Джеймс Мейс і його місія

Дуже страшно, коли раптом мусиш сказати про близьку людину, про друга, втрата якого лишається болем на ціле життя: добре, що ця людина пішла зі світу, ЦЬОГО не побачивши...

Так я мусила собі сказати 28 листопада 2006 року, після ухвалення Верховною Радою Закону про Голодомор.

Так, закон було прийнято. Але в такий спосіб, що це голосування залишиться не лише поіменним, а й колективним тавром на політичному тілі нації.

Мейс пішов із життя, не бачивши цієї ганьби. Пішов з життя до того, як правляча політична сила України визнала себе — через своє фактичне НЕголосування — нащадком авторів Великого Терору. Іншими словами — законним «правонаступником» убивць України.

Саме це голосування увиразнило ідею Мейса про те, що українське суспільство є постгеноцидним суспільством. Що вкладав він у це поняття?

Так, йдеться саме про постгеноцидне суспільство, а не постколоніальне, як стверджують деякі дослідники. Адже постколоніальними є в основному суспільства, які мали цивілізованих колонізаторів. Відтак постколоніальна Індія сьогодні стала на шлях демократії і перетворюється на економічного колоса. Навіть Південно- Африканська Республіка, незважаючи на колишній апартеїд, виходить зі стану колоніалізму і набуває значної економічної ваги. Цивілізовані метрополії в слушний момент мали мужність відмовитись від своїх володінь і — перейти з ними на режим паритетного спілкування.

Однак це не випадок України. Її колонізатор, на відміну від цивілізованих метрополій, ніколи й не думав відмовлятися від завойованих територій. Навпаки: чим більше агонізує, тим відчайдушніше углибає пазурями в країни, регіони і цілі геополітичні ареали.

А що пазурі «братні», то колоніалізм, мабуть, ще й не скоро стане ПОСТколоніалізмом.

І, можливо, саме тому в Україні видимий колоніальний спадок «розчинений» у спадкові постгеноцидному — часто невидимому, але зловісно і постійно присутньому не лише в психології, а й у психіці суспільства, в стимулах, комплексах і кошмарах цієї психіки.

Так що Мейс залишив нам трагічну думку, яку доведеться ще тривалий час осмислювати. А зміст цієї думки ще довго буде так само болючим, як і захованим нервом нашої історії.

Парадигматика вимагає розглядати Голодомор поряд з іншими двома геноцидами ХХ ст. на обширі християнської цивілізації — вірменським і єврейським. Попри огром політичних та економічних причин цих геноцидів, були ще й глибинні причини культурні. Це не просто один народ знищував інший. Це були різні форми нищення християнської цивілізації. У випадку вірменського геноциду механізмом цього нищення був ісламський фундаменталізм. У випадку Голокосту — атеїстичний монстр, який відмовився від Бога, знищував народ, в глибинах культури якого зародилася та сама християнська цивілізація. І на Землі якого народився християнський Бог.

І у випадку Голодомору теж — антихристиянський світ знищив світ християнський. Новоутворений політичний Молох, який боровся з Богом, руйнуючи і профануючи храми, знищив цивілізацію, яка була останньою цитаделлю християнства на вже неміряному просторі нігілістичного більшовицького варварства.

Залишена вірменським та єврейським геноцидами рана в тілі цих народів по сьогодні є невигойною. З цих трагедій почався для них і новий відлік їхньої історії.

Загальноприйнятою є думка, що Голокост як геноцид не можна порівнювати з жодним іншим. Чи правильно це? Я не знаю. Кажу про це відверто: не знаю. Мабуть, все ж таки мають рацію ті, хто наполягає на унікальному значенні Голокосту. Але як унікальний Голокост, так само унікальний і Голодомор, хоч обидва геноциди відбувалися в есхатологічному ключі Endlosung, «остаточного розв’язання». З тою лише різницею, що Голокост був акцією вбивць, які не приховували своїх намірів. Німці і в цьому були точні, — вони підвели і теоретичну і практичну базу під цей геноцид. Натомість Голодомор був тим більше галюцинозним проектом, що здійснювався він у супроводі риторики про «дружбу народів-братів» та інших кліше ідеологічної шизофренії російського комунізму.

