Чорнобильська хресна дорога в Італії
Ви входите в парк італійської ренесансної вілли. І раптом зупиняється серце. Вздовж алеї цього парку — Хресна Дорога Чорнобиля: чотирнадцять хрестів у два ряди, обв’язанi в жалобні чорно-білі стрічки. На хрестах — перекреслені назви мертвих чорнобильських сіл: Поліське, Чистогалівка, Крута Гора, Зимовище, Опачичі, Красне... Вночі тут світяться свічки. Над Хресною Дорогою України — заломлені постаті кам’яних янголів Відродження з крильми, обтятими Часом...
І стара магнолія, теж обв’язана білою стрічкою. Поранене дерево. А під ним у траві — розсіяні фото людей і дітей, зметених із лиця Землі чорнобильським вітром...
Українська трагедія, зосереджена в просторі Абсолютної Естетики. Конкретні топоси катастрофи і позачасовий спокій ренесансних фресок. Тому кожна деталь вибухає, ранить, кричить. І водночас саме зануреність трагедії в цей застиглий століттями простір краси відкриває есхатологічний вимір Чорнобиля.
10 — 12 березня в Італії, у місті Віченца в провінції Венето відбулася, мабуть, перша в світі міжнародна зустріч, присвячена 20-й річниці катастрофи. Ця зустріч була запланована в трьох взаємодоповнюючих аспектах. Перший аспект — це виставка «1986 — 2006 рр.: Пам’ятати Чорнобиль». Другий аспект — італійсько- українська наукова конференція «Зранене людство: 20 років після Чорнобиля». Третій аспект — вечори поезії Ліни Костенко «Увертюра Апокаліпсису».
Про Чорнобиль — мовою мистецтва. Мовою науки. Мовою поезії.
Цю зустріч підготували відомий нам із міжнародного конгресу про Голодомор вічентинський Інститут студій суспільної та релігійної історії (див. «День», Інтелектуальна Європа про український геноцид, 7.09.2005; www.istitutostoria.vi.it), асоціація «Il Ponte-Міст», яка, зокрема, займається чорнобильськими дітьми, та Київський музей Чорнобиля, за участю муніципалітетів міст Кальдоньйо й Маростіка, під патронатом Посольства України в Італії, міністерства закордонних справ Італії, провінції Венето й провінції Віченци.
Уже кілька років цей інститут працює над студіями Центрально-Східної Європи й, зокрема, України. Розпочав цей процес патріарх італійської історичної науки — президент інституту Ґабріеле Де Роза, довічний сенатор Італійської Республіки, продовжує цей напрямок генеральний секретар інституту — історик-медієвіст Джорджо Кракко. Організаційний і науковий мотор імпрези — вчений секретар інституту Франческа Ломастро, історик і водночас «мати» чорнобильських дітей, худенька жінка, немов обпалена любов’ю до України. Чому? А хіба треба відповідати? Два роки тому, восени 2004-го, на цій самій віллі Франческа вже зробила виставку українського живопису кінця ХIХ — початку ХХ ст.: Мурашко, Богомазов, Екстер... «До простору світла» — так називалася ця виставка. Сьогодні — Чорнобиль. Простір темряви.
Україну на цій конференції презентували історик Юрій Шаповал, дослідник чорнобильської зони Наталя Барановська, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України Юрій Щербак. Ю. Шаповал говорив про злочинну інформаційну політику радянського керівництва та КДБ стосовно суспільства в момент катастрофи. Тема доповіді Ю. Щербака: «Спадок Чорнобильської катастрофи для ХХI століття». Н. Барановська аналізувала владу й суспільство України після Чорнобиля. Автор цих рядків торкався аспектів ідеологічних та культурних: Чорнобиль як попіл антиутопії. З італійської сторони виступали антрополог Еліза Джеремія (Венеційський університет), фахівець із правових аспектів технологічних катастроф Сільвія Бертаццо (університет Тренто), енергетик Андреа Ґаспарелла (Центр енергетики м. Віченца) та ін. У конференції взяв також участь Маріо Петруччі — британський (попри італійське походження!) фізик, поет і режисер, який, зокрема, продемонстрував фрагмент свого фільму «Важка вода» — скупу на слова й щедру на драматичні візії кіноінтерпретацію чорнобильської теми Свєтлани Алексієвич. «Нервом» цієї зустрічі стала, власне, виставка, яку здійснив Анатолій Гайдамака. Певна, що нічого подібного не можна було б створити в жодному іншому культурному просторі. Сценою стала вілла Андреа Палладіо, одного з геніїв Ренесансу, який чи не найбільшою мірою вплинув на розвиток модерної архітектури.
Палладіо — це квінтесенція Високого Відродження, символ його недосяжної гармонії. Сходи до вілли Палладіо встелені рушниками, які вишиті чорним, — меандри спопелілих візерунків, які були колись кольорами. Вздовж середньовічного муру — фотографії вікон покинутих українських осель: то лялька звідти визирає, то плюшевий зайчик опустив вухо, то плюшевий ведмедик прихилився до оббитої негодою рами. Біля підніжжя сходів — саморобний кораблик, обвішаний дитячими малюнками. Застиг на кам’яних сходах. Нікуди пливти.
