РЕЗОНАНС
Голодомор і Голокост — дві складові одного Геноциду?
У статті багато цікавого та слушного, але є й недоліки. Автор говорить про важливість «чіткості визначень», але сам припускає нечіткість. Автор неправильно переповідає дефініцію геноциду за Конвенцією ООН 1948 року. Там йде мова не про «національно-етнічну» чи «релігійну» групу, а про чотири окремі ознаки: національну, етнічну, релігійну та расову. Конвенція ООН не визнає жертвою геноциду соціальні групи. Цей факт є дуже важливим у підготовці представлень українських домагань визнати Голодомор 30 х років геноцидом.
Автор згадує Олександра Мовчана з Міністерства освіти України. Не бувши на конференції, не знаю, про що на ній йшла мова, але я мав нагоду з ним розмовляти кілька років тому, й він мені тоді пояснював свій власний підхід до порівняння Голодомору з Голокостом, базований на теорії професора Мірського зі Львова: «Голокост був національно-етнічним геноцидом, а Голодомор — соціальним». Такий підхід є абсолютно шкідливим. Може професор Мовчан від нього уже відійшов, у такому випадку це потрібно було відмітити в статті. Річ у тім, що українських селян нищили не лише як селян, але особливо як українців. Сталінська директива 22 січня 1933 р. на закриття кордонів між Україною та Білорусією, СРФСР та Північним Кавказом (особливо української Кубані) була скерована лише проти українського селянства та мала національні завдання. (відгук на статтю Геннадія САХАРОВА «Історія, яку не можна читати без брому», газета «День», №167, вівторок, 3 жовтня 2006)
Про що йде мова у Верховній Раді?
У травні 2003 р. українські газети інформували, що 15 травня Верховна Рада прийняла резолюцію, визнавши голод 1932—1933 рр. геноцидом українського народу. Тепер говориться, що ВР ніколи не визнавала український геноцид. У чому справа? Як можна вимагати від світової спільноти визнати український голод геноцидом, коли українці самі не знають про що говорять? (відгук до статті Олександра КРАМАРЕНКА «Голодомор: пам’ятати чи забути?», газета «День», №164, четвер, 28 вересня 2006)
Держава одна, мови — різні...
Українським олігархам, українським політичним та іншим елітам українська мова потрібна в якості буферу проти зазіхань Москви, підтриманої в Україні проімперськими силами серед російського та русифікованого населення. Самі ж вони підходять до мов «прагматично», вживають російську, у ній вирощують своїх нащадків та плекають той самий «прагматичний» підхід. Зміни можуть прийти лише тоді, коли захисники української мови вирішать покінчити з колоніальним статусом своєї мови та візьмуть більш динамічний підхід, щоб українську мову поважали та вживали, як державну мову — так, як це водиться в усіх цивілізованих країнах (про цивілізовані країни всі говорять, але мало хто імітує!), а російська буде мати свій забезпечений статус однієї з мов національних меншин (знову ж таки, як і в усіх цивілізованих країнах). (відгук на статтю Сергія СТЕФАНКА «Мовна анархія, або Битий небитого везе», газета «День», №165, п’ятниця, 29 вересня 2006)