В першому випадку йшлося про «арійську расу», а в другому — про «савєцкій народ» як остаточний результат цієї злочинної «соціальної інженерії». Саме в цьому і справді — жодної різниці, бо й там і там знищувалися всі, хто не вписувався у відповідну парадигму.

Ці дві національні катастрофи є виразно унікальними, однак, зокрема з двох різних перспектив. Трагедія Голокосту стала консолідуючою енергією для самоосмислення єврейського народу, для зміцнення його ідентичності, для нового розуміння його місця і ролі у світі. Голокост став також грандіозним моральним струсом і для всього світу — насамперед для Європи, яка — через створення концепції геноциду в повоєнний час — поставила перед собою питання власної — спільної — відповідальності за цей злочин. Злочин проти одного народу ВПЕРШЕ був інтерпретований як злочин проти цілого людства.

Саме ця ідея стала основою НОВОГО ЕТОСУ — і самої людини й історичної науки ХХ століття. Адже справа не лише в Гітлері й нацизмі, що стали емблемою звірства, до якого може дійти людина. Сприяли цьому перетворенню Людини на Бестію всі, хто заплющував очі на те, що відбувалося, хто сприяв цьому злочину консенсусом, співпрацею, мовчанням. Людство було змушене визнати: трагедія одного народу не повинна замикатися в межах історії цього народу, — лише спільна пам’ять людства про цю трагедію може стати запорукою її неповторення в майбутньому.

Звідси й спокута Європи — впродовж десятиліть — своєї провини перед єврейським народом. Моральна спокута. Шлях Німеччини до демократичної держави почався з визнання свого злочину, з докладної його документації та з постійної, неперервної, драматичної для себе і всіх СПОКУТИ. Щоденної, щохвилинної — на німецькому телебаченні є канали, які постійно транслюють історію і аналіз Голокосту. Але Європа спокутує свою провину також і матеріально. Насамперед євреям була дана, нарешті, можливість мати свою державу. А Німеччина десятиліттями виплачує астрономічні суми нащадкам закатованих шести мільйонів євреїв.

Звичайно, усвідомлення Голокосту стало ознакою демократичної зрілості повоєнної Європи. Але усвідомлення Голокосту стало можливим завдяки також єврейській спільноті, яка зуміла організувати і структурувати свій протест, свій самозахист, свою, нарешті, ВИМОГУ СПОКУТИ.

Так відбувається тоді, коли народ має самоповагу. Тоді драма цього народу стає моральним мірилом свідомості цілого людства.

Трагедія Голокосту стала для євреїв захисним муром для їхньої пам’яті. Символом мужності і витривалості. Символом незнищимості. Символом безсмертя. Пам’ятаю маніфестацію в Римі в листопаді 2005 року проти погроз іранського президента знищити Ізраїль. Після всіх офіційних виступів під стінами посольства Ірану, під світлом ліхтарів і шум платанів та пальм оркестр заграв єврейські мелодії. І двоє закоханих єврейських молодят раптом затанцювали «Хава Наґіла». Серед заворожених людей, серед націлених на них журналістських камер і фотоапаратів вони танцювали з такою пристрастю і забуттям, що було зрозуміло, що їм тисячу років. І що це тільки початок.

В Європі свідомість Голокосту стала моральним критерієм демократії, обов’язковим «пропуском» у цивілізований світ. Один відомий славіст з Ізраїлю сказав якось на конференції з україністики в Італії, що ставлення до євреїв стане для пострадянської України «паспортом» для її входження в коло цивілізованих держав.

Важко з цим не погодитись. Цікаво, однак, запитати в себе: з такої точки зору «паспортом» в який світ може стати ставлення українців до самих себе — і до своїх трагедій?!

Мабуть, «паспортом» в антисвіт. Або, простіше, в ту частину джунґлів, де паспортів не треба. Де історія починається вранці, а закінчується ввечері. І тому вона просто зайва.

