Тіні забутих предків проявилися в Трансільванії

П’ять картин досі маловідомого нашій публіці французького режисера, при сприянні компанії «Артхауз Трафік», було привезено до нас Французьким культурним центром з нагоди Французької весни, що настала в черговий раз в Україні.

Фільми француза алжирського походження Тоні Гатліфа (справжнє ім’я Мішель Дахмані), за винятком стрічки «Дивний чужоземець», було показано в зворотній хронологічній послідовності. Що, на жаль, ускладнювало журналістське завдання — простежити за тим, як від фільму до фільму розвивалися ті чи інші теми, які багато років підряд переслідують Гатліфа, ставши лейтмотивом його творчості.

Режисера, передусім, турбує проблема людської свободи і того, в яких стосунках вона перебуває, наприклад, з коханням. Ще Тоні Гатліф, який у дванадцятирічному віці втік із дому, а в чотирнадцять років нелегально прибув до Європи, стурбований пошуком свого початкового коріння. Герой «Вигнанців» разом із подругою відправляється з Франції на батьківщину режисера, до Алжиру, щоб знайти там будинок батька. З Парижа у напрямі до Німеччини рухаються персонажі картини «Я народився від лелеки» — героїня, про що вона не раз говорить, народилася в Берліні. До речі, схильні до мандрівок у пошуках кращої долі персонажі картин Гатліфа обов’язково шукають пару, без чого, за версією режисера, не може бути повнокровного існування.

Поняття Батьківщини в режисера не обмежується чисто географічними координатами, Гатліф утягує своїх героїв до стихії народної, автентичної культури. Потрапивши до Трансільванії, героїня однойменної картини змінює не лише європейський костюм на циганську сукню. Здається, магія цієї землі змінила ментальність дівчини, змусивши її поневірятися чужою країною. Подібні метаморфози відбуваються, передусім, під впливом музики — циганської, балканської, арабської. До речі, мало не всі головні персонажі картин Гатліфа народжені від змішаних шлюбів, на чому вони неодмінно акцентують увагу. Ті ж, у чиїх жилах тече лише французька кров, подібно до героїв «Свінгу» чи «Дивного чужоземця» втягуються в циганський побут і замишляють одруження на циганці. Режисер, відчуваючи себе, що називається, громадянином світу, з фільму в фільм твердить наляканій засиллям емігрантів Європі, що справжнє об’єднання, справжнє перетворення Старого Світу може статися лише на території культури і, передусім, музики.

Крім запальних, як, власне, і таких мелодій, які ностальгічно звучать за втраченим раєм, які до країв наповнюють фільми французького режисера, його персонажів перетворює ще й магія обряду, ритуалу. Своїх героїнь Тоні Гатліф то купає в молоці, то вводить їх до трансу східного ритуального танцю, який, як і обряд очищення молоком, має вигнати з людини злих духів. На «Трансільванії», завдяки прихильності автора картини до стихії ритуальної народної культури, згадуєш про наші «Тіні забутих предків». З параджановською стрічкою фільми Гатліфа порiднює ще й схильність французького режисера до дослідження темних, ірраціональних сторін людської душі.

Голос інстинкту в героїв Гатліфа, як, схоже, і в нього самого, заглушає голос розуму. Практично всі персонажі його картин виглядають соціальними маргіналами — вони повністю випадають з якихось правил гри, прийнятих у суспільстві, ігнорують закони, в тому числі й кримінальні, плюють на мораль і умовність. Що, проте, не дивно. Свого часу етичні, соціальні й кримінальні закони ігнорував сам Тоні, у якого в юності через крадіжку були нелади із законом і, природно, з поліцією. Тепер свій багатий життєвий досвід режисер використовує для створення «справжніх історій», які він свого часу викладав у п’єсах, а тепер розповідає за допомогою кінокамери.

Ідеальну територію для «справжніх історій» режисер виявив у Румунії. До того, як туди в пошуках коханого (природно, музиканта) відправиться героїня «Трансільванії», знайти в Румунії співачку, яку любив слухати його батько, спробував герой «Дивного чужоземця». Опинившись серед циган, він знайшов тут те, чого не знайшов у рідній Франції — справжню чоловічу дружбу і, звичайно, кохання. Цікаво, що Ромен Дюріс, який окрім «Дивного чужоземця» виконав головні ролі ще в двох картинах режисера, потрапивши до Румунії, повторив внутрішній сюжет життя свого героя. Закохавшись у циганку, актор не хотів повертатися до «прісної, бездушної» Франції». Париж, після життя в циганському таборі, здавався йому «штучним, пихатим, святенницьким».

