В очікуванні сплеску

Напередодні Дня театру, який для багатьох асоціюється зі своєрідним підсумком минулого сезону та пов’язаний не тільки з театральними преміями, а є й точкою відліку нових мистецьких планів, своїми думками щодо згаданої теми з «Днем» поділилась академік Академії мистецтв України, директор Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Неллі КОРНІЄНКО.

ПРО ПРОРИВ

— Які, на ваш погляд, вистави цього сезону, режисерські та акторські роботи заслуговують на особливу увагу публіки та критиків?

— На жаль, особливих, яскравих робіт було замало. Театр після сплеску середини 90-х знову перебуває на етапі накопичення сил. До успіхів я зарахувала б виправдані ризики, пов’язані із запрошенням режисера Погребничка у Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра (актуальна, естетично точна, щемлива вистава «Голубчики мої») і тандем Кучинський — Кауфман у Національному драматичному театрі імені Івана Франка для постановки п’єси Клима «Посеред раю на майдані…». До цього списку можна додати «Шість персонажів у пошуках автора» за п’єсою Луїджі Піранделло у постановці Малахова — спроба говорити про «невидиму» межу між реальністю та ілюзією, фантомним і чуттєвим на базі традиційної мови. Залишає по собі проблему своєрідної «двомовності», але сам факт діалогу з Піранделло відчутно показовий. До успіхів також зараховую «Голодний гріх» Білозуба за Василем Стефаником з Форманчуком (Гриць Летючий) у Центрі Леся Курбаса. Окремо хочу сказати про двох актрис, яких, на жаль, запізно розкрили режисери. Йдеться про Лідію Данильчук у майстерні «Театр в кошику» та Ларису Руснак. Перша продемонструвала високу емоційну і духовну пластичність в ролях матері Андрія Шептицького, у гіперсатирі «Сон» за Тарасом Шевченком, у метафізичній стихії французьких «Панд» за Матеєм Вішнєком — останній прем’єрі. А франківка Руснак після вистави Білозуба «Соло-мія», як на мене, стала просто відкриттям — її особливе, гостре, межево-інтимне передчуття трагедії й витончене, експресивне переживання заговорили новою мовою — людини початку третього тисячоліття, куди вмістились всі катаклізми ХХ століття.

— Відчувається також нова наполегливість Малої сцени із заглибленням в експеримент — хоча б у Малахова з його майстер-класами за Марією Каллас…

— Неллі Миколаївно, як ви вважаєте, чому останнім часом в Україні існує якийсь мистецький хаос, не з’являються знакові речі, немає прориву, хоча є можливість для всіляких творчих експериментів?

— Чому немає прориву? Частково я вже відповіла, говорячи про вміння і право театру «відпочивати» і «репетирувати» майбутнє в тиші — адже театр є стратегом, він не повинен метушитися… Окрім того, на ньому й досі позначається довга, історично обумовлена відсутність досвіду інтелектуальних, «живих», екзистенційних, загадкових, аристократичних стихій; мови глибокої медитації, притаманної, зокрема, середземноморській цивілізації, до якої ми належимо так само, як і до Європи; тиші та мудрості сковородинства. А все це разом зветься свободою. Свобода дорого коштує у всі часи. До неї треба дорости. Важливою тут є й етична, моральна складова: у наших пенатах, на жаль, до визначення критеріїв руху театру (культури) нерідко залучаються «курячі» мозки, а вони при владі виглядають хіба що фарсово.

ПРО ЕКСПЕРИМЕНТИ

— Чи не виникає поряд із пошуками та експериментами мистецька туга за «справжніми» Чеховим, Франком та іншими?

— Серед так званих репертуарних театрів, які у нас переважають, говорити можна лише про частковий експеримент чи про його наміри. Репертуарні «строї» нерідко затісні навіть для думки про актуальний експеримент. Традиційний «Дядя Ваня» у Театрі на Подолі — більш експериментальний, аніж «вихиляси», місце яким, можливо, ще знайшлося б років 20 тому, але аж ніяк не нині. Маю на увазі деякі останні вистави у Молодому театрі. Небезпека в тому, що загальне культурне тло з неупорядкованими правилами зчитування театральних смислів, звичайно ж, не сприяє охудожненню критеріїв — і глядач переконаний, що він бачить театр. А це нерідко — кіч. Відбувається повна девальвація художніх начал. Глядач же перетворюється на сучасного мітрофанушку...