Ці джунґлі, однак, недалеко, — ними густо заростають владні палаци. Якщо «народним депутатам» велетенська кількість вже, нарешті, виданих і перевиданих документальних свідчень не допомагає сприйняти загибель мільйонів співвітчизників як геноцид, — а отже, як злочин проти людства, — значить, вони не вважають українське суспільство (тобто і власних виборців) частиною людства.

На відміну від Голокосту, Голодомор став однією з основних причин втрати Україною ідентичності і зробив неможливою консолідацію суспільства. Повоєнна Європа написала історію своїх катастроф. Повоєнний СРСР в черговий раз сфальшував історію. Голодомор в цій історії був однією з найбільш заборонених тем.

Ось тому, вкотре втративши минуле, сьогодні країна виявилася нездатною на проект майбутнього.

Гітлер хотів знищити євреїв саме як народ, — адже в розсіяних по Європі євреїв не було батьківщини, конкретної землі. Сталін теж хотів знищити українців як народ. Але в цього народу була батьківщина, була земля. Гітлер хотів знищити єврейську культуру. Але народ Біблії мав свою культуру по всьому світу — і вмів її зберігати. А українська культура була саме в Україні — і минула, і сучасна. Тому Сталін — паралельно з Голодомором — знищив храми і книги минулого — і культурну, мистецьку й наукову еліту тогочасної України.

Адже основною метою ідеаторів Голодомору було перетворення України на НЕ-Україну. А з часом — і на АНТИ-Україну.

Як бачимо, Сталіну цей проект вдався. Хоч наполовину, але вдався. Сталін і справді змінив генетичний код нації. І сталося це не випадково саме в Україні, адже Україна була найбільш бунтівною — після Польщі — частиною Російської імперії та найбільш непокірною частиною імперії радянської. І Молох сталінської імперії знищив цей опір у нечувано садистський і цинічний спосіб. Не прямим убивством, як у Голокості, коли людина могла принаймні спробувати протистояти — чи хоча б гідно умерти. Комуністична Росія вбивала Україну перетворенням людини на вегетативну істоту, зводячи її до стану тваринного існування, до неможливості опиратися, протистояти, робити моральний вибір. У романі Васілія Ґроссмана «Все течет» описується, як над українськими селами стояло виття людей, які вже не могли ходити, які могли тільки повзти по землі, щоб дістатися залізниці, де це було можливо, — може, яка милосердна рука кинула б з вікна шматок хліба.

І тоді вікна потягів, що проходили залізницею Одеса-Київ, почали забивати дошками.

Закон «п’яти колосків»? Жінок, матерів, розстрілювали просто на полях, якщо вони підбирали кілька колосків для вмираючих дітей.

Це відбувалося в «житниці Європи».

Саме в Голодоморі виявилося цілковите презирство комуністичного російського світу до людини як такої. До основоположних людських почуттів. До будь-якого морального виміру людського існування.

А також патологічна зненависть до «братньої» України.

Разом із вбивством людей було знищено почуття Дому, сенс і культуру праці. А насамперед — любов до цієї землі, яка з життєдайного ресурсу перетворилася на безвимірну могилу, що приймала в себе мертвих і живих, ворушилася їхніми стогонами і знову і знову поглинала нові життя.

Замість людських почуттів суспільством оволодів Страх — тотальний, принизливий Страх. Страх бути собою. Розмовляти своєю мовою. Згадувати своїх мертвих.

СТРАХ БУТИ. Від часів Сталіна українське суспільство паралізовано страхом бути.

Звідси й прірва НЕ-присутності, НЕ-праці, НЕ-моралі. Звідси загребущість одних і готовність до напівголодного існування інших. До постійних нестатків. Аби не чіпали. Аби не мучили. Яка свобода? Яка демократія? «БУДЕМО ТЕРПІТИ». Витерпівши Голодомор, можна витерпіти все на світі.

Звідси також відмова від своєї культури. Лишилося в генах: за приналежність до цієї культури — убивають.

СТРАХ — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять.

Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців.