На вході до вілли — перекреслений дорожній знак Чорнобиля. В центрі — православний іконостас. У просторі вівтаря — майже фосфоресцентна постать ліквідатора. То тут, то там підвішені між фресок вишиті українські сорочки — о ні, не фольклорний атрибут. Iз тих сорочок вивітрили тіло народу. Розкинувши порожні рукава, сорочки летять крізь час. В’ється срібний дівчачий голосок: співає про зачакловану ноту. Нота весь час обривається, а той голосочок її наздоганяє. Мечеться в розірваному часі, в розколотому просторі.
На фресках — теплий мармур колон у світлі призахідного сонця. Усміхнені люди відпочивають, дами розмовляють із кавалерами. Застигла в танці жіноча постать. Бігають дітки в атласових одежинках. Вино в келихах і виноград на столі. Сонячний спокій мистецтва, яке не минає.
Але все це ви бачите крiзь гігантські прозорі фото Чорнобильської катастрофи.
Над світом затишку й краси обвалюється саркофаг. Протигаз лежить між срібним посудом ренесансної учти. Комбінезон ліквідатора просвічує між рицарських обладунків. Надпис «Заражено» перекриває собою античний світ. Пантократор летить униз головою в атомну пожежу. Римські колони обступають чорнобильський цвинтар.
Божевільне марення комунізму підкорити природу, яке повернуло історію в первісні часи.
Угорі над мальованими капітелями — спіритуалістичний чорний птах, у чиєму прозорому тілі заплутались фото Леніна, Сталіна й перетворених ними на привидів людей.
Дві дати. Перша — 1933 р. Друга — 1986 р. Перший і другий геноцид України.
І в останній залі: на фресці праворуч — раби, яких б’ють римські солдати, на фресці ліворуч — жінки, з яких ці солдати знущаються. А в центрі — площа з повсталим людом і здійняті в нічне небо Майдану прапори помаранчевої революції.
А в залі поряд — на квітучому лузі дівчата ХVI століття приміряють віночки з квітів і, здається, перемовляються з манекенами українських дівчат у вишитих строях, з уквітчаними віночками голівками, як їхні італійські сестри на фресках. Різні строї — різні традиції України. Рухи танцю. Голоси весни.
І на виході вам усміхається старенька. Вже, мабуть, із того світу, вписана в перспективу світу античного. І усміхається дівчинка, поправляючи на голівці великий розпатланий вінок із трави й квітів, зі всього, що росте й розцвітає.
З вілли Палладіо переходите до бункера Другої світової війни.
Там, у цьому бункері — фотографії Ігоря Костіна. Скупо розсіяні по відсіках бункера. Де стоїть на підлозі вода. Де іржаві двері вже не відкриваються навіть у Нікуди.
Останнє пристановище людства після атомної війни.
На кривих підтоплених стінах — сцени смерті. Скелетоподібний юнак, учорашній атлет, на смертному одрі. Від нього залишились тільки очі. Бездомні жінки, що плачуть, покинуті серед розвезеної дощами дороги зі своїми клунками й зі своєю самотністю. Дозиметрист вимірює рівень радіації мертвої риби на березі.
Лошатко з вісьмома ногами. І. Костін посилав фотографії цих мутантів М. Горбачову. Відповіді не отримав.
Людина в протигазі везе коляску. Немає протигаза для немовлят.
Маніфестація серпня 1989-го. Здіймаються національні прапори. Напис на плакаті: «Вимагаємо Чорнобильський Нюрнберг».
Ще кілька місяців — і комуністична система, Саркофаг Смерті, розпадеться. Але продовжуватиме випромінювати радіацію. Учора. Сьогодні. На віки. На тисячоліття.
Вас доганяє звук гейгера, який розкочується лункими коридорами бункера.
На виході вас проводжають слова Ліни Костенко на шерехатій бетонованій стіні: «Поховані чорнобильські ліси! Не забувайте наші голоси».
Урок України — людству? Заповіт людства — кому?
Ви знову виходите в старий сад ренесансної вілли. Під могутнім платаном пробилися крихітні фіалки.
Якщо десь відбулася глибинна зустріч культур, — вона відбулася саме тут. Тут Італію читаєш крізь Україну. Україну читаєш крізь Італію. Крізь минуле читаєш прийдешнє.
Ця чорнобильська виставка — метафора модерного часу. Ренесансна людина перенесла з космосу на Землю закони Гармонії. Сучасна людина продукує Хаос, переносячи його із Землі в космос.
І попередження: народ, який не здобувся на Нюрнберг за 1933-й, приречений на свій 1986-й.
І катарсис: крізь усі минулі й майбутні руйновища світу світиться на фресці материнська рука на голівці дитини.
