власністю на території України показує, що це одна з найбільш низькоефективних форм управління. Тому, з погляду перспектив, перехід від державної власності до приватної, в тому числі на газотранспортну систему чи на різного роду енергетичні активи, може бути істотною втратою для України. На мою думку, управління — це все-таки тимчасовий підхід до використання системи, і я вважаю, що під питаннями управління якраз і можуть бути приховані певні тактичні задумки наших партнерів використати діючу українську систему газопроводів до її повного морального й матеріального старіння, а в цей час вони можуть працювати над створенням альтернативних маршрутів, де вже буде абсолютно чітке місце й частка власності з російського боку. Тому я все-таки прихильник чесної й відкритої розмови про приватизацію. А щодо того, хто в цьому плані міг би бути оптимальним партнером, то це вже предмет стратегічного аналізу.

— Тобто ви все ж таки припускаєте, що ті закони, які забороняють приватизацію й усі інші форми роздержавлення газотранспортної системи, можуть бути переглянуті?

— На мій погляд, ці рішення — не що інше, як спроба на даному етапі, коли слабкий істеблішмент і слабка у відносинах із сильними партнерами виконавча влада, не втратити стратегічні активи. Це всього лише гальмування в часі, а за появи нової політичної та державної еліти, я гадаю, ця тема, безумовно, розглядатиметься під іншим ракурсом.

— А як потрібно готувати до нових умов внутрішній газовий ринок?

— Це серйозне запитання. Я вважаю, що та модель, яка склалася на внутрішньому газовому ринку, є монопольною за своїм визначенням. Весь імпортний газ постачається одним суб’єктом, і, таким чином, особлива роль «Росукренерго» й «Укргазенерго» в цьому відношенні лише дозволяє їм домінувати у відносинах з українськими споживачами, робити їх більш залежними, глибше проникати в газорозподільну систему, формувати додаткові боргові зобов’язання з боку дочірніх структур «Нафтогазу» й таким чином ставити у велику залежність увесь ринок. Тому, якщо говорити про ринок, то тут потрібні, звичайно, стратегічні рішення про створення конкурентної моделі, про стимулювання появи, можливо, третіх гравців, оскільки «Нафтогаз», очевидно, не в змозі сьогодні забезпечити альтернативні поставки газу на територію України, і більш того, він втратив свої позиції в Туркменістані й інших середньоазіатських державах. Тому, я гадаю, Україна повинна стимулювати появу третіх гравців, газотрейдерів, запрошуючи їх до цього та створюючи відповідні моделі. В інфраструктурному плані ми маємо тут багато можливостей. Це й газові сховища, які дозволяють у тому числі третім сторонам не просто поставляти газ, але й зберігати його на території України. Тут і можливість створення спотового ринку газу, тобто для тих споживачів, які не здатні спрогнозувати й укласти довгострокові контракти, тобто має бути можливість придбання додаткових об’ємів, у тому числі сезонного газу залежно від кліматичних умов, що змінюються. Можна говорити про створення терміналу для прийому зрідженого газу, оскільки це є перспективним напрямом і одним із можливих елементів диверсифікації поставок.

— А це не спричинить подальшого зростання газових цін?

— Безумовно, зріджений газ за своєю технологією (він зріджується, постачається в зрідженому стані й перевозиться в такому стані, а потім при його експлуатації він має знову переходити в газоподібний стан) є досить дорогим. Але, з іншого боку, альтернативні можливості та баланс пропозицій на ринку загалом створюють нормальну конкурентну основу та відповідно не дають цінам зростати нескінченно.

— Але задає верхню планку...

— Взагалі-то внутрішні ціни на всі енергоносії з урахуванням короткого перехідного періоду мають якнайшвидше вийти на інші рубежі. Це дуже важливе стратегічне завдання, бо саме тоді й ефективність нашої промисловості, й впровадження енергозберігаючих технологій буде мати під собою чітке економічне підгрунтя.

— Чи можливе це в тих умовах, коли в нас кожного року вибори?

— Можливе, але тільки в тому разі, якщо є висока відповідальність і висока ефективність управління приватним корпоративним сектором, при якій власники виявляють реальну зацікавленість у трансформації цього ринку. Не випадково пан Коломойський, відповідаючи на запитання про продаж «Дніпроазоту», пов’язав це з майбутньою ціною на газ. От як демонструється сьогодні відповідальність вітчизняного бізнесу. Коли актив стає невигідним чи неприбутковим, то його просто позбуваються. Так чи інакше саме ефективний власник, я наголошую, як приватний, так і, можливо, ефективний власник в особі майбутньої української влади може трансформувати внутрішній ринок.

— Але сьогодні держава не йде на підвищення ціни газу, це відбувається тому, що від цього багато в чому залежить результат виборів.

— Безумовно, сьогодні в цьому змаганні популістів не спостерігається політичної відповідальності в національному масштабі. Але в цьому випадку йдеться про розумну цінову корекцію, яка має проводитися не одномиттєво, а протягом 2—3 років із зрозумілими джерелами, бюджетними передусім, покриття цього зростання. Крім того, настав час змінити взаємостосунки власника й найманого працівника для того, щоб істотно збільшити частку оплати праці в цих стосунках. На жаль, політичної сили, яка була б здатна здійснити ці перетворення, я не можу назвати.

— Частково вашу модель сьогодні використовує уряд, компенсуючи певною мірою ціну газу для населення. Він реструктуризував борги «Нафтогазу».

— Це паліатив, і, як ми розуміємо, він не має стратегічного характеру. Ці заходи лише тактично пом’якшують відносини електорату та зацікавленої в отриманні електоральної підтримки влади. Я говорю про серйозну програму, ринкову корекцію, яка буде вимагати в тому числі й змін у системі оплати праці, введення єдиного соціального податку, про що багато було сказано, але мало зроблено.