Феміда і... картопля
У наступному українському парламенті ми, як відомо, практично стовідсотково будемо спостерігати зокрема нинішнього голову Верховного Суду України Василя Маляренка, який чомусь вирішив статус глави судової гілки влади змінити на одне з 450-ти депутатських крісел. Дивним, на перший погляд, виглядає намагання перших осіб державної влади посісти місця у Верховній Раді. Серед бажаючих, поряд із головним суддею, ми вже бачимо і Уповноваженого з прав людини Н.Карпачову, і голову Вищого господарського суду Д.Притику, багато міністрів, колишніх і нинішніх прокурорів...
«Авторитет держави — у повазі до суду». Такий заголовок має звернення голови Верховного Суду України, а віднедавна і кандидата у народні депутати України від одного із блоків Василя Маляренка до співгромадян. Чи то останні різкі і не дуже коректні заяви міністра юстиції України С.Головатого щодо суддівської мафії, чи то відчуття некерованості та відсутності ясних перспектив судової реформи змусили голову суду до відвертості. Можна погодитись із Василем Тимофійовичем в тому, що не завжди суди першої інстанції діють бездоганно, — начебто тому й потрібні апеляційні суди та Верховний Суд. Однак погодитись з тим, що „...суди першої інстанції через певні обставини інколи не зовсім правильно розуміють закон, припускаються помилок при прийнятті рішень...» аж ніяк не можна. Голова Верховного Суду щиро намагається переконати своїх співвітчизників в тому, що судді, які одноосібно здійснюють правосуддя, через певні обставини інколи не зовсім правильно розуміють закон. Чи така думка й справді личить керівникові судової гілки влади в Україні?
Сумнівно, бо суспільство вже не хоче сприймати експерименти ні на рівні виконавчої влади, ні законодавчої, ні, тим більше, судової гілки влади, де суддя одноособово наділений правом виносити рішення, що мають силу закону, і при цьому допускатись помилок.
Люди не хочуть і вже не будуть миритися з тим, що через судові помилки невинні у вчиненні злочинів мусять терпіти обмеження волі, перебуваючи у слідчих ізоляторах, камерах попереднього затримання, в'язницях.
Такі помилки неприпустимі і з огляду на те, що до складу суддів призначаються (обираються) особи за спеціальною процедурою, яка має унеможливлювати надання особам із сумнівною репутацією, освітою та досвідом права від імені України вершити людські долі.
Помилки суддів, у більшості випадків, свідчать про або їхню зацікавленість у винесенні рішення на користь однієї із сторін, або свідоме ухилення від повного і всебічного врахування всіх обставин справ, або ж про некомпетентність суддів, що найменш вірогідно.
Можна погодитись із головою Верховного Суду п. Маляренком, що в цивілізованих країнах ніхто не драматизує помилку, допущену судом першої інстанції. Але ж Україна і є цивілізованою державою, тому важко зрозуміти, що мав на увазі голова суду. Взагалі, які критерії цивілізованості держави мав на увазі майбутній народний депутат України В. Маляренко? Чи справді він переконаний у тому, що Україна не є цивілізованою державою?
Нинішній стан судової системи практично унеможливлює притягнення судді до відповідальності. Причиною впевненості суддів у своїй безкарності є, певно, відсутність контролю з боку суспільства і не підзвітність йому. Відомо, що долею судді опікуються кваліфікаційні комісії суддів всіх рівнів, ради суддів, Вища рада юстиції, комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Президент України, — і до жодного із цих органів «суддівської опіки» не залучені представники громадськості та ЗМІ. Отже, створена структура підбору, призначення, просування по службовій драбині тощо практично унеможливлює публічне притягнення судді до відповідальності. Зрозуміло, що, оскільки єдиним джерелом влади в Україні є, згідно з Конституцією, народ, то саме він і мав би контролювати обраних ним представників і виконавчої, і законодавчої, і судової гілок влади. Але народ позбавлений цього права. Виборці не могли відкликати народного депутата, який був обраний громадою району чи міста, не могли притягти його до відповідальності за старої політичної системи, не зможуть і за нової. Це стосується і суддів, лише з однією відмінністю: їх народ не обирає, тому і не може навіть ініціювати процедуру відкликання чи притягнення до відповідальності. А критичні публікації в засобах масової інформації чомусь сприймаються суддями як тиск, як «шельмування судів та суддів, як образи та приниження, як нагнітання невдоволення в суспільстві...», за словами п. Маляренка.