— У сучасному театральному мистецтві помітна також така проблема: режисери пропонують акторам нові форми, актор же не відчуває себе у контексті такого матеріалу, проте все одно намагається виконувати поставлені режисером завдання, й цей конфлікт помітно навіть із глядацької зали. Прокоментуйте, будь ласка.

— Мушу вас засмутити — режисери нині не так часто пропонують акторові нові форми. Але там, де це відбувається, — скажімо, пропозиції Гриця Гладія в «Істерії», Володимира Кучинського і художника Кауфмана у «Посеред раю на майдані...», Андрія Приходька в «Шякунталі» чи то Олександра Білозуба у «Соло-мії» (всі у Театрі ім. І. Франка), — відразу відчутний живий струмінь нової емоції й думки, хоча усі ці вистави грішать або швидким вичерпанням заявленої естетики («Істерія»), або неврівноваженістю усіх складових, як це відбувається у «Посеред раю…». «Шякунтала» — щасливий виняток, як і «Наталка Полтавка»…

— Чи існує нині проблема дистанційованості сучасної драматургії від театру і проблема відсутності «молодої режисури»?

— На мій погляд, існує якраз проблема дистанційованості не драматургії від театру, а навпаки, — театру від сучасної драматургії. Але крига поволі скресає. Ми створили драматургічну лабораторію. Центр Леся Курбаса видав не тільки українську сучасну драму (разом з Театром ім. І. Франка), а й сучасні французьку і сербську — усі ці видання розійшлися, а окремі п’єси, як українські, так і закордонні вже вийшли на сцену. Так, наприклад, за «Пригодами ведмедиків панда…» Вішнєка в Україні вже поставлено чотири чи п’ять вистав — вистачить на фестиваль однієї п’єси. Відчутнішою стала і зацікавленість українською драматургією — Погребінська, Неда Неждана, Миколайчук, Клим, Денисенко, Паріс, Демчук та інші йдуть на сценах. Але і сучасна українська драма, і так звана молода режисура (адже ми називаємо молодими режисерів близько 45 років і далі) поки що живуть на різних вулицях, а то й планетах. Корисну практику вирощування п’єси у театральній лабораторії чи у, як завгодно, «крутому» діалозі з нею сором’язливо нехтують.

ПРО ПРЕМІЇ

— Вже нагороджено лауреатів Шевченківської премії-2007. Як ви ставитесь до цієї нагороди? — Шевченківська премія, на жаль, залишається переважно літературоцентристською, пропозиції ледве не наполовину засвідчують саме цю тенденцію. Тому я пропоную розширити спектр національної, державної підтримки різних художніх напрямів. Гадаю, у нас мають бути кілька державних (можливо, за наявності однієї національної) премій, рівних між собою. Скажімо, вже є у такому статусі премія Довженка, має бути у такому ж статусі премія Леся Курбаса у театрі, так само, як премія Архипенка в скульптурі чи Лисенка в музиці, Мурашка чи Бойчука — у живописі (імена хай визначають експерти). Адже у подібних премій два головні критерії: перше — це наш «гамбурзький рахунок», ставиться найвищий художній норматив; і друге — премія має не чекати на 70— 80 річного класика, а відчутище у молодому митці креативні, евристичні художні потенції. Тільки так традиція рухається власною повнотою і в ній не виникає «розривів». Крім того, мають бути і премії меценатів, спонсорів, банків, окремих театрів, академій тощо.

У цьому році лише однин театральний представник — актор і режисер Дніпропетровського театру «Крик» Михайло Мельник за виставу «Гріх» отримав Шевченківську премію. Я вважаю, що відзначили дійсно прекрасного митця вищою нагородою нашої країни. До речі, Мельник — перший лауреат премії Курбаса, що дуже показово. А слово «лише» значною мірою пояснюється вже зазначеною перевагою того ж таки літературоцентризму, який нині є у Шевченківському комітеті.

