Рейтинг «Дня»

ФЕСТИВАЛЬ

Лідерство в цій категорії з повним правом можуть поділити дві щорічнi акції: кінематографічна «Молодість» та музична «Країна мрій».

Незважаючи на організаційні та фінансові негаразди, на вимушену зміну місця проведення, «Молодість-36» справді потішила кінематографічну громаду. В першу чергу, суто кількісний привід для втіхи з’явився нарешті у вітчизняних кіновиробників. Адже у всіх трьох конкурсах фестивалю брали участь аж шість українських фільмів, в тому числі — один повнометражний. Варто зазначити ще одну особливість цьогорічної «Молодості» — насправді різноманітну і сильну конкурсну програму. Причому це стосувалося всіх трьох категорій — і студентських робіт, і короткого, і повного метру, — а такого на «Молодості» принаймні протягом останніх кількох років ще не бувало. Тобто вдалося не тільки знайти хороші фільми, а й привезти їх на фестиваль, інколи — навіть з режисерами.

Олег Скрипка — визнаний рок-виконавець, але останнім часом він виявляє себе ще і як чудовий організатор. Заснована ним «Країна мрій» з кожним роком набирає обертів, а цього літа вона пройшла з таким масштабом (зокрема, вийшло заангажувати таку мега-зірку, як Наташа Атлас), що цей етно-рок-форум почали порівнювати навіть з легендарним Вудстоком. І це досить близько до істини — як за розмахом, так і за атмосферою цьогорічна «Країна» стала справжнім святом.

ОПТИМІЗМ

У це важко повірити, але головним джерелом хороших новин став… вітчизняний кінематограф, про передсмертний стан якого не говорив тільки лінивий. Неймовірний факт: до вітчизняного прокату вперше за часів незалежності потрапило аж п’ять українських повнометражних стрічок: «Аврора» Оксани Байрак, HАPPYPEOPLE Олександра Шапіро, «Штольня» Любомира Кобильчука, «Помаранчеве небо» Саші Кириєнка і «Прорвемось» Івана Кравчишина. Якщо ж додати ще три роботи, котрі з різних причин до кінотеатрів ще не дiйшли, — orANGELove Алана Бадоєва, «Назви своє ім’я» Сергія Буковського і «Два в одному» Кіри Муратової, то можна навіть вжити слово «прорив». Можна, але не варто. Бо про мистецький компонент можна говорити хіба що вiдносно картин Буковського і Муратової. Інші стрічки саме мистецькими подіями не стали. Чому — в кожному випадку треба розбиратися окремо, проте є кілька спільних проблем, які неможливо оминути. Наприклад, — брак професійних сценаристів. Таке враження, що наші кінематографісти вперше в житті взялися писати історії, діалоги тощо, що у нас взагалі не було жодної школи, традиції в цій царині. Також — низька культура зображення. Ні, оператори в кожному окремому випадку добрі, проте складається таке враження, що дивишся все той же телевізор; суто кінематографічну візуальну атмосферу не вміють створювати категорично. В кращому випадку — додають яскравих «кліпових» кольорів і відповідного подрібненого монтажу — більш-менш вдало це було застосовано в картині Бадоєва, але цей фільм також далеко не шедевр. Ще одна болячка — робота з акторами. Iнколи здається, що режисери не можуть пояснити, чого б вони хотіли від акторів у кадрі. Якісне зрушення відбулося поки що не у творчій, а у виробничій частині. В наше кіно прийшли приватні інвестиції та кмiтливі продюсери, що вміють принаймні рекламувати свою продукцію. Власне, ми присутні при народженні продюсерської моделі кіновиробництва — що не може не тішити.

ФІЛЬМ РОКУ

Прем’єра нового фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» — той рідкісний випадок, коли витвір мистецтва рівною мірою спричиняє і художній, і суспільний резонанс. Тут, звичайно, привертає увагу ім’я Стівена Спілберга, номінального продюсера проекту; але найбільше важить тема: Голокост, Бабин Яр. В основу стрічки лягли відеосвідоцтва людей, які пережили Голокост, записані в 1994—1998 роках співробітниками Інституту відеоісторії та освіти заснованого Спілбергом фонду.

