Про право розумних та сильних на владу

В одному невеликому диспуті з моїм знайомим щодо розвитку держави, ним сказано було буквально наступне: «...існуючі на даний момент політичні та філософські системи сучасного світу довели або свою повну, або часткову нежиттєздатність із погляду дотримання основних прав та свобод людини: права на життя, права на чесну, правдиву та неупереджену інформацію, права на вільний вибір. Різні системи та устрої, кожен по-своєму, намагаються ці основні права порушити чи спотворити, викрививши у бік узаконення права сильних та розумних на беззастережну владу над тілами та душами їхніх більш слабких та менш розумних братів. Тим чи іншим чином пошуки людства завжди йшли у напрямку пошуків свободи, рівності та братерства».

От не вірю я в те, що все саме так — «узаконення права сильних та розумних», у будь-якому разі весь український досвід свідчить якраз, здається, про щось цілком протилежне — і вже не перший рік керують нами може й найсильніші (і то ще залежно від того, що саме розуміти під цим словом), то вже точно далеко не найрозумніші. Та й не треба «найсильнішим і найрозумнішим» ніякого узаконення своїх прав — здається, що таких їхніх якостей цілком достатньо для того, щоб влада й так їм належала, якщо тільки вони зуміють вдало нею скористатися. Або, з іншого боку, навпаки — якби все було саме так і нами справді керували би найсильніші й найрозумніші, то може це все-таки було б не найгіршим державним утворенням. Тому, щоб зрозуміти, що саме тут не так і де саме вперше з’являється щось таке, що спричиняє спотворений розвиток держави, довелося спробувати зрозуміти, що це взагалі таке — держава, звідки вона береться й як розвивається. Таких поглядів щодо її генезису виявилося два. Перший — примітивно-дарвіністський, при цьому держава розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи складніше, ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо. Звичайно, тепер такий підхід здається нам занадто примітивним і спрощеним, але давайте не будемо зовсім відкидати його і просто спробуємо зрозуміти, що саме в ньому не так, чи в чому саме там приховується та загроза, яка пізніше й призводить до неправильного розвитку...

Так от — якщо виходити саме з цих позицій — то на чолі якогось первинного суспільного утворення дійсно завжди ставав найактивніший, найрозумніший чи найсильніший. У той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно й не потребував, бо ставав цілковитим відображенням того стану речей, який виникав внаслідок дії принципу природного відбору. Але проблема виникає в іншому — в тому, що є дві складовi такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання й прагнення до розмноження та джерело, з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом добору є мутації, відхилення від норми. Причому, зауважте, що в природному середовищі, наприклад у зграї диких тварин, тварини одного виду ніколи такі відхилення не знищують — відбір здійснюють переважно зовнішні чинники: або природне середовище проживання, або інші тварини, здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими, гинуть, а ті, які розвинулися краще, виживають і дають нове, вже дещо відмінне потомство та можливість нового розвитку для всього виду. Але трохи не так воно відбувається в людському середовищі. Тоді, коли користуючись своїми розумовими здібностями, такий чоловік (умовно кажучи — лідер чи може навіть вожак) починає направляти всі свої зусилля якраз на те, щоб знищувати саме ті мутації, які здаються поганими відхиленнями, але можуть призвести до виникнення чогось кращого, а це краще з часом почне становити загрозу чи конкуренцію йому. Тобто вже на цьому етапі виникає певне спотворення природного еволюційного процесу й, напевне, не на краще. Але й це ще не все, тому що до певного моменту такому лідеру, чи навіть групі лідерів, якщо він, чи вони, дійсно най-, най-, най-, боятися все-таки зовсім нічого. Проблеми виникають пізніше, тоді, коли лідер за певних обставин починає втрачати владу чи впевненість у собі, наприклад, через старість, яка наближається, або внаслідок хвороби. От тоді він уже й сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би захищав його й усе те, що вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим, те, проти чого вчора він сам боровся. У цьому вже проявляється позитивна складова, оскільки починає проявлятися той механізм природного добору, який досі придушувався, але зате з’являється й негативне, адже сама інтенсивність добору знижується. Тому іноді таке «узаконення» може привести в результаті до створення нових законів, байдуже чи то юридичних, чи то просто суспільних, які будуть захищати не тільки того «слабкого», який мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, хто залишається при владі й цією владою не хоче поступатися, навіть не зважаючи на те, що він уже давно не відповідає реальним вимогам життя. Тому в реальному, навіть у сучасному політичному житті все це завершується якимось певним компромісом між цими двома найгіршими варіантами розвитку або повним знищенням усіх слабких і беззахисних, як це, наприклад, було в фашистській Німеччині. Або при владі залишаються ті, хто вже давно реально втратив усі свої найкращі якості й давно вже не є ні найсильнішим, ні найрозумнішим представником людського роду. Таке суспільство нагадує деякі африканські та південноамериканські владні режими, й ще більш нагадує нам те, що ледь не було збудоване в Україні останнім часом.

