Діалог через океан
У галереї «Колекція» проходить виставка картин Миколи Залевського, киянина, який мешкає нині в США.
Це повідомлення, яке звучить буденно, насправді приховує у собі зливу емоцій для тих, хто знайомий із передісторією. «Я пам’ятаю» — перша персональна виставка в житті художника на його батьківщині і перша в проекті «Повернення». У цьому проекті галерея «Колекція» має намір продемонструвати нашій публіці творчість українських художників, які працюють за кордоном через обставини їх «втечі з андеграунда» в 70—80-ті роки. Як пише викладач Університету Південної Каліфорнії мистецтвознавець Максим Климентьєв: «Художнику Миколі Залевському випало жити в дивній реальності за дивних часів. Він виріс і сформувався у країні, де ніхто — з тих, хто в ній жив — не хотів тоді жити й куди майже всі з них хотіли б повернутися зараз, хоча б на кілька секунд... Мистецтво Миколи Залевського — це канат, натягнутий між цією чудовою реальністю і добою, в якій живемо ми, канат, яким можна йти лише тоді, коли він туго натягнутий, а отже близький до розриву».
Мені також довелося народитися у Києві, в той же час, як і Микола відчувати напруження подвійності існування між радянськими «не можна» і «можна». Доля звела нас 1977 року на андеграундній виставці у самому кінці вулиці Червоноармійської. Тоді там ще не було метро «Либідьська», зате стояв пам’ятник Дзержинському. «Залізний Фелікс» гостро вдивлявся в комуністичне «завтра», а ми за його спиною стверджували своє «сьогодні», стихійно згуртувавшись в об’єднанні «Рух» (ще не відаючи, що коли-небудь буде створено однойменну партію). Просто дуже були обтяжені застоєм, бажаючи рухатися передусім в мистецтві, зробивши рух сенсом свого життя. Кожний у нас по-різному втілив свої юнацькі прагнення: хто сів на поїзд або літак, хто біг у «внутрішню еміграцію», а хто і відправився на небеса...
І ось вдруге в житті я бачу полотно Залевського «Одного разу вночі» (1974). Тоді воно кріпилося на якійсь поліетиленовій плівці, що прикриває стіну приміщення, яка ремонтується, а тому тимчасово порожнє. Зараз же — в чудово обладнаній галереї зі спеціальним освітленням, яке звичайно направляється на діаманти і коштовності. Так і кожна картина художника створювалася ним, як перлина, що повільно і поступово обкачується цілющими соками. Над кожною Микола працював роками, збираючи і помічаючи деталі для втілення задуманого, комбінував варіанти і мучився можливими помилками. Часто він радився з професійних питань з улюбленим викладачем Поліграфічного інституту Юр’євим Флоріаном Іллічем. Крім картин, чого тільки не було: і безліч книжкових ілюстрацій, і захоплення, і культуристичні заняття з гантелями, і сім’я, і зустрічі- розлучення...
Художник постійно навідувався до рідного міста (Києва). Напевно ці перельоти навіяли сюжет «Сезон качок», де самотній птах пролітає над хмарами, відбиваючись у вікнах хмарочосів. Власне, це летить хтось з пом’ятими авіаквитками замість крил, і лише в нечіткому відображенні скла видно качку, на яку звичайно полюють у наших краях. Знайомим з дитинства місцям присвячено «Київський натюрморт» (2002), де на сходах і дахах розкидані старі речі, такі як довоєнна валіза, алюмінієвий бідон і т. ін.
Більшість полотен, що представлені на виставці, написані в Америці, а деяким, створеним ще в Києві, довелося перетинати океан двічі. Кожна робота М. Залевського — як підсумок періоду життя художника, а їх у нього не так багато. Можна годинами стояти біля його полотен і розшифровувати внутрішню символіку художника, порівнюючи або зпівставляючи зі своєю.