Фільм починається наче з уламків тої, минулої, дійсності. Титри проступають окремими літерами, мов стародавні написи, і їм за кадром вторують голоси, які також окремими звуками називають свої прізвища. Один з голосів зазначає, що навіть очевидцю тих подій неможливо повірити в те, що все це було насправді. Нарешті, сам автор, так само лишаючись за кадром, окреслює свій маршрут — він хоче побачити ті старі вулиці та будиночки і самотніх людей, що в них жили, але будинки вже порожні, й надгробки злилися з краєвидом. На екрані ж — інтер’єри вокзалу, передвід’їздна метушня, а також старі, зношені речі, якісь дрібниці побуту, що давно відійшов, — старий ліхтар, обшарпані двері, іржавий замок… Буковський розпочинає сумну і водночас зворушливу мандрівку з таких прикмет майже зниклого світу, провадить неквапну археологічну роботу, завдяки чому сама тканина фільму приходить у рух, за яким цікаво спостерігати і глядачеві.

Мандри означають дистанцію. Буковський дуже тонко і точно її підкреслює, більше того, перетворює на прийом. Не намагається відтворити чи реконструювати події, а подає їх через відбиття у людях та речах. Саме завдяки такій увазі до предметних, речових, ландшафтних подробиць, що поєднують різні шари часу, а також прекрасній операторській роботі Романа Єленського і Володимира Кукоренчука Буковському вдається — потроху, кадр за кадром — відтворити простір, в якому відбулася трагедія. Унаочнити пейзаж майже забутих містечок, закинутих синагог, напівзамерзлих річок, засніжених пагорбів, заштрихованих чорними лініями голих дерев… І поселити в ньому всіх — і тих, кого вже нема, і нас, нащадків тих, хто вцілів. «Назви своє ім’я» — це не просто фільм про людину у великій і не завжди милосердній Історії. Це також — про цінність кожної історії окремо. А, головне, — про той простір, який міг би бути спільним для всіх нас саме завдяки тому, що його частиною є Бабин Яр. Адже саме так і переживає людство свої найжахливіші катастрофи — наносячи їх на велику карту спільної пам’яті…

ВТРАТИ

Вони сталися майже водночас, вже під самий кінець року, у світі музики. З життя пішли дві визначнi та надзвичайно несхожi персони.

Смерть афро-американського артиста Джеймса Брауна стала завершенням цілої епохи в поп-музиці. Брауна з повним правом називають хрещеним батьком таких стилів, як соул і фанк. Разом з такими легендами, як Елвіс Преслі чи Боб Ділан, «Містер Динаміт», як ще називали Брауна, протягом 50 років лишався однією з найвплиововіших постатей в музиці XX століття. Його спадок складають більш ніж 50 альбомів. Він був кумиром не одного покоління, включно з Міком Джаггером і Майклом Джексоном. Сьогодні його пісні, 17 з яких ставали хітами номер один, переспівують численні сучасні виконавці на всіх континентах. Його найбільш відомі шлягери — I Feel Good, «Будь ласка, будь ласка, будь ласка» (Please, Please, Please, 1956), «Скажи це гучно, я — чорний, і я — гордий» (Say It Loud, I am Black and I am Proud, 1968). Джеймс Браун став одним з перших артистів, увічнених у Залі слави рок-н-ролу, а в травні минулого року в американському місті Джорджiя на його честь поставили бронзовий пам’ятник.

Інша сумна подія майже зовсім не набула розголосу. Проте це не відміняє того факту, що росіянка Галина Уствольська, що спочила на 88-му році життя, є однiєю з найбільш дивовижних і ні на кого не схожих композиторів ХХ століття. Ступінь її таланту характеризує хоча б те, що Дмитро Шостакович, який формально вважається її вчителем, більшість своїх пізніх творів показував їй, цікавлячись її думкою, і навіть визнавав, що перебуває під її впливом. Творчий доробок Уствольської нараховує лише 25 опусів: композиторка надзвичайно вимогливо ставилася до того, що робить. Проте цей нечисельний список є однією з вершин сучасної академічної музики. Партитури Уствольської постійно виконували музиканти калібру Мстислава Ростроповича, Олексія Любімова, Івана Соколова, в Європі проводилися присвячені її музиці фестивалі, а Американський біографічний інститут у 1993 році присудив Галині Іванівні звання людини року. На жаль, київська академічна аудиторія ще не скоро почує твори композитора у живому виконанні: навіть у Москві та Петербурзi, де Уствольську знають і шанують значно більше, такі концерти можна перелічити по пальцях однієї руки.

