Передвісник політики нової епохи
Через властиве нам візантійство подвійність стандартів стала нормою нашого життя: одне говоримо, інше маємо на увазі, третє є в реальності. І що б не говорилося про політику, всі мовчазливо розуміють, що в нас це — найприбутковіший вид бізнесу. Публікація Сергія Дацюка — слушна нагода поговорити про те, що в політиці є поза цим бізнесом.
Починати доводиться з того, що українська політика закінчилася на Сагайдачному. Усе, що було після нього, — маневрування між інтересами могутніх сусідів у прагненні виплисти на здійнятій ними хвилі. Скінчалося це, як правило, повним потопом. Звідси наш талан — століттями слугувати приводним ременем для різних імперій та держав.
1991 року раптом підпанки перетворилися на панів, а старі цінності та ідеали перетворилися на спомин. І з’ясувалося, що крім абстрактної ідеї незалежності, нових під руками не виявилося. Так і склався нинішній формат української політики — імітація без змісту.
Треба сказати, що без такої базової умови, як непричетність народу до подій у державі, це було б неможливо. Сформувалося вузьке коло обмежених осіб, дуже далеке від народу, які йому, народу, розпочали трансляцію своєї краси (мудрості, мужності, моральності, досвіду й т.д.). Бо нічого іншого вони запропонувати не могли — нових змістів вони не продукували.
Зрозуміло, що конкуренція тут була жорстока, на смерть. І зрозуміло, це не була конкуренція своїх пропозицій розвитку для країни. Усе зводилося до протипозиції «вони погані — ми хороші». При цьому чому «вони» погані, а чим «ми» хороші, не пояснювалося.
Сьогодні базова обставина змінилася. Суспільство, хоч і в латентному вигляді, але вже присутнє в політичному процесі. Уперше в історії України рішення політичних діячів набирають сили тільки після схвалення (хай лише мовчазного) виборцями. Через крок це призведе до того, що лише за «красу» ніхто більше голосувати не буде. Її ще можна намагатися поліпшувати за рахунок оригінальних зачісок, але все одно доведеться говорити про якісь конкретні плани.
Публікацію Дацюка в «Дні» можна означити як точку відліку. Постановка питання про інтелектуальну політику — це формулювання запиту суспільства на інший формат політики. Своєрідний маніфест нового формату. Відтепер тільки той з політичних діячів витримає подальшу конкуренцію, хто буде спроможний працювати в цьому новому форматі — форматі змістів. Задано планку, яку треба долати, аби залишатися в грі.
Таким чином, нас чекає повне переформатування характеру нашої політики, її пріоритетів, порядку денного, форм роботи. І, безперечно, корпусу присутніх сьогодні суб’єктів. Хоча в це неможливо повірити. В. Ющенко, Ю. Тимошенко, В. Янукович, О. Мороз здаються такими вічними символами. Так само, як В. Литвин учора, а позавчора Л. Кучма.
В Україні вже виникло те, що можна назвати демократичним суспільством, і воно самоусвідомлюється. Після грудня 2004-го — березня 2006-го це — визначальний фактор політики. Більше того, в Україні складається середовище експертів, здатних формулювати запити демократичного суспільства. Відтепер політичний сценарій розвиватиметься за іншою логікою, яка визначатиметься подальшою еволюцією цього демократичного суспільства. А суспільство буде структуруватися відповідно до інтересів і життєвих потреб стійких соціальних груп.
Відповідно, й політичні сили будуть еволюціонувати від загальної аморфної пропозиції своєї «краси» на цілком конкретне представництво інтересів конкретних соціальних страт. Для того, щоб добиватися довіри й підтримки цих страт.
Очевидно, що наступні вибори будуть не тільки президентськими, але й парламентськими. І не тому, що Президент достатньо інтелектуальний, щоб створити собі умови, кращі відносно інших претендентів на цей пост. А передовсім тому, що нинішній корпус політичних топ-функціонерів стає все більш неадекватним динамічно еволюціонуючому суспільству та наростаючим його запитам. Розчарування тих, хто цього не усвідомить, буде великим. Не меншим, ніж у В. Литвина сьогодні.
Так що заявка Дацюка — це передвісник нової епохи. Цікавої. Змістовної. Інтелектуальної.
