Середній шлях «Серединної держави»
Прочитавши статтю «Метаморфози й метастази китайського устрою» Віктора Каспрука в «Дні» (№106), спочатку хочеться погодитися із нищівною критикою на адресу китайської компартії. Але потім кидається в очі запитання автора: «Чому населення не насмілюється висловлювати своє невдоволення?». Відповідь пропонується проста — через репресії та ідеологічну обробку. На перший погляд, це здається справедливим, хоча б в силу законів логіки. Бо якщо ми визнаємо, що всі комуністи погані, то китайські комуністи теж погані. Але потім автор однозначно відносить Китай до таких країн, як Куба, В’єтнам та Північна Корея, де дні комуністичних режимів, на думку автора, «вже перелічені». Відносно Китаю ця теза викликає великий сумнів, бо не все так просто.
Працюючи свого часу викладачем китайської мови Дніпропетровського державного університету, я проходив однорічне стажування в Китаї. Воно почалося влітку 1990 року, коли в СРСР всі магазини вже були цілком пусті, а в суспільстві все вирувало.
Пізно увечері потяг «Москва — Пекін» перетнув китайський кордон і зупинився на невеличкій станції Маньчжурія. Вокзал сяяв у темряві, прикрашений різнобарвними гірляндами електричних лампочок. Ми, декілька радянських стажерів, після перевірки прикордонниками та митниками, вийшли з потягу і зайшли в привокзальний магазин... Нас охопив справжній шок: тут було все, чого тільки могла забажати душа так званої радянської людини, не розпещеної «батьківським» піклуванням КПРС. Коли ми знов сіли у свій вагон, то були впевнені, що приїхали у якусь «країну мрій».
Завзятий любитель ходьби пішки, я потім обійшов, як це зветься, «уздовж і вшир» усі міста, в яких довелося побувати, а особливо місто Далянь, де прожив майже рік, і дуже швидко зрозумів, що Китай — то «країна контрастів». Але такого багатства товарів, як тоді в Китаї, я ще й досі не завжди бачу в наших далеко не бідних магазинах. Здавалося, що там «як у Греції», було все. Причому все — китайського виробництва!
З часом збагачувалося знання Китаю. Захоплювала працьовитість китайців та їх дисциплінованість і терплячість. Дивувала їх мовчазність, якщо мова йшла про соціально-політичні справи. Ми, з Радянського Союзу, були в цьому відношенні дещо розкутіші. Неприємно вражало стеження за нами, іноземцями; часом навіть неприховане. Наприклад, виходячи в місто, я інколи виявляв, що за мною тягнеться «хвіст».
Було суворо заборонено вести християнську місіонерську роботу.
Іноземцям категорично заборонялося «залицятися» до китаянок, якщо на це не було особливої згоди (часом мовчазної) влади. Порушення цього правила загрожувало висланням з країни.
А втім, проблеми в цьому були і у китайців. Студенти, що одружувалися під час навчання, підлягали виключенню з навчальних закладів — або навчання, або задоволення мати родину!
Взагалі, студентське життя китайців було особливим. Обов’язковим було проживання в гуртожитку — навіть, якщо помешкання батьків знаходилося поруч із університетом. Територію навчального закладу огороджено муром, і на виході в будці — черговий з телефоном. Обов’язковою була військова підготовка як для хлопців, так і для дівчат. В гуртожитку, в кожних дверях було маленьке віконце, аби черговий викладач міг подивитися, чим займаються китайські студенти. У нашому гуртожитку для іноземців таких віконець не було.
Коли ми розповідали китайським студентам про вільне (відносно) життя їхніх колег із СРСР, то нас слухали із захватом. Але ті ж самі студенти із поблажливим співчуттям дивились на наших стажерів, які гасали по магазинах, набиваючи валізи китайськими товарами, бо майже все, до чого китайці вже встигли звикнути, для нас було жаданим «дефіцитом». І магазини, і ринки тут були завалені товарами, і вже відходила в минуле карткова система розподілу продуктів харчування. Комуністична влада сама розпустила комуни та роздала землю в приватне користування. За пару років в країні, де зовсім недавно панував голод, в країні, де традиційним привітанням при зустрічі було запитання «Ти поїв?», в тій самій країні більшість людей тепер лягали спати ситими. Було дозволено дрібне підприємництво та вкладання іноземних капіталів у вільних економічних зонах.
Влада, оскільки в селі переважали дрібні господарства, швидко налагодила виробництво малогабаритної техніки і почала видавати селянам кредити на її придбання.
До іноземних спеціалістів та бізнесменів ставлення було особливим. Вони повсякчасно відчували свою цінність для цієї країни. Американці та європейці вкладали і продовжують без страху вкладати капітали в «Піднебесній». Внутрішній ринок тут невпинно і швидко зростає. Колись престижними речами для середнього китайця були годинник, радіоприймач та велосипед. Тепер майнові орієнтири зовсім інші. Проводяться подальші економічні реформи. Прийнято досить радикальний закон про банкрутство. Китай є членом ВТО.