БАЛЕТНІ ГАСТРОЛІ

Такими стали два вечори одноактних балетів на сцені Національної опери України. Вистави були привезені з Москви і створені за участю справжніх зірок російського балету — Ільзе Лієпи й Миколи Цискарідзе. Балет «Синій бог» став реалізацією ідеї продюсера проекту Андріса Лієпи щодо реконструкції тих вистав, що йшли на початку минулого століття в Парижі в рамках знаменитих Дягілевських сезонів. «Синій бог» був поставлений у 1912 р. Список імен — просто вражаючий: балетмейстер — Михайло Фокін, сюжет — Жан Кокто, декорації та костюми — Лев Бакст, танцівники — Тамара Карсавіна та божественний Вацлав Ніжинський (до речі, родом з Києва). Для сучасної версії взяли «Поему екстазу» О. Скрябіна та уривок з його ж «Божественної поеми», а нову хореографію створив директор Англійського національного балету Вейн Іглінг. Партію індійського Синього бога виконав Микола Цискарідзе, а Богині — Ільзе Лієпа. Другою ж виставою став одноактний балет на музику Ігоря Стравінського «Жар-птиця» у відновленій хореографії Фокіна.

ЦІКАВИНКА

Саме під цю категорію підпадає київський гурт, відомий під назвою «ДахаБраха». Це настільки своєрідне утворення, що його складно навіть однозначно зарахувати до якогось певного напряму. «ДахуБраху» складають четверо симпатичних дівчат (Ніна Гаренецька, Олександра Гарбузова, Ірина Коваленко, Олена Цибульська) у височенних смушкових шапках, вишиванках та традиційних спідницях i козакуватого вигляду хлопець (Марко Галаневич). Дівчата грають на бубнах, барабанах та віолончелі, хлопець — на всьому іншому, всі п’ятеро, звісно, співають. Утворилося це диво в київській театральній студії «Дах». Нині там за участі «ДахиБрахи» вже йде кілька спектаклів. З’явився й їхній першій альбом «На добраніч». Якщо говорити про музику гурту, то вона більш-менш укладається в ідеологію нью-ейджу, котра, між іншим, передбачає масову популяризацію автентичних культур з усіма наслідками, що звідси випливають. Основа пісень ансамблю — український фольклор; проте це «фолк», виконуваний сучасними молодими людьми для такої ж аудиторії. Музичні інтерпретації вихідного матеріалу — достатньо вільні. Легкою рукою «Даха Браха» змішує нашу співану традицію, ті ж веснянки, з балканськими й циганськими ритмами, індійськими рогами, середньоазійськими мотивами, регі та навіть репом. Переважно виходить яскраво, весело, колоритно, інколи — надто формалістично, сухувато. А втім, диск виявив іншу проблему цього надзвичайно перспективного гурту. Адже «ДахаБраха» такою ж мірою музичний склад, як і театральний. І поки що найбільш ефектно вони і звучать, і виглядають вживу. Тобто за повноцінним враженням треба все одно йти в «Дах», на концерт або на спектакль. Проте, в будь-якому разі, майбутнє цієї п’ятірки — в першу чергу сценічне — здається, якщо не блискучим, то дуже й дуже гарним.

МУЗИЧНА ПРЕМ’ЄРА

Нею, безумовно, стала прем’єра монументального твору «Звершилося», автором якого виступив кримський композитор Алемдар Караманов. Це симфонічне полотно в десяти частинах на біблійні теми, що розповідає про земне життя Ісуса та його Воскресіння. Для виконання грандіозного опусу були залучені оркестр Національної державної радіокомпанії України (диригент Володимир Шейко), хор ім. П. Майбороди НДРУ, капела «Почайна» Києво-Могилянської академії, Хор хлопчиків і юнаків НМАУ ім. П. Чайковського й солісти: віолончеліст Олександр Височин, тенор — Сергій Бортник. А головне — це симфонічне Євангеліє було написане більш ніж сорок років тому, але прозвучало тільки зараз. Так що ця прем’єра, до всього іншого, стала найкращим вшануванням нашого живого класика.