Послідовність США

Президент США Джордж Буш під час зустрічі на цьому тижні з близькосхідними експертами сказав, що поділ Іраку на три частини лише б збільшив релігійне насильство й не вирішив би проблеми країни. Тому жодні зміни політики з цього питання не плануються. Відхиляючи можливість проведення альтернативної політики, котра має певну підтримку в США й за кордоном, Буш сказав експертам, що розподіл Іраку — це те ж саме, що «піднести вогонь до розлитої нафти». Таким чином, президент сигналізував, що не має наміру вносити жодних змін у політику щодо Іраку, незважаючи на попередження від високопоставлених американських військових та аргументи з табору демократів про відтік ресурсів і відволікання від кампанії адміністрації боротьби проти тероризму.

Цього року вийшла цікава книга американського дослідника Пітера Галбрейта THE END OF IRAQ. How American Incompetence Created a War Without End («Кінець Іраку. Як американська некомпетентність створила війну без кінця»). Часто західні аналітики наголошують на тому, що Ірак — штучно створена країна, й тому варто дозволити їй розколотися, аби уникнути кровопролиття. Це твердження, в значній мірі, прописане в новій книзі Галбрейта. У той час, як представники адміністрації Джорджа Буша попереджають щодо наявних небезпек в об’єднаному Іраку, Галбрейт стверджує, що найгірше вже трапилося: Сполучені Штати не в змозі створити стійкий постсаддамський уряд; кривава громадянська війна вже вирує; й чим довше США намагатимуться підтримувати ілюзію, що іракське штучне утворення — це життєдіяльна нація, тим більше людей загинуть. Тому найкращим виходом буде поділ його на природні складові частини — незалежний Курдистан на півночі, проіранськи орієнтовані суніти на півдні та шиїти на північному заході. Галбрейт пише: «Країна роздробилася й перебуває в жорнах громадянської війни. США не можуть об’єднати країну знову й зупинити громадянську війну. Якщо відкинути амбіції, то це — можливість стабілізувати частини країни й припинити громадянську війну. Але США повинні прийняти рішення якомога швидше».

Подібні аргументи на користь поділу Іраку за його природними лініями розлому також звучали з вуст сенатора-демократа Джозефа Бідена-молодшого та Леслі Гелба, колишнього голови ради з іноземних відносин. Це стає терміновим питанням для адміністрації Буша, оскільки ситуація в Іраку весь час погіршується.

Галбрейт вважає, що продовження даного курсу щодо Іраку не лише даремно витрачатиме американські життя й гроші, але й перешкоджатиме іракцям вибудовувати їхню власну форму стабільності, оскільки крах американської кампанії є неминучим. На його думку, зважаючи на похмуру 80-річну історію Іраку, має стати очевидним, що намагання утримувати цілісний Ірак лише дестабілізує його. Переслідування цілей примусової єдності лише привело до нескінченного насильства, диктатури й геноциду.

Однак, якби поділ за вказаними лініями був легкою справою, то було б важко сперечатися з судженнями Гелбрейта та його однодумців. Але реальність полягає в тому, що старий Ірак був дійсно гетерогенним суспільством із сунітами й шиїтами, розділеними між собою, котрі не укладали шлюби, навіть будучи членами одних і тих же племен. Режим Саддама Хусейна був заснований на ідеї «арабізму», котра перевищувала релігійні й етнічні лінії поділу, й утримувалася силою в разі потреби. Подібні методи були дуже жорстокими, але в інтерпретації колишнього іракського диктатора вони успішно спрацьовували. Проте в старому Іраку, незважаючи на те, що ця загальноарабська ідентичність була «сплавлена» за допомогою насильства й зброї, деякі елементи модерного й світського суспільства пожвавлювали утворення середнього класу. Єдиною групою, яка завжди залишалася поза цією умовною національною згодою, були курди.

Утім необхідно визнати, що фактичний поділ Іраку вже розпочався. Й страшне насилля, особливо навколо Багдада, не вселяє оптимізму. Однак, якщо гіпотетично припустити, що США розчарувалися в об’єднаному Іраку, то цілком зрозуміло, що сунітська, шиїтська й курдська міліції не спроможні були б утримати ситуацію під своїм контролем. Також під час процесу розділення іракських територій загинули б десятки тисяч іракців.

Також розділений Ірак ризикував би підпасти під чужі впливи Ірану, який узяв би шиїтів під свій контроль, Туреччини, котра не змириться з наданням навіть частині Курдистану незалежності, побоюючись, що до суверенного Курдистану намагатимуться приєднатися й інші частини «розірваної» нації, сирійців і йорданців, які візьмуть на себе невдячне завдання шефства над сунітами. І це не є привабливою перспективою. На жаль, механічним поділом територій не удасться припинити іракську трагедію. Якщо при такому розвитку подій курди матимуть можливість досягнення своєї історичної мрії про незалежну батьківщину, то чи є поділ найкращим варіантом для інших іракців? Курди, з усією їхньою трагічною історією, є лише частиною проблеми постсаддамівського Іраку, й тому виділити питання їхньої незалежності з контексту загального питання так просто не можна.

Нині ситуація в Іраку з безпекою його населення стала ще гіршою, ніж вона була навіть за часів тиранії Саддама Хусейна. Але якби Америка вивела раптом свої війська з країни, це б лише кинуло її в стан неконтрольованого хаосу. Адміністрація Джорджа Буша свого часу вже зробила помилку, окупувавши Ірак, не прорахувавши перед цим усіх можливих наслідків подібних дій. І якщо зараз так само швидко вивести війська — це було б повторенням таких само помилкових дій. Американські військові чиновники й експерти в галузі безпеки в енергійних дебатах обговорюють ідею виведення військ. Як один із вагомих аргументів противники розподілу країни наводять таке: такі події відкрили б можливість для «Аль-Каїди» знаходити нове підґрунтя для своїх терористичних операцій.

Водночас широкомасштабна громадянська війна не тільки піддасть небезпеці дислоковані в Іраку американські війська, але й зачепить сусідні країни та завдасть шкоди міжнародному нафтовому ринку. Однак деякі американські експерти не погоджуються з тим, що існують лише два варіанти перспективного розвитку подій. Третій шлях — шлях, який підтримує президент США Джордж Буш — це продовжувати лінію на підтримку демократичної революції в Іраку та «вирощувати» сили безпеки, котрі є лояльними до центрального іракського уряду. Запобігання етнічної й релігійної різанини на кшталт тієї, яка відбулася 1947 року під час поділу Індії й Пакистану, вимагало б тривалого часу й величезних фінансових інвестицій. Крім того, буде важко розділити найбільший скарб Іраку, його нафтові запаси, на які претендують усі три іракські общини.

Дж. Буш стверджує, що доки він буде президентом, війська США перебуватимуть в Іраку. Він непохитний у цьому твердженні, незважаючи на будь-які теорії змови в ісламському світі чи деінде. Прес-секретар Білого дому Тоні Сноу уточнив пізніше цю думку президента, наголосивши, що «жителі Іраку розглядають себе як іракський народ, як нащадків месопотамської цивілізації, котра існувала тут протягом дуже тривалого часу. І вони ідентифікують себе як націю, а не розрізнені етнічні групи». Очевидно, що сьогодні бушівська адміністрація, опинившись перед складною дилемою остаточного вирішення іракського питання, схиляється до варіанта продовження американської присутності в Іраку. Проте будь-який варіант рішення ставить перед США дуже складні проблеми, остаточно вирішувати які, схоже, доведеться новому хазяїну Білого дому.