Єдність як запорука сили

Якщо, як ми знаємо, є дати суто ритуальні, котрі, по суті, являють собою лише данину традиції та церемонії, то були, є й будуть українські свята якісно інші за суттю своєю — свята, що мобілізують сили нації, свята, що вказують нам важкий, тернистий, виснажливий, неначе підйом на снігову вершину, проте єдино гідний гордого народу шлях у майбутнє. Саме таким святом, яке завжди нагадуватиме нам про імператив національної єдності всіх українців, від Ужгорода до Луганська (а імператив, між іншим, це не те, що вже давно досягнуто, а те, над чим саме зараз необхідно щосили, щохвилини працювати!) — є День соборності України, який відзначатиметься 22 січня.

Ця дата не випадкова. Адже якраз 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва в присутності керівників Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки (відповідно, провідних представників українства галицького та українства наддніпрянського — двох упродовж майже шести століть трагічно відірваних одна від одної гілок нашого народу) було урочисто виголошено Акт Соборності (Злуки) та Універсал, в котрому, зокрема, заявлялося: «Віднині воєдино зливаються сторіччями відділені одна від одної частини єдиної України: Західна Українська Народна Республіка — Галичина, Буковина, Угорська Русь і Наддніпрянська Україна. Віднині є одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, у могутньому пориві своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі намагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого народу».

Ідея Української Соборності, вірність якій наш народ проніс через віки, не потребує «солодких» патріотичних фраз (вони завдають величезної шкоди, мабуть, не меншої, аніж відверто шовіністичне хамство!), а максимальної мужньої тверезості. Щодо історії — слід визнати, що тоді, у 1919 році, Акт Злуки залишився не більше ніж декларацією. На те існує цілий комплекс причин, як зовнішнього (небажання країн Антанти підтримати, взагалі визнати ідею незалежності України, і, звичайно, військова інтервенція Москви, білогвардійців, та й тієї ж Антанти), так і внутрішнього порядку. Симон Петлюра писав за три тижні до смерті: «При тому стані національної свідомості нашого народу, його організованості і дисциплінованості, в якому застали його роки 1917—1918, лише скоординованою акцією обох його частин — наддніпрянців і галичан — можна було досягти ідеалу державної самостійності. Цієї скоординованості не було на самому початку боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі. Фактично ідея Соборної України була фразою, якою користувалися для святкових промов і декларацій».

Ця думка Петлюри має вельми гостру проекцію на нашу сучасність, чи не так? Урочисті «присягання у вірності» ідеї Соборності України, що лунають від державних мужів, які насправді (ця правда гірка, але це правда!) думають лише про свої бізнес-інтереси та про те, хто ж із них, врешті решт, є першим у цій державі, — ці заклинання є цинізмом і довіри, за визначенням, не викликають.