Псевдоелітарність молодшого брата
Позицію авторів далеко не всіх листів, що приходять в «День», ми поділяємо. Однак, якою б спірною і непереконливою вона нам не здавалася, але коли ми розуміємо, що ця точка зору може бути співзвучною деякій частині суспільства, вирішуємо її «озвучити». Правда, як у цьому випадку, — відгук на статтю Юрія Шаповала «Травнева подорож у Москву» від 8 червня 2007 р. — вважаємо за потрібне цей лист прокоментувати. Ми вдячні, що наш автор — професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал взяв на себе цю місію. Усі ми знаємо, як непросто сприймається Голодомор у Росії, як важко будується діалог (власне, цьому і присвячена «Травнева подорож»). Але чи варто дивуватися, якщо і ми самі, тут в Україні, виявляємо приголомшуючі «здібності» не чути один одного.
Уявімо собі, шановний читачу, таку ситуацію. Живуть у батьківському домі на селі два брати з родинами. Батьки їхні померли і будинок заповідали старшому з братів, який встиг одружитися ще за їхнього життя. Природно, з умовою, що молодший брат житиме у старшого доти, доки не побудує свій будинок.
Будинок той уже будується, але тут у братів виникає суперечка з приводу межі на заповіданій їм батьками землі.
Старший брат вважає молодшого приймаком і в рівних ділянках землі в цьому випадкові бачить несправедливість, яка принижує його гідність як господаря. Молодший же, виявивши межу не на своєму місці й знаючи крутий норов брата, спробував було апелювати до сусідів. Ті порадили йому звернутися до суду.
Старший брат розуміє, що суд за батьківським заповітом відновить непотрібну йому справедливість, зганьбивши його при цьому на все село. Тоді він робить ось що. Запрошує брата з дружиною на свою половину залагодити цю суперечку по-братському за доброю вечерею. Молодший не може відмовитися, хоча б тому, щоб не посилювати конфлікт.
За чаркою горілки господар будинку багато й довго говорить про братні почуття, з хмільною сльозою в оці, згадуючи при цьому їхнє спільне дитинство та покійних батьків. Але при цьому за кожною його фразою молодший брат відчуває німу погрозу на свою адресу: «Не захочеш залагодити справу по-братньому, вижену як собаку на вулицю разом зі всім твоїм виводком».
Перед ним стоїть дилема: піддатися на вмовляння брата й уже ніколи не бути йому рівним, або ж боротися за своє до кінця. І хоча його власний будинок уже майже добудовано, а на дворі красне літечко, молодший брат, щоб не «ганьбитися» на все село, піддається під кінець трапези на братні вмовляння заради двох-трьох місяців спокійного життя.
Ситуація на українському політичному oлімпі копіює дану ситуацію один до одного. З тією лише різницею, що внаслідок здачі нашою псевдоелітою національних інтересів її представники разом зі своїми родинами виграють в особистому плані, у той час як український народ, який через свою хворобливу наївність довірив захищати свої інтереси цій уявній еліті, крупно програє.
Ще не відбулася суботня зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна в Санкт-Петербурзі, а персона нон-грата в Україні Костянтин Затулін своїми полум’яними промовами вже ставить під сумнів нашу незалежність у київській студії одного із загальнонаціональних каналів. Чи не дуже це дорога ціна задля того, щоб Микола Жулинський міг безперешкодно відвідувати в Росії могилу брата своєї дружини?
Зрозуміло, що в Росії газовий кран. Адже нам із вами цілком вистачає свого українського газу. Не вистачає його лише нашим «металургам» та «хімікам» у особі найбільших олігархів. І всі наші уряди замість того, щоб розвивати в Україні високі технології, сільське господарство та туризм, ідуть заради свого спокійного життя на повідку в цих олігархів. Розплачуючись при цьому по частинах незалежністю своєї Батьківщини і зберігаючи при цьому за нею статус європейської кочегарки.
Ще більш показову історію в цьому плані оповів 8 червня на шпальтах «Дня» в статті «Травнева мандрівка до Москви» наш відомий історик Юрій Шаповал, який разом із своїм колегою Станіславом Кульчицьким брав участь у круглому столі в Москві на тему «Голод на (? — О.К. ) Україні та в інших республіках СРСР 1932—1933р.р.», організованому редакцією скандально відомого часопису «Родина».