Під час Голодомору був знищений не лише демографічний і економічний ресурс країни на століття вперед. Був знищений український селянський космос в усій його культурній, мовній, філософській тяглості. А головне — був знищений його тисячолітній етос — етос стосунку з землею. Цей селянин на стіл не клав перевернутий хліб, — хліб не можна було ображати, він був від Бога. Той, хто змів з лиця землі той селянський світ, який про цю дану Богом землю дбав, міг уже безкарно паплюжити цю землю Чорнобилем і ховати її під тоннами радіоактивного брухту.

Цар-Мідас смерті. До чого він не торкається, все перетворюється на смерть.

І хто ж, як не нащадки того колективного Варвара, могли сьогодні так розікрасти країну, що на ній не лишилося живого місця? Хто міг витіснити мільйони людей за кордон у пошуках принизливих форм заробляння на той самий — віднятий у 30-х — шматок хліба? Хто може сьогодні гноїти зерно в портах і викидати його потім у Чорне море? Хто може планомірно віддавати Росії безпеку і незалежність держави?

Сьогодні ми цю постгеноцидну Анти-Україну, про яку попередив Джеймс Мейс, бачимо на кожному кроці, і насамперед, знову ж таки — у владних палацах. Ця Анти-Україна веде відвертий грабунок держави. Знущається над суспільством. Йде потоптом по його могилах. Продовжує політику русифікації. Називає інтелігенцію «узкім слоєм» — блискучий фрейдистський ляпсус, визнання своєї пострадянської генеалогії, бо де ж інтелектуали були «прослойкою», приреченою на зникнення, як не на Шабаші Люмпенів під назвою СРСР? І ця ж Анти-Україна робить усе можливе, аби держава кроку не ступила до Європи і лишилася в цій «сірій зоні» геополітичного небуття, — бо лише так можна мати ще кілька оперативних років на її остаточний дерибан.

Ось портрет постгеноцидного суспільства в одній окремо взятій — Харківській — області. Коли у ВР аж двоє депутатів Партії регіонів проголосували за закон про Голодомор, один із лідерів партії, Євген Кушнарьов, в інтерв’ю «Радіо Свобода» великодушно пообіцяв, що партія не вживатиме каральних заходів щодо депутатів своєї фракції. «Ніяких наслідків на сьогодні це мати не буде», — сказав він (www.pravda.com.ua 9.12.2006).

В листопаді минулого року у Харківській області, щасливій сьогодні від того, що російська мова набула, нарешті, статусу «регіональної», жодна посадова особа з міської влади не прийшла на офіційні заходи із вшанування пам’яті Голодомору, що проходили на українсько- польському Меморіалі та біля Хреста жертвам Голодомору.

На похороні Кушнарьова було 30 тисяч чоловік.

Довідка: в Харківській області за три місяці 1933 року померло більше 600 тисяч людей. Загальна кількість померлих у регіоні сягала двох мільйонів — це була третина селянства Слобожанщини. Селяни, як це можна бачити з архівних фотографій, вмирали на центральній вулиці міста. Щоранку їхні тіла звозили в яри на околиці. Щовечора на вулиці лежали нові трупи.

Історики називають тогочасний Харків — тоді столицю УРСР — «столицею відчаю».

Все це відбувалося за часів «постишевського терору». Вулиці Харкова й досі мають імена керівників ЦК КП(б)У, які здійснювали цей геноцид. Є, звичайно, в Харкові і проспект Постишева.

Саме у Харкові 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Він зрозумів приреченість свою особисту і приреченість України на цей кривавий кошмар. Ціною власного життя — Хвильовий попередив. Поставивши цим вистрілом крапку на завершальній сторінці геніального і трагічного «Розстріляного Відродження».

І ще можна сказати: добре, що Мейс не дожив до того дня, коли на керівництво історичними архівами України було призначено комуністичний кадр. Як людині йому було б дуже боляче. Як людині, яка так любила Україну, йому було б соромно за Україну.

Одначе як вчений він би отримав цілковиту сатисфакцію: його моторошна теза «постгеноцидного суспільства» цілковито підтвердиласz.