Пам’ятаю, якось ми з Миколою обговорювали своє розуміння кольору, яке, як відомо, дуже суб’єктивне, проте кожний живописець надає його систематизації величезного значення. «Для мене зелений колір — найбільш байдужий», — сказав тоді Микола. У моїй шкалі кольоровідчуттів він таким не є, але мені здалося цікавим його трактування. Байдужість, бездіяльність, нежиттєвість — те, що викликало внутрішній протест «неформального» художника і в чому наше покоління було солідарним, який би зовнішній символ для нього не було знайдено — зелений, сірий або ж кумачево-червоний. «Я завжди мріяв висадити в повітря цей бездоганно-ситий світ голландського натюрморту. Картина не має права бути додатком до дорогого інтер’єру. Хто дав їм право васалів? Де їх земля?», — пише М. Залевський вже нині, в каталозі, поруч із картиною «Голландський натюрморт» ( 2005). На ній ми бачимо крім таких звичайних предметів як картопля в пакеті, цибулина, тарілка і пляшка пінистого пива, ще й чийсь відрізаний палець, що не вміщується в цю групу, який несподівано виводить сенс із нормальної, «ситої» сфери. Муха, яка звично прикрашала побутові натюрморти, тут з’явилася з іншої причини, вказуючи на наш кримінальний час, що явно руйнує традиційну композицію.
Нічого не маючи проти милих голландців, завжди доброзичливий в спілкуванні, художник, проте, виділяє стереотип фарисейської ситості, яка сформувалася у світі й яка є його мішенню. Сама думка про її невикоріненість, що вічно народжується немов для того, щоб випробувати в людині силу його творчого, живого начала, приводить художника до вищого напруження його суті й емоційності.
Робота «Привіт, вічність!», що зображає худу жінку, яка лежить, з однією людською ногою, а з другою звіриною, увінчаною грубою ратицею, витримана в холодно-зеленій гаммі. На безкрайньому трав’яному полі, де замість світляків — електричні лампочки, а небо лише відбивається в калюжі або відсутнє зовсім, залишаючись бутафорією, саме зелень є тією нейтральною, нульовою точкою, від якої йде відлік у бік життя або смерті, природного і штучного, миттєвого і вічного. У творчості Миколи Залевського немає нічого догматичного, вона допускає різноманітні асоціації. Та й самого художника надихають не тільки візуальні враження, а також музика, поезія, улюблені твори С. Беккета і А. Рембо та ін. Сам він небагатослівний і лаконічний, майже афористичний у висловлюваннях. Ніколи не вживає алкоголь, не палить — дивиться на світ ясними блакитними очима. З особливою повнотою Микола виразив себе в картині «Розп’яття» (1996). Ця багатофігурна композиція, на створення якої пішло багато років, цілком оригінально трактує тему Христа. Ми бачимо тільки одну його руку, пронизану цвяхом, яка за масштабами ментального вимірювання стократно перевершує розміри людей, які сновигають навколо. Дія по географічному розташуванню також масштабна, охоплює Земну кулю. За влучним зауваженням М. Климентьєва, «найпроникливіше Київ відсутній на картині з розіп’ятою рукою на виході з нью-йоркського метро (Crusifiction), і оскільки у Києві теж є метро, друга рука має бути розіп’ятою саме там, на виході... Однак те, що це ліва рука і картина все-таки є намальованою, говорить про те, що робоча рука діє і тому є вільною». Так, через самоідентифікацію, метафорично втілена думка про те, що в кожній людині, як і в художникові, таїться частинка Бога. Як же ставиться до неї людина? Намагається відгукнутися і причаститися до вищих божественних сил або ж вважає за краще не помітити прихованого в глибині скарбу, закриває на нього очі й проходить повз таку можливість? Поставлене Миколою Залевським запитання стрясає простір навколо картини і проникає до глибини душі всякого, хто здатний мислити і відчувати. Ми бачимо обличчя діючих персонажів з різною реакцією на неординарну подію і маємо можливість прийняти один погляд. Хтось замислюється, у когось очі палають жадібною до сенсації цікавістю, хтось стурбований лише наведенням чистоти і діловито витирає ганчіркою кров, що ллється, а дитина, як губка, вбирає те, що відбувається. На відкритті своєї довгоочікуваної виставки Микола сказав: «Кожна людина хоче бути почутою. І я радію, що ви чуєте мене».
