ЩОДЕННИК

13 червня

Хочете — вірте, хочете — ні, а я таки впевнена що подружилась із ластівкою. Кожного літа ці пташки ліпили гніздо на високому електричному стовпі, що стоїть на вулиці. Під козирком ліхтаря, який уже давно не діє, ластівки виводили пташенят. Цієї ж весни помітила, що пара ластівок літає по подвір’ю. І ніяк не могла зрозуміти, куди вони діваються і що роблять у дворі. Звикла я до них. І вони, очевидно, до мене, бо літали так близько, що ледь не торкались крилами до плечей. А я весь час шукала гніздо. І знайшовши його, була вражена: наскільки несподіваним виявилось місце його розташування. Під низьким навісом у дворі у мене висять пучки різних висушених трав. І ось саме на великому пучку серпорізу і прилаштували свій земляний витвір мої ластівки. Це ж треба так довіритись людям, щоб своє житло збудувати на рівні, ледь вищому за зріст людини. Я пробігаю тут по кількадесят разів на день і тепер бачу, як сидять у гнізді ці милі, довірливі пташенята.Коли я мию посуд у дворі, ліворуч від мене на дроті обов’язково сідає одна з ластівок і щедро вищебечує мені щось на своїй ластів’ячій мові. Я не витримую і починаю: — Що ж ти, моя малесенька, моя щебетушечко, мені розказуєш? Пташка замовкає, слухає мене, кумедно повертаючи чорненьку голівку і заглядаючи правим оком вниз. Отак ми і спілкуємось кожного дня.