ЩОДЕННИК

11 лютого

«Люди добрі, хто знає, що таке горе, допоможіть, будь ласка!» — зривалося з сумно скривлених губ немолодої жінки. Вона стояла обабіч дороги зігнувшись: чи то під тягарем років, чи то від нещастя. Може, ніхто б її й не помітив (стоїть собі, хто її знає чому, втомилася, може…) якби не жалісливі слова. А голос — плаксивий і розгублений.

Картина в цілому не нова для наших широт. Скільки їх, таких знедолених, і у кожного своя біда, своя історія.

Дехто проходив мимо, справді не помічаючи укутаної хусткою бабусі. Дехто прискорював ходу, посилено вдаючи, що не помічає (мовляв, самим не вистачає). Хтось підходив, кидав монетку в пластмасовий кухоль і чув услід побажання здоров’я та успіху.

Мені подумалося про життя. Коли ми ростемо, разом з нами ростуть і наші почуття: хороші чи погані. Серед них і скупість, і черствість, і лінь. Адже коли ти допомагаєш іншому, — саме тоді у тебе з’являється шанс, що у важку годину хтось допоможе й тобі.