Чи візьмуть жінки владу?
Питання розширення участі жінок в політиці та представництва їх у владі в Україні, як здається, має всі шанси перетворитися на «вічну», або, як мінімум, тривалу проблему. Звичайно, куди там братися до квотування кількості жінок у виборчих списках політичних партій, коли більш значущими і нагальними для «антикризової» коаліції — а саме її представники 12 січня не підтримали проект закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі» — є питання вдалого розподілу вже здобутої влади. А йшлося про довгоочікуваний і надзвичайно важливий крок на шляху до паритетної демократії, а саме: про посилення представництва жінок у парламенті, не кажучи вже про ріст чисельності жінок на найвищих посадах у виконавчій владі, до чого нам ще прямувати і прямувати.
Чого прагнули депутати, які вносили проект закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі»? Насправді, щоб у законі про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих рад містилася норма про наявність у виборчому списку кожній п’ятірці кандидатів як мінімум однієї жінки. У разі ухвалення закону в українському парламенті з 2011 року, тобто з часу обрання Верховної Ради нового скликання, потенційно зможуть працювати не менше ніж 20% жінок. І це в ідеалі, бо власне розташування кандидатів у списку віддавалося на відкуп партіям. І можна не сумніватися, що «найпатріархальніші» з них мінімізували б першість жінок у списку. Як бачимо, закон «не страшний». Але й навіть такий підхід не задовольнив депутатів від КПУ, СПУ і Партії регіонів. «Регіони» зі 185 голосів дали аж 2, соціалісти з 31 — 7, у комуністів з 21 можливої картки не проголосувала жодна. Перші чомусь не підтримали прем’єр- міністра і уряд, який наділений серйозними повноваженнями і обтяжений зобов’язаннями у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, соціалісти вирішили проігнорувати уроки європейських колег, які ініціювали вагомі гендерні зміни у своїх країнах, а комуністи просто нікому нічого не зобов’язувалися.
Можна стверджувати, що своїм рішенням щодо непідтримки закону про рівну участь жінок і чоловіків у виборчому процесі «антикризова» коаліція зробила крок назад на шляху становлення гендерно збалансованої політики, яку розробляв Кабінет Міністрів і, зокрема, Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді упродовж 2002—2006 років на виконання міжнародних документів, — зокрема, Конвенції Організації Об’єднаних Націй щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок від 1979 року, яка визначає відповідальність держав-членів ООН за паритетне представництво жінок і чоловіків в органах влади на основі позитивних дій — спеціальних тимчасових, насамперед, законодавчих заходів. Минуло майже півтора року відтоді, коли Верховна Рада ухвалила Закон про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Уже давно час прискорити процес імплементації положень цього закону, зокрема, в частині і на етапі виборчого процесу, в українське законодавче поле. Та не сталося. Перевага чоловіків у Верховній Раді, яких у ній зараз 91,3%, хоча жінок у суспільстві — 54%, цілком можливо, відіграла свою негативну роль під час розгляду проекту закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі». І депутатам було байдуже, що 21 листопада 2006 року під час парламентських слухань «Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії та перспективи» власне представники законодавчої влади (і найбільше члени фракції КПУ) чи не найгучніше запевняли у своїй відданості забезпеченню прав жінок в Україні.
Сьогодні я дозволю собі повторити те, що як заступник міністра у справах сім’ї, молоді та спорту стверджувала того дня з парламентської трибуни: серед найбільш гострих нерозв’язаних гендерних проблем в Україні як була, так і залишається відсутність рівної участі жінок у прийнятті рішень на рівні вищого органу виконавчої та законодавчої влади. І це підтверджується як даними стосовно депутатського корпусу (у Верховній Раді України показник присутності жінок ніколи не перевищував 9%), так і фактом кадрової політики у нинішній виконавчій владі: в уряді «великої європейської держави» немає зараз жодної жінки. І мимоволі постає питання, а як парламентська більшість збирається далі підтримувати впровадження як наявної законодавчої бази, так і ініціативи уряду в сфері забезпечення рівних прав жінок і чоловіків? Адже ніхто не скасовував уже прийнятих рішень. Попереду перед урядом ще серйозні вагомі завдання: впровадження Національної програми дій на період до 2015 року щодо забезпечення гендерної рівності в суспільстві; створення при Кабінеті Міністрів України консультативно-дорадчого органу для координації діяльності органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; апробація і вдосконалення механізму здійснення гендерно-правової експертизи нормативно- правових актів з обов’язковим урахуванням принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, введення посад радників з гендерних питань в центральних і місцевих органах виконавчої влади та самоврядування. Багато з цих питань так і не дістали своєї реалізації, про що йшлося і на парламентських слуханнях 21 листопада 2006 року. Хочеться думати, що стався лише тимчасовий «збій» у розумінні коаліцією пріоритетів державної політики, в усякому разі, так було б краще для самого уряду. Його керівництво несе серйозні міжнародні зобов’язання: без забезпечення присутності жінок в політиці Україна не зможе досягти задекларованих нею 2000 року Цілей розвитку тисячоліття. Відповідно до них наша країна зобов’язалась забезпечити до 2015 року гендерне співвідношення на рівні не менше 30:70 тієї чи іншої статі у представницьких органах влади і на вищих щаблях виконавчої влади. На сьогодні досягнення цих цілей, тобто орієнтирів розвитку країни на глобальну перспективу, є пріоритетним завданням виконавчої влади й уряду як вищого органу в цій системі. І в цій частині Кабінету Міністрів самотужки, без підтримки коаліції, що цей уряд сформувала, не обійтися.