Адже бути «постгеноцидним суспільством» означає не мати пам’яті. Означає мати виключену свідомість. Знищене в такий спосіб суспільство — це суспільство лоботомізоване. А та частина суспільства, яка вистояла проти цієї лоботомізації, вочевидь ще не має достатньо психологічних і фізичних сил, щоб відсунути від себе цю омертвілу масу погашеного мозку, яка навалюється на живий мозок, душить його своєю мертвотною вагою.

Мейс — вчений. Він працював над цифрами і фактами. Він давав їм раціональне пояснення. Але завжди було таке відчуття, що він прийшов у цю культуру, бо його покликали мертві. Мабуть, тому, що вони ще не поховані. Бо неоплакані. Бо забуті.

Він почув їхні голоси. Здалеку. З іншої країни. З іншого континенту. Він вивчив їхню мову. Поки убогі служителі Системи, здатні ввібгати кілька брехливих слів у дефективний суржик, насміхалися з його акценту, Джім розкочував своє американське «р» у мові мервих, які його покликали. І розмовляв з ними без перешкод.

Мейс був ворогом будь-якої форми зневаги до людини. Це був алгоритм його інтелектуального протистояння будь- яким виявам тоталітаризму. В цьому він був сином тієї — найкращої — демократичної Америки як духовного спадку Вашинґтона і Лінкольна. Він мав у собі почуття справедливості і чесності настільки пристрасне і сильне, що воно ніби палило його зсередини. І саме це почуття й привело його до України, — країни, яка, можливо, як ніяка інша у світі, стала жертвою постійної несправедливості та безчесного з собою поводження.

У багатьох країнах стосовно Голокосту існує кримінальна відповідальність. У Франції збираються ввести кримінальну відповідальність за негаціонізм стосовно геноциду вірмен. Однією з категоричних умов для входження Туреччини до ЄС є визнання вірменського геноциду.

А зі стін Верховної Ради України і сьогодні лунають слова про «так званий геноцид», про «голодоморного фантазера Мейса».

Київ та інші міста України затиснуті зашморгом вулиць, що носять імена їхніх убивць.

Пам’ятники її вбивцям стоять по всіх містах України.

Ось тому важко сподіватися, що з такою країною хтось у світі буде рахуватися. Росія розуміє тільки мову сили, — а сьогоднішня офіційна Україна вміє говорити з нею лише з позицій слабкості й покори. Європа розуміє мову самоповаги. Для сьогоднішньої офіційної України це глибоко іноземне слово, перекладу якого вона на свій політичний суржик не знає.

Така офіційна Україна, як вона є сьогодні, — тобто Україна лоботомізована, — навряд чи знайде державні кошти на Меморіал, присвячений Голодомору. Або на Інститут національної пам’яті. Вона зводить пам’ятники фальсифікаторам виборів, а не вченим, які піднімають з дна небуття її історію.

В такої України знаходяться мільйони доларів на дебільні передвиборні реклами і «зеро» коштів на видання праць Мейса. Тим більше, що Мейс писав не лише про Голодомор. Мейс був істориком України ХХ ст. І надрукувати його праці означає оприлюднити цілий «парад скелетів» у російсько-українській «політичній шафі». У 1983 р. Мейс видав в Америці свою книжку про знищення національного комунізму в Україні. Мейс писав безжальні статті про політичну природу російського православ’я. Деякі його дослідження сьогодні звучать пророчо. Мейс писав, наприклад, про драму українського соціалізму. «Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм», — цією фразою Мейс розпочинав свій розділ у книжці «Українська державність у ХХ столітті» (1996). Мабуть, коли початки українського соціалізму позначені такими постатями, як Драгоманов і Грушевський, а на сьогоднішньому його етапі — іменами, яких у цьому ряду соромно вимовляти, то залишається сказати: «Джіме, таки НА ЖАЛЬ «в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм»! Великою мірою ідеалістичний соціалізм перших його адептів перешкодив Україні збудувати державу. А подальша дегенерація цього соціалізму, яка з європейської традиції скотилася до торгів на блошиному ринку постсовкової політики, довела політичний і моральний крах цієї ідеології в історії української державності. Доповідь Мейса на харківському конгресі МАУ в 1996 р. називалася «Соціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання». Мейс чудово знав, що породжені геноцидом патології в Україні пропорційні есхатологічним вимірам самого геноциду. І їх так тяжко викорінити саме тому, що геноцид тим і ГЕНО-ЦИД, що він деформує основи генофонду нації.

