Дещо про перейменування вулиці
Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу до свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати, знати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз-назавжди твердо і ясно зрозуміти «чиї ми діти».
O. Василь ЛИПКІВСЬКИЙ
У п’ятницю 12 березня 1993 р. київська газета «Ведомости» сповістила, що міська комісія розглянула низку пропозицій про перейменування багатьох площ і вулиць столиці. Зокрема, вулицю Мойсея Урицького передбачалося перейменувати на вулицю Василя Липківського. Міська влада (тоді — на чолі з Іваном Салієм) обіцяла задовольнити цю пропозицію, яка в той час ніяких протестів або негативної реакції у громадян не викликала.
Йшли роки, з мапи рідного міста зникали прізвища Маркса, Енгельса, Дзержинського, Куйбишева, Воровського та інших, які — щонайменше — не сприяли розвитку України і добробуту її народу. А от Урицького міська влада вперто не чіпала, своєї обіцянки вона в цьому випадку не поспішала виконувати.
Та 26 квітня 2007 року в інтернеті нарешті з’явилось довгоочікуване повідомлення: «У Києві з’явилася вулиця митрополита Василя Липківського», де розповідалось про те, що вулиця Урицького в Солом’янському районі перейменована на вулицю митрополита Василя Липківського. Таке рішення було прийняте на пленарному засіданні сесії Київської міської ради». Мета рішення — увіковічити пам’ять видатного українця В. Липківського. Всі організаційно-правові заходи щодо перейменування вулиці доручено провести Київській міській державній адміністрації.
Це було переконливим результатом численних звернень до міської влади представників громадськості як України, так і діаспори — зокрема, президента Світового Конгресу українців пана Аскольда Лозинського та голови Українського православного братства ім. митрополита Василя Липківського пана Валентина Кохна та ін. Рішення міської влади було справедливим, адже у Меморіальному альманаху «Народжені Україною» (Київ. Євроімідж, 2002) статті про В. Липківського передують такі рядки: «Церковний діяч, письменник і публіцист. Церковний реформатор, перший митрополит Української автокефальної православної церкви, людина великої душі і самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучий майстер проповідницького мистецтва». За словами академіка А. Кримського, то був «апостол української релігійно-національного відродження». Василь Костянтинович Липківський закінчив Київську духовну академію, отримав ступінь кандидата богослов’я. Висвятився на священика, був настоятелем Липовецького собору на Вінниччині та Свято-Покровскої церкви у Києві. У 1921— 1927 роках ніс небезпечний і важкий тягар митрополита Української автокефальної православної церкви. Наприкінці життя написав «Історію Української православної церкви», уклав численні проповіді, які не втратили своєї актуальності і зараз. У 1937р. був заарештований і за рішенням трійки НКВС розстріляний. Постраждали і його діти... Був реабілітований 1989 року «за відсутністю складу злочину». У 1997 р. канонізований, а день його страти (27 листопада) визнано «днем святих новомучеників землі української...»
Ім’я митрополита Василя Липківського гідно вшановується за кордоном: у США (Баунд-Брук, 35 км від Нью-Йорка) йому зведено величний пам’ятник; видаються його праці, існує фундація його імені. Але на Батьківщині подвижницьке життя Василя Липківського, його діяння та героїчна смерть до цього часу оцінені недостатньо, хоча, слава Богу, з’явився достойний пам’ятник митрополитові й в Україні — у Тернополі.
Вибір саме вулиці Урицького (раніше — Ігнатієвська) обумовлений тим, що Василь Липківський багато років прожив на Солом’янці й був настоятелем Свято-Покровської церкви, що розташована поряд. В середині 90-х років минулого століття на цій церкві в присутності великої кількості парафіян (мешканців району) було урочисто встановлено меморіальну дошку з такими словами: «У цій церкві Св. Покрови на Солом’янці в 1905—1910 рр. був настоятелем обранець Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921р. Митрополит ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ». Як свідчать документи, «на цій посаді виявилась активна, діяльна натура Василя Липківського, вірність церкві та своєму пастирському обов’язку. Він опікується розбудовою храму, розширенням парафії, роботою церковної школи, побудовою причетницьких будинків, проектуванням нової церкви на Батиєвій горі». Тощо.
Але попри все, перечислене вище, начальник відділу Солом’янської адміністрації Юрій Черненко у своєму інтерв’ю відносно перейменування вулиці Урицького («Газета по-Киевски», 27.04.07) сказав, зокрема, що «в результате пострадают люди — и морально, и материально» (!). Яку «мораль» мав на увазі пан Черненко? Чи може «замена палача (Урицького) на жертву» (Липківського), за термінологією «Газеты по-Киевски», комусь принести моральні страждання? Виникає також питання, внаслідок чого мешканці повинні постраждати «матеріально»? Адже Урицький не зробив нічого доброго ані для України, ані для Києва: історія України і Києва практично не пов’язана з його іменем і «діяльністю», зокрема, на посаді голови Петроградської ЧК.
У своєму інтерв’ю Юрій Черненко зазначів, що «90% людей нічого не чули про митрополита Липківського». Те свідчить, на жаль, тільки про недостатню увагу до історії своєї Батьківщини — це не провина, а біда багатьох з нас. Недостатньо інформації цього плану і в наших ЗМІ, хоча на українському радіо були передачі та цикли передач, присвячені митрополиту Липківському (останній такий цикл вийшов у ефір місяців зо два тому), окремі передачі були й на телебаченні.
Симптоматично, що лідер столичних регіоналів — народний депутат України Василь Горбаль вже «назбирав» більш як 2000 підписів проти перейменування вулиці (може зібрати й вдвічі більше, бо є вже досвід такого «збирання», зокрема, у Верховній Раді) й погрожує від імені Партії регіонів «отменить решение» («Газета по-Киевски»). У справу включилися й деякі інші київські газети, чомусь надзвичайно зацікавленні у збереженні старої назви вулиці — «ім. Урицького»,
Галас, піднятий навколо простого природного для «епохи змін» процесу — перейменування вулиці, видається не просто недоречним, але просто блюзнірським. Особливо зараз, напередодні 70-х роковин з дня трагічної загибелі вірного сина України митрополита Василя Липківського. Цій даті, до речі, присвячується великий стенд, що готується до відкриття у Національному історичному музеї України.