Жителі Серединної держави (таке значення має слово «Джун Гуо» — Китай) по різному ставилися і ставляться до лібералізації економіки. Лінія реформатора Ден Сяопіна прокладала собі шлях як у боротьбі з прихильниками швидкої політичної лібералізації, так і в жорсткій боротьбі з консерваторами, які не хотіли допускати приватної ініціативи та приватної власності. Прибічники Дена перемогли. Частина «дисидентів» вже зараз хотіла б швидкої демократизації, натомість інша частина невдоволених сучасним станом речей сподівається, що «капіталізація» країни має тимчасовий характер і КПК повернеться знову до «класичного» соціалізму.
У країні існують й інші політичні партії (наприклад, Гоміндан), але в «напівпридушеному стані». Все більш активними стають різноманітні релігійні організації, в тому числі і християнська Церква.
Через репресії часів громадянської війни та культурної революції немало людей ненавидять комуністичний режим. В «Піднебесній» забагато бідних, все ще низький загальний рівень культури, багато неписьменних та малописьменних. Існує проблема національних меншин та роз’єднаності регіонів, які мають різний рівень економічного розвитку та життя, різні культурні традиції, навіть різні діалекти, деякі з них незрозумілі для інших жителів країни.
Але курс на надання народу певних матеріальних благ в поєднанні з ідеологічною обробкою населення та досить жорсткою системою покарань (активно застосовується смертна кара) роблять ситуацію в країні стабільною і прогнозованою. Мабуть, можна стверджувати, що правлячі кола комуністичного Китаю повернулися, певною мірою, до старих конфуціанських принципів. Які закликають використовувати народ без легковажності. Спочатку народ нагодувати, а вже потім виховувати та, уникаючи крайнощів, йти посередині.
Деякі «батьки» американської та французької демократій казали, що для демократії потрібний певний рівень освіченості та моралі. І справді, демократія — то не пальто, яке можна надягнути в будь-яку хвилину, а уклад життя, до якого треба бути готовими, і рівень життя, якого треба досягти. Тож в «Серединній державі» справжня демократія, здається, надовго б не затрималася.
Із Китаю я повернувся у серпні 1991 року. Кордон перетинав тепер на автобусі на тій самій станції Маньчжурія. Тут мені довелося переночувати та провести цілий день. Виявилося, що то було невеличке село із маленькими глиняними хатами, яке здавалося досить непривабливим та бідним. Але магазини були вщерть заповнені товарами. Коли я переїхав через кордон, то потрапив в російське містечко Забайкальськ. Тут будинки були кращі, проте в магазинах було майже пусто. Через декілька днів після мого повернення в Дніпропетровськ розвалився Радянський Союз. В Росії та Україні було заборонено комуністичні партії.
А в Китаї продовжувалися повільні зміни. Поступово виник та став зростати так званий середній клас, з’явився і свій власний національний великий бізнес. Китайські комуністи зробили висновки із помилок своїх радянських та східноєвропейських колег. Вони зрозуміли, що коли багато розумних та освічених людей незадоволені державою, то це для неї дуже небезпечно. Було знято обмеження на вступ до компартії інтелігенції. Більш того, в КПК приймають підприємців, тобто капіталістів. Спрощено виїзд із країни, що дає змогу позбавитися частини занадто незадоволених своїм становищем людей. Іноземцям дозволили одружуватися на китаянках. Заможні люди колись захочуть мати більше політичних свобод. Та й тоталітарна політична система на певних етапах починає породжувати величезну корупцію, що стримує економічний розвиток, і яку подолати можна тільки через суспільний контроль, тобто через демократизацію. Тому можливі різні варіанти розвитку подій у Китаї. Перший — поступове розширення прав особистості. В далекому майбутті китайські комуністи за прикладом своїх колег із нових демократичних країн можуть стати чимось на зразок соціал-демократів, або якимсь іншим способом пристосуватись до нової ситуації з метою збереження влади.
Другий сценарій — то стимульований зростанням економічної могутності ріст політичної, а з часом і військової експансії. В такому випадку демократизації може й не бути, замість цього буде посилення репресій проти інакодумців, підстьобування великоханського націоналізму, конфлікти з іншими країнами і все більша фашизація гігантської країни. То дуже поганий варіант. Деякі ознаки його існують: в Китаї дуже швидко зростає націоналізм ханського етносу.
Інші варіанти розвитку можуть настати тільки в разі поспішних рішень китайської верхівки, але на це дуже розраховувати не треба. З часів Ден Сяопіна китайське керівництво не дозволяло собі розслабитися і діяти навмання та поспіхом.
У будь-якому випадку могутній Китай, що швидко розвивається й набирається сил, то реальність, із якою вже звиклися майже всі. Для України він може бути партнером, у якого в економічній сфері навіть можна й дещо перейняти.
І насамкінець — одна фраза із вищезгаданої статті... Вона вразила своєю точністю та об’ємністю: «Оскільки корумповані партійні чиновники все більше грабують і пригнічують народ, то люди починають пробуджуватися від ілюзій, а багато хто з них стає на боротьбу за свої права».
Перечитавши це речення ще раз, я зрозумів, що якщо до нього перед словом «чиновники» додати також слово «та безпартійні», то воно дуже добре підійде і до сучасної України. Ось тільки шкода, що людей, які стають на боротьбу за свої права, у нас поки ще майже так само мало, як і в Китаї.