Мейс відкрив перед українським суспільством книгу його Апокаліпсису. Прочитав йому цю Чорну Книгу вголос. Але суспільство й не дуже почуло — і саме тому, що нейтралізовані, лоботомізовані саме ті ділянки його мозку, які відповідають за самозбереження, за самозахист. За виживання, врешті.

26 листопада, коли запалюєш свічку в день пам’яті десятків мільйонів українців, убитих тільки за те, що вони з діда-прадіда вирощували хліб, досить визирнути у вікно. Де- не-де ще засвітиться свічка. А то будуть вгинатися екрани телевізорів від децибелів локальної чи московської попси.

Чи триватиме безконечно цей вегетативний стан суспільства, важко сказати. Мейс — разом зі своїми українськими колегами-істориками — зробив усе, щоб відродити нервову матерію мозку української нації. Щоб цей мозок почав посилати сигнали. Щоб запрацювала пам’ять. Щоб це суспільство почало відновлювати волю до життя.

А чи й справді запрацює цей мозок, це вже не справа Мейса. Це справа українського суспільства.

Зрештою, російського теж. Росія визначила себе спадкоємицею золотого і алмазного фондів СРСР. Але стане цивілізованою державою лише тоді, коли визнає себе спадкоємицею також і кривавого фонду СРСР.

Ось тому, дивлячись на цю пострадянську Верховну Раду, з трибуни якої пролунала не одна образа Мейсу, бачиш в основному натовпи зловісних мертв’яків, політичних трупів із застиглими очима.

А Джім дивно живий. Може, він знав якусь містику, як його древні індіанські пращури. Таємницю подолання смерті. Він всуціль займався трагедією. Але його важко було побачити неусміхненим. Він навіть коли був обурений — було ким і чим, — від нього струменіла потужна енергетика добра і непояснимого, лише йому властивого, оптимізму. Здавалося, що Джім — попри все — вірить у перемогу сенсу, в перемогу людини над нею ж породженими абсурдами і фантомами.

Думаю, ми всі, хто з Джімом в той чи інший спосіб працював, будемо завжди співмірювати нашу історію з роботою Мейса, його любов’ю до України, його інтелектуальною чесністю. А головне — з його вірою в те, що Україна — нація дивовижної життєздатності, а отже, колись подолає свій постгеноцидний спадок і стане свідомою, шляхетною і впорядкованою європейською державою. Шанованою у світі, зокрема, за своє вміння шануватися.

Зрештою, помаранчева революція довела, що ця європейська Україна вже народжується. Як не важко, а народжується.

Чи, точніше, — відроджується.

Коли я попросила Джіма зустрітися з однією моєю італійською аспіранткою, яка писала дисертацію про Хвильового, він мені відповів: «О, звичайно! Друг Хвильового — це мій друг!»

Так, ніби Хвильовий не застрелився в тому ж таки 33-му, а жив десь поруч із Джімом — перебігти вулицю, — і вони час від часу збиралися на каву.

Тепер Джім із Хвильовим точно п’ють каву разом.

Колись, мабуть, на вулицях Києва можна буде зустрітися з кам’яним Мейсом. Він, такий живий і пасіонарний, поставився б до цього з гумором. Бо самому Джіму пам’ятник не потрібний. Йому був важливіший пам’ятник, який він зводив сам, своєю працею, — пам’ятник безневинно загиблим мільйонам українців.

Пам’ятник Мейсу, можливо, найперше потрібен самій Україні. Це був би важливий знак того, що Україна починає виходити з постгеноцидного стану. А отже, вчиться відрізняти своїх нищителів від людей, які за любов до неї заплатили своїм життям.

І це теж був би невеликий, але крок України до Європи. Зроблений завдяки американцеві Джеймсу Ернесту Мейсу.