Сучасність, простота, невигадливість, правда — ці поняття лежать в основі всякого творчого почину Гатліфа. Запитану загострено реагуючою на фальш душею режисера автентичність буття, без якої неможливо набути любов і свободу, він знаходить, передусім, у музиці. І природно, в пристрасному коханні, що обпалює душу, як вона розуміється такими гарячими, такими жадібними навіть до низьких і хворобливих виявів життя натурою, як Тоні Гатліф. Про те, що біль і жах чоловік переживає вже на порозі цього світу, режисер показав у «Трансільванії» — акт народження, яке через недоумство відзначається нами як найрадісніший, найсвятковіший день життя, тут представлено з усією своєю непривабливістю.

Героїня цієї картини, яка живе комфортним, ситим життям у Франції, віддала перевагу майже первісному існуванню в Румунії, куди приїхала в пошуках коханого — румунського музиканта, який раптово зник iз Франції. Коли виявилося, що той просто втік від неї на батьківщину, дівчина зовсім збожеволіла. Поневіряючись у циганському одязі чужою країною, вона зустріла скупника старовинних меблів, музичних інструментів і золота, який, зрештою, виявився її долею. Проводячи на колесах все своє життя, комерсант втягнув у втомливі мандрівки красиву француженку, яка завагітніла від румунського скрипаля.

Народила вона, як це випливає з усієї логіки розвитку сюжету, в старому автомобілі, зупиненому з нагоди приходу в світ ще однієї приреченої на страждання душі, посеред засніженого румунського поля. Єдине, що в логіку сюжету не вписується, так це фінал у дусі хепі-енду. Герой, який приревнував молоду матір до дитини, до того часу прилаштовану в будинку жалісливих селян, пускається в п’яний кураж (щоб заглушити душевний біль, він розбиває на власній голові порожнi пляшки). У якийсь момент скупник антикваріату, що загуляв, опиняється в барі навіть десь в українських Карпатах, де слухає «Червону руту» і купує за $ 10 плюшевого ведмедика. З цим ведмедиком він і з’являється перед щасливою породіллею, на чому фільм благополучно завершується.

Здається, почуття правди в цей момент зрадило режисерові — у земного кохання щасливих фіналів не буває. Якщо не вмирає саме кохання, то смерть розлучає закоханих. Щасливий фінал, як і інші безхмарні закінчення вигаданих Тоні Гатліфом історій, логічно було б сприйняти як початки нових земних поневірянь героїв, від яких їх може звільнити, якщо йти за логікою трагедії, лише смерть. Однак на трагедію режисер поки не тягне, прихильність правді щоразу зраджує йому, коли потрібно завершувати сюжет. Оптимізм, надія, так і не викоренена за таке складне життя наївна віра в можливість здобуття кохання і свободи, очевидно, входять до хімічного складу циганської крові (режисер є наполовину циганом, що визначає теми, музику, настрої, темперамент його картин).

Герої Гатліфа шукають свободу в музиці й коханні, але стають їхніми бранцями. Душа героїні «Трансільванії», злетівши від кохання і прилетівши до чужої далекої країни, буде поранена зрадою коханого і заб’ється в кривавих тельбухах всепоглинаючої пристрасті. Веснянкуватий підліток зі «Свінгу», який спочатку закохався в циганську гітару, а потім у чорнооку дочку музики-віртуоза, який навчає його музики не за нотами, а за звучанням серця, відчуває біль від смерті вчителя, а незабаром і від розлуки з дівчиною.

Констатуючи трагізм життя, Гатліф, подібно до більшості людей і всупереч здоровому глузду, продовжує сподіватися й вірити в отримання свободи та земного щастя, навіть якщо ілюзорні надії кожного разу боляче розбиваються об голову, подібно до пивних пляшок, які розбиває об свою довбешку герой «Трансільванії». Важко повірити, що режисер, актор, музикант, який відчув, що таке лихо майже за шістдесятирічне життя, залишається таким наївним. Схоже, що щасливих фіналів вимагає від нього публіка і, відповідно, продюсери. Що зайвий раз свідчить про те, що пошук свободи в тривимірному просторі життя в цій юдолі смутку, як би ми це життя не оспівували, ніколи не увінчається успіхом. Можливо, про це й зніме свій наступний фільм французький режисер Тоні Гатліф, який володіє незвичайним талантом і чуттям на правду.