Проте такий погляд лише частково відображає ситуацію, тому на противагу їй існує інша теорія походження держави — теорія про виникнення держави як наслідку певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей для вирішення своїх спільних проблем запрошує когось стороннього або вибирає серед себе когось, хто міг би це зробити краще за них. В основному це стосується двох речей — або того, щоб вирішувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді, коли існування та розвиток таких внутрішніх конфліктів може призвести до загибелі суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось зовнішнього ворога, тобто це стосується того, що тепер називається внутрішньою та зовнішньою політикою. У цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не так сильним чи активним, як мудрим, уся його влада ґрунтується не стільки на застосуванні сили, як на довір’ї інших людей. Це нормально-регульований суспільний механізм, але й тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення. Цей володар починає зловживати владою або: а) використовуючи надану йому довіру не для розвитку всього суспільства, а для захисту власних інтересів і для збереження займаного становища — тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, або навіть якщо вони й розуміють, що це не так, то переконуючи їх у тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або що його все-одно зовсім нема ким замінити; б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей та усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от — цікаво, що й такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас, особливо у світлі наших спогадів про епоху Л. Кучми.

Але що ж тоді робити? Напевне, обидва такi підходи до розвитку держави треба було би якось об’єднати. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки у світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний розвиток. Так, на початку становлення Київської Русі були поєднані саме ці два підходи до розвитку держави — тоді існували розвинуті сильні племінні мікро- держави й були запрошені чужинці-варяги для об’єднання всього суспільства в єдину сильну державу, що врешті-решт таки й було зроблено. Та й саме ім’я одного з наступних князів — «Мудрий» — теж напевно багато про що говорить. Але все це разом узяте чомусь все ще так і не каже нам, як усі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз, коли ми все не можемо визначитися зі шляхами побудови нашої держави. Зате тепер ми вже можемо встановити інше — те, про що й говорили на самому початку цього невеликого дослідження, і воно теж досить цікаве — те, що і в першому, і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік — у бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі, на те, щоб надалі самому вирішувати, кому залишатися при владі чи кого вибирати замість себе, замість того, щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник — чи то природній добір і зовнішнє середовище (у першому випадку), чи то зібрання людей (у другому). І ось саме це й є основним елементом спотворення розвитку державного механізму аж до виникнення загрози його повної деградації й знищення: чи то в наслідок внутрішніх конфліктів — революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників — таких, як утрати незалежності й завоювання іншими державами. Тому напевно перша фраза, з якої й розпочався диспут, мала би звучати приблизно так, як узаконення права тих, хто вже знаходиться при владі й хто сам вирішує, ким їх можна замінити й чи треба замінювати взагалі — тобто на «узаконення права розумних і сильних на владу не тільки над тілами, але й над помислами й душами їхніх більш слабких чи менш розумних братів». Напевно, щось таке, чи ні?