«Батько» Штірліца

У легендарного розвідника та героя анекдотів є літературний батько. «Батько» Штірліца так жартома називали Юліана Семенова.

Ніколи неможливо було передбачити, що Юліан Семенович викине наступної хвилини, що скаже, як вчинить, пишуть nowizv.ru/. Пригадується така зустріч із ним. Крим, вересень 1987 року. Сімферопольське літовище. У складі журналістської делегації повертаємося до Москви з «Артека», де щойно завершив свою роботу IX Всесоюзний зліт піонерів. Біля квиткових кас — людські натовпи. Воно й недивно — розпал оксамитового сезону. І тут бачу: із самої гущавини виринає розпарений Юліан Семенов і починає голосно висловлювати своє невдоволення: «Ну це ж треба! Потрібно терміново їхати. І квиток є. А вона ні в яку!» — «Як це?» — «Та квиток на завтра. Міняти, ти дивись, нема на що!» А у нас якраз виявився один зайвий заброньований квиток — одному кореспондентові довелося поїхати на день раніше. І я запропонував його Семенову. У цей час ми підходили до групи пасажирів, що чекали посадки на наш рейс. Він оглянув їх і відмовився: «Невідповідна компанія!» — «Чому?» — «Та тут одні знаменитості! Кіноактори, співаки. Один поет Вознесенський чого вартий! А не дай Боже, звичайно, впаде цей літак: у пресі почнуть за абеткою перераховувати всіх зірок, що в ньому летіли. І я виявлюся останнім. Це… несолідно! Навіть космонавт і той — Береговий! Умів Юліан Семенович підняти настрій перед польотом.

Лише за кілька років я довідався, що Семенов мав деякі підстави для подібних похмурих жартів. У жовтні 1972 року вони з дочкою Ольгою мали намір вилітати з Адлера до Москви. У день вильоту Юліана Семеновича запросили виступити на місцевому телебаченні. Тому квитки поміняли на наступний рейс. А літак, на якому вони мали намір летіти, впав у море.

«ХТО КОНТРОЛЮЄ МИНУЛЕ — НЕ ЗАБЛУКАЄ В МАЙБУТНЬОМУ»

Семенов професіонально вмів працювати в архівах, просто страшенно любив копатися в документах. Він твердив: «Хто контролює минуле — не розгубиться в сучасному, не заблукає в майбутньому». І радив: «Вчися працювати з архівами. Це цікаво й корисно. Не лише тобі, але й газеті, в якій ти працюєш». Одного разу Юліан Семенович знайшов номери телефонів рейхсканцелярії Гітлера, а також прямі номери Гіммлера та Геббельса. У той день його запросили на бенкет.

Що вже там трапилося, в цьому ресторані, невідомо. Але, прийшовши за північ додому в, м’яко кажучи, «розгарячілому настрої», Семенов кинув погляд на залишений на столі номер телефону Йозефа Геббельса. Замовив розмову з Берліном. З’єднали швидко. У відповідь на прохання запросити вищеназваного пана далекий голос відповів: «Айн момент!» Маститий письменник почав різко тверезіти. «Момент» затягся надовго. Нарешті слухавка повідомила: «Гер Геббельс уже пішов. Зателефонуйте завтра».

«ЧИ ЖИВИЙ ШТІРЛІЦ ІСАЄВ?»

На зламі 60—70-х років надійшло замовлення від голови КДБ СРСР Андропова на «твір про радянських розвідників». Так з’явилися на світ повість «Сімнадцять миттєвостей весни» і сценарій однойменного телесеріалу, поставленого 1973 року Тетяною Ліозновою. За розпорядженням Андропова перед Семеновим розчинилися двері засекречених для інших авторів і дослідників архівів. У результаті вигаданий персонаж, прекрасно зіграний Тихоновим, виявився настільки правдоподібним, що Леонід Брежнєв, подивившись усі 12 серій, запитав: «А чи живий ще цей Штірліц… гм, Ісаєв? Як у нього з нагородами? Все гаразд?»

До речі, хоча головний герой і вигаданий, але знаменита зустріч розвідника зі своєю дружиною насправді мала місце. Щоправда, з участю іншого резидента і не в Німеччині. Після багатьох років напруженої роботи за кордоном у того розвідника стали здавати нерви, він почав сумувати за домом. Це, природно, відбилося на справі. Керівництво вирішило влаштувати йому зустріч з дружиною, для чого їх обох вивезли в третю країну. І організували їм побачення в номері готелю. У фільмі ж обійшлися без постільних сцен, про які в той час не могло бути й мови. Але, гадаємо, глядач не був розчарований. Взамін йому показали справжній телешедевр.

ПИСЬМЕННИК І ШАНУВАЛЬНИЦІ

Щодо шанувальниць, то їх у Семенова було стільки, що навіть знаменитому «агенту 007» Дж. Бонду і не снилося. Іноді Юліан Семенович був змушений ховатися від них, оскільки прекрасні і палкі дами заважали роботі. І тоді на телефонні дзвінки йому доводилося відповідати жіночим голосом: «Юлік поїхав до архіву — рити тунель… в історію». Але іноді все-таки він захоплювався і втрачав голову...

На цю колоритну парочку не можна було не звернути уваги. У кримському селищі Оливи їх часто бачили разом: огрядного чоловіка років п’ятдесяти і легку блакитнооку блондинку вдвічі молодшу за свого супутника. Вони купалися, чинно загоряли, пили козяче молоко. І раптом починали наввипередки стрибати на одній нозі. Або, сміючись, билися об заклад: хто більше з’їсть часточок кавуна. Але, дивлячись на них, дивувалися тільки приїжджі. Місцеві знали — це Юліан Семенов і його сусідка по дачі Оленка Смирнова. І зустрічалися вони кожний день за будь-якої погоди.

А чарівна парижанка Люсі ніколи не забуде той чудовий вечір на Єлисейських Полях і пана з Росії, що займається пошуками Янтарної кімнати, який кілька годин читав їй вірші про кохання трьома різними мовами. Вони звучали як серенади. А потім були телефонні дзвінки і листівки з різних частин світу. Але про любовні романи Юліана Семенова не знав ніхто. Тридцять років він був одружений на прекрасній жінці з практично королівським родоводом. Катерина була дочкою Наталі Петрівни Кончаловської, внучкою знаменитого художника Кончаловського і правнучкою великого Сурикова. А також прийомною дочкою співавтора слів до радянського і російського гімну Сергія Михалкова. Злі язики стверджували, що саме завдяки тестю Юліан Семенов пробився в літературу. Але це не так. До моменту одруження Семенова вже прийняли до Спілки письменників. Зате сам він допоміг на перших порах класикам сучасної детективної літератури братам Вайнерам. До речі, з тридцяти років шлюбу лише 17 вони прожили разом. Семенов називав ці роки «Сімнадцять миттєвостей… кохання». 13 років прожили окремо, але не розлучалися. Коли з ним трапився інсульт, дружина повернулася до нього. І три роки, до самої його смерті, яка сталася 5 вересня 1993 року, не відходила від прикутого до ліжка хворого. А він мовчки дивився на свою Катрусю, з якою вони народилися в одному пологовому будинку з різницею в один місяць.