ПРО КУРБАСІВСЬКУ ШКОЛУ

— Центр Леся Курбаса має пошукову природу: нових форм, методів, імен… За яким критерієм обирається театральний матеріал, адже не кожна вистава може «заговорити» на цій сцені?

— Центр Леся Курбаса — передусім наукова установа, з одночасним різноплановим експериментом в галузі театру, хореографії, вокальної та іншої аутентики (станція «Голос», проект «Коляда» та ін.), окремих упереджувальних програм. Це інноваційний простір. Застосовуються критерії саме інноваційності чи експерименту в галузі художньої мови. Проекти Танцлабораторії Венедиктової та «композиційного театру» Лапіна належать до останніх, як і проект Чайки «Перехрестя». Майстерня Волицької працює з поняттями лінії, структури, «психологічного, інтелектуального, морального смислу», поняття тіла, з деструкцією слова як основою нової енергії. Білозуб — з елементами простору як ландшафту, деталлю як «крупним планом», експресією «на межі», Нестантінер — зі спробою метафізичних візій тощо.

Наша наукова зона має пошукові сегменти — театрознавство, як ми його бачимо у ХХI столітті, має рухати традицію у напрямі найновітніших методологій — бути на перетині нового у семіотиці, антропології, соціології, синергетиці, тоталлогії, культурології. Східноєвропейська гуманітарна традиція завжди визначалась своєрідним універсалізмом. Зараз знову настає доба універсальних начал.

— Які плани Центру ім. Леся Курбаса на найближчі часи? Чи накладає щойно наданий статус «національного» певні творчі зобов’язання на Центр?

— Статус «національного», щойно нам наданий, я сприймаю, — вибачте, кокетство тут недоречне, — як цілком заслужений. Люди, які за 500—700 гривень в умовах повної відсутності фінансування статутної діяльності й багаторічного перебування «на вулиці», робили монографії, що визнані у європейському просторі «кращим інтелектуальним продуктом»; роботи яких номіновано на найвищі державні та міжнародні премії; які за короткий час увійшли до національних та міжнародних довідників й енциклопедій; які є співавторами новітніх державних програм в галузі культури, а також ті, чиї вистави і проекти одержали високі нагороди у Франції, Швейцарії, Росії, США, Польщі, Австрії, заслуговують саме на таку високу повагу держави.

Тепер про «певні творчі зобов’язання». Я взагалі гадаю, що настав час, коли гуманітарні й, зокрема, культурні програми, а не економічні чи вузькотехнологічні, виходять на перший план. Це — реальність ХХI сторіччя, яку засвідчили провідні планетарні експерти. За такого історичного контексту потужні, мобільні, інноваційні центри мають стати своєрідною «мозковою» мережею, яка «накриє» весь державний простір. Мислячий океан Лема — не метафора: за типом подібної мережі мають будуватися усі інтелектуально-культурні комунікації. Так витвориться нове, модерне, інноваційне українське суспільство і сучасного рівня держава.

Що ж до планів конкретних, то скажу, що у березні Центр разом з Інститутом Європи і Сходу організував Дні Курбаса у Франції — відбудеться наукова конференція і показ вистав для французької аудиторії. В Українському центрі на Арбаті відбудеться подібна дводенна акція: презентація моєї книжки про Курбаса, вистава і ювілейний вечір. У жовтні — такі ж акції заплановано у Варшаві. І ще багато цікавого. Що ж до стратегічних планів, то ми маємо на меті розширюватись. Тепер, коли пішла злива оригінальних досліджень по Курбасу і перші монографії «інакшого» театрознавства, можна створювати Інститут театру, з міждисциплінарним контекстом; майстерні, позначені науково-художніми пошуками нового, нелінійного синтезу в різних напрямах мистецтв тощо. Корисно було б подібні центри мати по всій Україні.