Але повернiмось до нашого питання — квотування представництва як тимчасового спеціального інструменту для досягнення якщо не гендерної рівності, то хоча б підвищення рівня представництва жінок у владі. Чи стане неприйняття закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі» непереборною перешкодою на шляху приходу жінок в політику? Я впевнена, що ні. Розумні, енергійні, освічені, тямущі жінки обов’язково ухвалюватимуть рішення на рівні держави. І ті рішення будуть на користь соціальної комфортності життя в Україні, якщо дозволите так висловитись. Жаль лише, що їм доведеться йти не навпростець, а досягати мети, долаючи спротив українських комуністів і соціалістів, які вже сьогодні зробили ставку на користь очевидних вигод від парламентського єднання з крупним капіталом.
Хочеться вірити, що на наступних виборах суттєву громадську підтримку відчують ті партії та політичні сили, які самостійно зроблять кроки до вирівнювання гендерної складової виборчих списків. Самі політичні партії будуть змушені відповідати духу часу і цінностям та нормам Європейського Союзу, чим так часто у нас похваляються, анітрохи не дбаючи про змістовну відповідність і про впровадження цих цінностей. Таким шляхом свого часу — а саме в 70—80-ті роки ХХ століття — пішов ряд лівоцентристських партій у Норвегії, Данії та Швеції. Так, норвезька Лейбористська партія в 1983 році запровадила 40% квоту жінок у всіх виборах, в 1988 році данська Соціал- демократична партія ствердила, що кожна стать серед їхніх кандидатів має право на представництво як мінімум 40%. 1994 рік — соціал-демократи Швеції схвалили принцип: «кожної другої жінки» в списку. Такий підхід апробовано і українськими «зеленими»: список кандидатів у депутати від Партії зелених України (чи не єдиної) на парламентські вибори 2006 року формувався саме з врахуванням потреби забезпечення гендерного балансу. Хочеться вірити, що цей підхід наслідуватимуть всі політичні сили, якi не на словах, а на ділі дбають про європейський вимір української політики та суспільні й державницькі перспективи нашої країни. А от наші «ліві» — в питаннях підтримки жіночих рухів та політичного представництва жінок — так же далекі від європейських колег, як і від самого розуміння значення ролі жінок у просуванні соціальних цінностей, вагомих для всього суспільства. Можливо, їм невідомо, що утвердження гендерної рівності є пріоритетною складовою державної політики в Україні? Але політична доля українських комуністів мене менш цікавить, на відміну від цінних суспільних перспектив, пов’язаних із адаптацією українського законодавства до законодавства Євросоюзу та рухом України в бiк Європи як такої. Останнє потребує, зокрема, гендерного виміру національного законодавства.
Нам є кого наслідувати. Нині Європа, яка ще в минулому столітті оцінила переваги гендерної рівності й для якої це поняття — не порожній звук, робить дуже суттєві кроки в зміцненні механізмів рівності. Минулого року в Євросоюзі розроблено «Дорожню карту до рівності чоловіків і жінок — 2006— 2010». Не розкриваючи детально план Єврокомісії, скажу лише, що забезпечення рівного доступу чоловіків та жінок до участі у прийнятті рішень визначено як одне з провідних завдань серед шести інших пріоритетних цілей, таких, наприклад, як подолання насильства та торгівлі людьми.
Не стану відкидати також необхідностi представникам організацій, які пов’язують свою діяльність з розвитком жіночої активності, з політичною освітою жіноцтва, з підтримкою законодавчих ініціатив у сфері забезпечення гендерної рівності, більш широко розгортати суспільну дискусію стосовно переваг паритетної демократії, стосовно соціального рівня, якого можна досягти завдяки участі жінок у процесі ухвалення рішень. Місце у цих дискусіях може посісти і власне проблема квотування під час виборів, адже такий підхід може бути використаний і іншими соціальними групами, що мають потребу у представництві. Гадаю, в організації таких дискусій і програм нам допоможуть і присутні в Україні міжнародні організації, й наші колеги з багатьох країн, в яких вже третину століття користаються перевагами гендерного паритету.
Впровадження в Україні на законодавчому рівні механізмів з посилення позицій жінок у політиці, безумовно, буде означати перемогу політичного реалізму і здорового глузду і дасть Україні можливість розвиватися за етичними цінностями і політичними стандартами Європи. На запитання про шанс для паритетної демократії в Україні слід відповісти — «так».
