Місто, якого немає

Вистава «Навь» у постановці Андрія Білоуса за п’єсою Неди Нежданої «Коли повертається дощ» презентована у Центрі театрального мистецтва Леся Курбаса.

Ця постановка стала першим етапом на шляху до реалізації проекту «Територія сучасного театру», започаткованого київським театром «Ательє 16».

Невеличкий простір, обмежена кількість дійових осіб, досить специфічні сценографічні апартаменти (сценографія Бориса Орлова) вистави — все є свідченням справжнього театрального експерименту. Окрім того, виставу навряд чи можна назвати масовим видовищем, а тому й глядацька зала створює враження територіальної локальності, камерності дійства. «Навь», з одного боку, ілюструє сучасне світорозуміння, ігрову природу філософії XXI століття, з іншого боку, провокує до дієвості, відчуття динаміки світу та невідворотності його розвитку.

Історія відбувається у невеличкому місті, яке не має назви, та й, врешті-решт, це не важливо, адже дія може бути відтворена у будь-який час і в абсолютно довільних просторових умовах.

У місті нічого не відбувається, й уся «колотнеча» дійових осіб є просто грою. Герої живуть в ілюзійному фантастичному світі, граючи у ньому певні ролі: директора цвинтаря, самогубця, детектива; штучно створюють культурні та духовні цінності (наприклад, розкопки «черепуської культури»), удають одруження та смерть...

Візуальні прийоми «працюють» саме на реалізацію цієї гри: актори під час вистави говорять неприродним, ляльковим голосом; Марта (Олена Скрипка) грається великим іграшковим пупсом, натуралістично знущаючись над ним протягом дійства; герої ворожать «на минуле», адже їхнє теперішнє життя є суцільним абсурдом; врешті, грають у карти та... словами (згадаємо пропозицію «продати своє тіло» від директора цвинтаря, що, враховуючи його професію, звучить більш ніж цинічно). І все це відбувається на великій шаховій дошці, на якій і «заграються» уявні герої фантазійного міста, котрі ставлять під загрозу життя прибульців тільки через те, що вони інші, вносять розлад у їхню життєву та духовну статику.

Дійові особи вистави «Навь» дещо нагадують персонажів відеоігор, які живуть у віртуальній реальності, беруть участь у комп’ютерних «стрілялках» й можуть мати декілька життів. До речі, «комп’ютерні» герої сьогодні є досить популярними у сучасній літературі (згадаємо «Дику енергію. Лана» Марини та Сергія Дяченків). З одного боку, такий прийом є засобом залучення до чтива представників молодої аудиторії, з іншого, — сюжетна «комп’ютеризація» ілюструє невпевненість сучасної людини у собі та своєму майбутньому, підміну духовних та моральних цінностей і занурення в інший, фантазійний світ.

Герої вистави Андрія Білоуса, напевне через духовну недосконалiсть бояться змін, тому й намагаються зафіксувати своє недолуге сучасне за допомогою фотоапарата i диктофона. Проте у місті з’являється інша людина — Галина (Крістіна Синельник), готова сприйняти майбутнє таким, яким воно є, вона відкриває кав’ярню «Під парасолькою» і намагається залучити до свого майбутнього інших. Галина не може зрозуміти, що відбувається у цьому зачарованому місті, й на допомогу їй приходить Тінь (Віталіна Біблів), котра, хоча й нагадує божевільну, проте також чесно сприймає світ. Виявляється, у місті давно не було дощу, і лише він за допомогою срібної парасолі принесе зміни у дике існування його жителів. Алегорія «нестачі опадів» — духовної засухи — може сприйматися як своєрідна культурна антитеза відносно деяких мотивів твору «Сто років самотності» Г. Маркеса, в якому люди страждали від дощу, що не припинявся кілька років.

Та час і рух життя не спинити, тому Тінь і Галина перемагають, беручи вирішення фіналу цієї гри у свої руки: іде дощ, заповнюючи духовну порожнечу жителів зачарованого міста життєвою вологою. Та чи є він справжнім, адже й вода, яка з’являється у цьому просторі, це лише... душ? Можливо, все те, що оточує нас і відбувається, здавалося б, реально і природно, також є продуктом чиєїсь фантазії?

Після перегляду вистави «Навь» виникає ще багато запитань, які можна спробувати вирішити, лише інсценізувавши свою власну духовну історію, й ім’я цій інсценівці — життя.