Одним із прикладів «суддівських помилок» може слугувати справа Геннадія Брацлавського. Органами досудового слідства Г. Брацлавський обвинувачувався в тому, що 15.09.1997 р., будучи заступником командира військової частини, «вчинив шляхом зловживання своїм посадовим становищем викрадення державного майна — 1592 кг картоплі вартістю 477 грн. 60 коп.» 18 квітня 1999 р. військова прокуратура Вінницького гарнізону порушила кримінальну справу, а 19.04.1999 р. закрила її і матеріали справи, вже за ознаками корупційних діянь, спрямувала до Калинівського районного суду Вінницької області. Районний суд дуже оперативно, вже 28.04.1999 р. наклав на Г.Брацлавського штраф у 425 грн. і усунув від виконання функцій держави на три роки на підставі Закону України «Про боротьбу з корупцією».
Майже через рік Вінницький обласний суд рішення Калинівського районного суду скасував і справу закрив, але 06.03.2000 р. військова прокуратура знову порушила кримінальну справу, скасувавши постанову від 19.04.1999 р. І вже військовий суд Вінницького гарнізону визнав Г.Брацлавського винним у вчиненні злочину і засудив на три роки умовно з виплатою штрафу в 1700 грн. Однак Апеляційний суд Західного регіону цей вирок скасував і справу направив на новий розгляд уже до суду Хмельницького гарнізону, а звідти — на дорозслідування до тієї ж прокуратури у Вінницю.
Через 2,5(!) роки суцільної судово-прокурорської тяганини суд виніс виправдальний вирок. Прокурори не погодились, апеляційний суд не погодився із прокурорами, — рішення суду вступило в силу.
Однак Верховний Суд України, розглянувши чергове касаційне подання прокуратури 10 квітня 2002 р., виправдальний вирок скасував і справу направив на новий судовий розгляд аж до Івано-Франківського гарнізону. Зрозуміло, що суд цього гарнізону «дослухався» до Верховного Суду, визнав Брацлавського винним, дав три роки без конфіскації майна із позбавленням права займати посади чи займатись діяльністю, пов'язаною з адміністративно-розпорядчими функціями, та застосував амністію. Але ще один, до того часу невідомий Г.Брацлавському військовий суд Центрального регіону вирок частково скасував, а в основному визнав його винним, що підтвердив і Верховний суд, який 10.03.03 р. виправлений вирок залишив у силі.
Цікаво, що ані місцевий, ані Апеляційний суд, ані суддя- доповідач Верховного Суду М. Пінчук не звернули уваги на Окрему постанову суду від 31.08.2001 р. Саме цим актом суду був встановлений факт фальсифікації кримінальної справи досудовим слідством, що і спричинило судову тяганину та призвело до незаконного засудження невинуватої особи.
То скільком суддям, прокурорам і слідчим дозволено час від часу переглядати судові і прокурорські постанови, скільки на це часу і державних коштів має витрачатись, і чи сприяє така система правосуддя авторитету держави та повазі до суду?
Очевидно й інше: жодна людина не встоїть проти такої системи.
Брацлавський і цього разу оскаржив вирок до Верховного Суду, де в складі колегії все той же суддя М.Пінчук, який розглядав справу і при скасуванні виправдального вироку.
Відомо, що Кримінально-процесуальний закон забороняє судді, який брав участь у розгляді справи, брати участь в розгляді цієї справи в порядку виключного провадження, а при наявності таких обставин суддя «... зобов'язаний заявити самовідвід...» Генерал-суддя М.Пінчук цього не зробив. Не по чину!
Чи сприяють такі дії одного окремо взятого судді Верховного Суду України та вітчизняної судової системи загалом зростанню авторитету держави та поваги до суду, говорити зайве...