Важко собі уявити, щоб вірменські історики були запрошені до Туреччини на вироблення за круглим столом разом із турецькими колегами об’єктивної версії геноциду вірмен 1915 року. Ще важче уявити, щоб учені з Єревана прийняли це запрошення. І вже тільки божевільний у Вірменії може припустити, щоб, повернувшись із Стамбула, їхні співгромадяни-вчені скаржилися б у пресі на своїх турецьких колег, що не визнають самого факту того геноциду.
Це аж ніяк не дрібниці, як може комусь здатися. Хоча б тому, що саме через такі дрібниці в різниці підходів до трагедій своїх народів різанина вірмен уже давно визнана геноцидом у Європі, а наш Голодомор — на жаль, ні. І це при тому, що доказова база (у вигляді документів і свідчень очевидців) геноциду 1932—1933 років, мабуть, куди більш переконлива, аніж геноциду 1915 року.
Але Юрій Шаповал, схоже, не лише не розуміє всього цього, але навіть упевнений у тому, що подібного роду спільні заходи російських і українських учених лише сприятимуть виробленню об’єктивного підходу до висвітлення фактів масового голоду в СРСР. І можна не мати сумніву, що саме цей висновок історика гарантує йому й надалі запрошення в Білокам’яну, прогулянки Старим Арбатом і посиденьки в московській ресторації «Йолки-палки» з тим же Станіславом Кульчицьким.
Тим більше, що, описуючи в «Дні» одноголосну агресивно-негативну щодо факту більшовицького геноциду українців позицію російських істориків, Шаповал лише дивується, а свої оцінні думки висловлює лише щодо найбільш одіозних фальсифікаторів історії.
Не наведено в його статті й фактів, які свідчать про те, щоб наші вчені виступили гідними опонентами росіянам. Тоді як можливості для цього лежали там, як кажуть, на поверхні. Узяти хоча б той факт, що найбільш активними в своїх фальсифікаціях були вчені або з українськими прізвищами (Іщенко) або — з русифікованими (Марчуков). Я би на місці Шаповала не полінувався спитати в кулуарах у того ж таки Марчук-ова: а чи не в 30- х роках минулого сторіччя, внаслідок відомих подій, його дід чи прадід так знівечив своє прізвище?
Непереконливими виглядають і твердження Юрія Шаповала про те, що їхні з Кульчицьким докази фактів геноциду українців не справили на москвичів ніякого враження. Непереконливими хоча б тому, що вони, на відміну від доказів Роберта Конквеста та Джеймса Мейса, не справили враження і в Україні, настільки вони були двозначні, обтічні й обережні.
Про що говорити, якщо ці двоє наших провідних дослідників Голодомору так досі й не збагнули головної мети цього геноциду. А вона являла собою аж ніяк не повне знищення українського селянства, а перетворення його на колгоспних рабів за допомогою державного мору голодом значної його частини. Але щоб зрозуміти це, потрібно носити біль свого народу з собою постійно, а не лише під час своїх виступів і публікацій. Тоді б Шаповал із Кульчицьким змогли б дати гідну відповідь російському публіцистові Вадиму Кожинову, а так доводиться лише цитувати оригінальний і не позбавлений здорового глузду погляд останнього на дану проблему.
Та й доводити росіянам, за великим рахунком, нічого й не потрібно було. Замість цього досить було спитати, чи є в них факти вилучення в селян інших національностей не лише хліба, але й усіх інших продовольчих запасів до жменьки зернят на обідньому столі? Чи є у них факти заборони продажу залізничних квитків селянам не-українцям і насильного повернення цих селян владою в їхні голодуючі села?
Однак, погодьтеся, аби поставити такі питання в Москві, потрібно думати не про те, щоб тебе туди знову запросили, а про те, щоб тебе там хоча б поважали як опонента, не кажучи вже про долю власного народу...
P.S. На відміну від академіка Жулинського, в автора статті в Росії поховано брата. Однак я ніколи не поміняв би свою неможливість відвідувати його могилу на можливість Затуліна, Лужкова, Леонтьєва та компанії відвідувати мою Україну.
