Золота куля
На минулому тижні якось увечері натрапив по телевізору на досить цікавий фільм. Починав дивитися без особливого ентузіазму, бо то виявилася звична голівудська фантастика, але поява в кадрі Дастіна Хофмана дещо змінила ситуацію. Коли до нього додався ще й Семюел Джексон, то дивився вже не відриваючись — адже до того жодної змоги побачити цих двох перед одним об’єктивом не було. Під кінець з’ясувалося, що істерична, не надто красива білявка, що складала їм компанію — Шерон Стоун. Таку трійцю на цілковито провальний проект не підпишеш.
Не провальний, але стандартний. Щось про космічний корабель, знайдений на дні океану, і про команду, яку посилають на підводну станцію це НЛО дослідити. І далі за списком — таємничі події, страшні насильницькі смерті, морські чудовиська тощо.
Але ближче до середини з’явилося стійке відчуття, що десь я все це бачив. Ні, не все, але деякі помітні моменти... Океан, в якому нізвідки виринають страшнуваті створіння... Порожнеча кільцеподібних коридорів на станції... І головне — велетенська золота куля, що висить у повітрі на загубленому зорельоті. Фільм, до речі, називається «Сфера». Нічого не нагадує?
Звісно, перше, що спадає на думку — «Соляріс», скоріше в потрактуванні Андрія Тарковського, ніж у оригіналі Лема. З кулею теж все досить прозоро.
«Зазирни в мою душу, я знаю, там є все, що тобі треба... Витягни з мене сам, чого ж я хочу, — адже не може бути, щоб я хотів поганого!.. Будь воно все прокляте, адже я нічого не можу придумати, окрім цих його слів: «ЩАСТЯ ДЛЯ ВСІХ, ЗАДАРМА, І НЕХАЙ НІХТО НЕ ПІДЕ ОБРАЖЕНИЙ!»
Це, власне, фінальний монолог героя «Пікніка на узбіччі», надзвичайно популярної в радянські часи повісті братів Стругацьких, за якою той же Тарковський зняв потім свого «Сталкера». Головна принада, за якою полюють персонажі «Пікніка» — загадкова золота куля, котра начебто виконує будь-яке бажання. Герою-сталкеру таки вдається до неї дістатися. Чи здійснилося його бажання і яким насправді воно було — письменники лишають поза текстом.
У режисера «Сфери» натомість погляд набагато песимістичніший. Хотілося б підкреслити — я не кажу про свідомі запозичення; скоріше, має місце певна матриця такої філософської фантастики, яка схоже працює у різних авторів. Отже, сфера починає дійсно витягувати з бідолах-вчених те, що вони відчувають найсильніше, найгостріше — і це виявляються параноїдальні страхи, руйнівні жорстокі пристрасті. Всіх тих монстрів герої створюють самі, і гинуть вони теж через самих себе. Люди виявляються просто не готовими до такого подарунку. Яке там щастя, тим паче для всіх...
А мандрівники Тарковського врешті-решт взагалі відмовляються входити до кімнати — аналога кулі. Бо, як каже один з них, Письменник, не варто вивалювати свій непотріб на голови іншим. Адже, за його ж словами, там збуваються не будь-які, а НАЙЩИРІШІ бажання.
Я дивився «Сталкера» більш ніж 20 років тому, і ця фраза досі не дає мені спокою. Мабуть, не одному мені. Найщиріше бажання, таке, яке можемо навіть і не усвідомлювати... І хоч би що ти не просив у золотої кулі, збудеться саме воно.
Борони боже...
Що ж тоді лишається?
Мистецтво. Для всіх. Задарма. І ніхто не піде ображеним. А інколи навіть і щасливим.
Живопис. Кіно. Музика. Вірші. Ось такі, наприклад — Тютчева:
«Люблю глаза твои, мой друг,
С игрой иx пламенно-чудесной,
Когда иx приподымешь вдруг
И, словно молнией небесной,
Окинешь бегло целый круг...
Но есть сильней очарованья:
Глаза, потупленные ниц
В минуты страстного лобзанья,
И сквозь опущенныx ресниц
Угрюмый, тусклый огнь желанья».
