Американська зовнішня політика після Iраку

Що буде після Іраку? Якщо нинішній «прилив» військ, запропонований президентом Джорджем Бушем, не принесе результату, який можна було б назвати перемогою — які уроки на майбутнє засвоять США для своєї зовнішньої політики? Чи звернуть увагу на внутрішні проблеми, як зробили після поразки у В’єтнамі три десятиріччя тому? Чи перейдуть від просування демократії до вузького реалістичного погляду на свої інтереси? Незважаючи на те, що дискусія у Вашингтоні обмежена темою Іраку, низка уважних іноземних спостерігачів ставлять ці запитання «на перспективу».

Аналітики та експерти часто помилялися щодо становища Америки у світі. Наприклад, два десятиріччя тому загальна думка сходилася на тому, що Америка занепадає. Десятиріччя опісля, із закінченням холодної війни, ця думка полягала вже в тому, що світ являє собою однополярну гегемонію Америки. Деякі експерти неоконсервативного напряму зробили висновок, буцім-то США такі могутні, що варто їм ухвалити яке-небудь рішення, й інші вимушені будуть йому слідувати. Чарльз Краутхаммер тріумфально назвав цей погляд на речі «новим одностороннім підходом», і ці переконання мали серйозний вплив на адміністрацію Буша ще до терактів 11 вересня 2001 року.

Але новий односторонній підхід був заснований на повному нерозумінні природи сили у світовій політиці. Сила — це здатність отримувати бажані результати. Чи приносить володіння ресурсами такі результати, залежить від контексту. Наприклад, велика сучасна танкова армія — це могутній ресурс, якщо війна ведеться в пустелі, але не в тому випадку, якщо вона ведеться в болотах — як виявила Америка у В’єтнамі. У минулому передбачалося, що військова сила дає перевагу в більшості питань, але в сьогоднішньому світі контексти цієї сили можуть бути дуже різними.

Я порівняв розподіл сили в сьогоднішній політиці із трьохмірними шахами. На верхній дошці — військові відносини між державами — світ справді однополярний і, швидше за все, таким він і залишиться на десятиріччя. Але на середній дошці економічних відносин світ уже багатополярний, і США не може досягти бажаних результатів без співробітництва з Європою, Японією, Китаєм та іншими країнами. А на нижній дошці транснаціональних проблем, непідконтрольних урядам, — які включають все: від зміни клімату до пандемії й міжнародного тероризму — сила розподілена хаотично, і заявляти про американську гегемонію взагалі безглуздо.

Проте саме на цій нижній дошці знаходиться більшість найбільших проблем, з якими ми стикаємося сьогодні. Єдиний спосіб якось взятися за ці проблеми — це співробітництво з іншими, а для цього потрібна «м’яка» сила привабливості, нарівні з грубою силою примушення. Простого військового рішення, яке б дало бажані нами результати, не існує.

Прихильники «нового одностороннього підходу», що переважали в першій адміністрації Буша, помилково вважали, що однополярного розподілу сили у військовому контексті досить для керівництва зовнішньою політикою. Вони поводилися подібно хлопчиськові з молотком, який гадає, що будь-яка проблема схожа на цвях. Небезпека їхнього підходу тепер очевидна. Той, хто грає в трьохмірну гру лише на одній дошці, неминуче в перспективі програє.

На щастя, маятник гойднувся в бік співпраці. Протягом другого терміну Буша деякі з самих ревних прихильників одностороннього підходу пішли з уряду, і президент підходив до складних проблем, на зразок Північної Кореї чи Ірану, більш багатосторонньо, ніж протягом свого першого терміну. Аналогічно, незважаючи на все невдоволення щодо ООН, США та інші країни звернулися до миротворчих сил ООН для наведення порядку після війни в Лівані минулого літа.

Іракська війна, зокрема, підвищила усвідомлення суспільством помилок Буша, допущених ним в перший президентський термін, але зміни відбуваються також і в іншому. Американці тепер краще ставляться до спільної діяльності з контролю змін клімату. Так само й загроза пандемії означає, що американці можуть усвідомити необхідність зміцнення Всесвітньої організації охорони здоров’я, а проблема поширення ядерної зброї сприяє кращому усвідомленню важливої ролі МАГАТЕ.

Сама природа цих проблем означає, що США не можуть собі дозволити «піти в себе», незалежно від того, чим закінчиться справа в Іраку. Це не ті проблеми, які можна залишити за океаном. Вони підуть за вами додому.

Малоймовірно й те, що американська зовнішня політика повернеться в річище вузьколобого реалізму, відкинувши всі акценти на демократії й правах людини. Хоча іракська війна дискредитувала ідею силової демократизації, як республіканці, так і демократи дуже схильні до ідеалізму у своїх зовнішньополітичних симпатіях.

Проблема для того, хто буде обраний президентом у 2008 році, полягає в тому, щоб знайти адекватні реалістичні засоби для просування демократичних цінностей і відповідно підкоректувати офіційну риторику. Коли риторика сильно відривається від дійсності, інші сприймають її як лицемірство. Американцям треба буде знайти способи підтверджувати свої погляди на демократію, свободу й права в манері, що поважає різноманітність і думки інших.

Урок, наданий Іраком, полягає в тому, наскільки важливо розвинути громадянське суспільство й реалізувати принцип верховенства закону, перш ніж провести вибори за участю широких мас. Демократія — щось більше, ніж голосування, тому що вона вимагає великих вкладень в освіту, суспільні інститути й підтримку неурядових організацій. Вона повинна мати коріння в місцевому суспільстві й нести на собі відбиток його характеристик, а не нав’язуватися з закордону.

Дуже малоймовірно, що реакція США після Іраку буде такою ж, як і після В’єтнаму. Парадокс сили Америки в тому, що єдина військова наддержава світу не може захистити своїх громадян, діючи окремо.

Джозеф С. НАЙ — професор Гарвардського університету й автор книги «Парадокс американської сили».