ЩОДЕННИК

15 травня

Виявляється, не одна я йду на виставу, навіть якщо у касі вже немає білетів, і не одна я потрапляю в середину, якщо по-справжньому хочеться. Того разу мені, мабуть, не дуже й хотілося. Інакше навіщо б я спізнилася аж на 20 хвилин? Та я б на місці тих адміністраторок сама себе не пустила! Але все одно було якось неприємно, ну чого не пускати людей на виставу, якщо їм хочеться подивитися? Хіба нас так вже багато, безнадійних? Нас усього три. Виходжу з театру і сідаю на лавку, більше нікуди поспішати. Поряд ще дві жінки, їх теж не пустили. У них так само немає білетів, у них немає навіть студентського. Із театру виходить перший незадоволений глядач, і одна з нас, не я, іде в наступ. Питає, чи не віддасть він їй свого запрошення. «Sorry», — каже глядач, не зрозумівши запитання, і кидає своє запрошення до смітника. Поки ніхто не бачить, жінка рішуче виймає його зі смітника. Я нічого не бачила, чесне слово. Жінка заходить із запрошенням, але адміністраторки все одно її не пускають. Просто вони її запам'ятали. До того ж минуло 30 хвилин вистави. Жінка виходить і підходить просто до мене. Їй треба комусь пожалітися, вона щойно заради спектаклю марно витягла запрошення зі смітника. Пожалівшись, жінка викурює сигарету і йде геть. Інша жінка йде майже одночасно з нею, тільки у протилежний бік. Я ще трошки посиджу на сонці і теж піду. Навряд чи ми ще раз зустрінемося біля одного театру. У Москві так багато театрів, а нас усього три.