Зона проживання

Птахам блокпости не страшні. Цілими зграями вони безкарно перелітають через невидимий ефемерний кордон: між Україною «безпечною» і тією, що офіційною мовою зветься Чорнобильською зоною відчуження і зоною безумовного (обов’язкового) відселення. Людям, які рухаються дорогою, потрапити на територію набагато складніше. Нашими воротами в інший світ по волі МНС став КПП з дещо сумною назвою «Дитятка». З одного, «чистого», боку КПП, усе просто «кричало» про небезпеку: дорожні знаки з попередженнями кількома мовами, пам’ятний хрест міліціонерам-ліквідаторам... З іншого — тиша й благодать. Спочатку відчути різницю практично неможливо, якщо не зважати на мимоволі увімкнений у голові хронометр, що відлічує хвилини в зоні. Проте, від’їхавши деяку відстань від «Дитяток», розумієш, що світ навколо змінився. Іржаві дорожні знаки, нескінченні повалені й згнилі дерева, за які лісники ще де-небудь під Іванковим обов’язково отримали б наганяй, вщент розбиті дороги і покинуті будинки. Однаково безпорадні перед безкарно наступаючим лісом і скромні дерев’яні хатки і, очевидно, побудовані зовсім незадовго до катастрофи добротні кам’яні будинки з модної на початку перебудови сірої цегли. Самотні будинки помирають швидше, захисту у них немає. Будинки в селах ще тримаються. А ще там живуть люди. І не тільки.

На початку грудня Чорнобильську зону відвідав Президент Віктор Ющенко, який зустрівся із сім’ями самоселів. Глава держави пообіцяв, що МНС і адміністрація зони вживуть заходів, щоб забезпечити людей усім необхідним для нормального життя і господарювання. Тоді ж керівник МНС Віктор Балога звернувся до своїх земляків-закарпатців із проханням допомогти чорнобильським «поліщукам». Закарпатці відгукнулися на заклик, незважаючи на те, що і їхній край постійно через водну стихію перетворюється на зону стихійного лиха. Спільними зусиллями з усіх районів краю було зібрано близько 100 тонн продовольчих товарів і кілька тонн медикаментів та одягу. Нещодавно автоколона прибула до м. Чорнобиль, звідки машини вирушили по 12 населених пунктах, де живуть чорнобильці. З іншими журналістами вирушив слідами автоколони і журналіст «Дня».

У 1987 році в зоні відчуження проживало 1200 осіб. Вже через 5 років їх стало на 200 менше. У 2001 році — 487 поселенців, у грудні нинішнього року за даними МНС у десяти населених пунктах живе 328 осіб. Цікавий факт навів мій попутник по зоні, колишній кореспондент «Вісника Чорнобиля» Юрій Дронжкевич. Незважаючи на зрозумілу тенденцію до зменшення числа жителів, у середньому чорнобильці «помолодшали» на 15 років — із 80 до 65. Найстарші поселенці вже померли, а наймолодші на кінець 80-х ще не встигли дуже постаріти. Проте отримати точну інформацію щодо жителів Зони надзвичайно складно. У Чорнобилі, як у офшорі, переховувалося багато колоритних персонажів. Старожили згадують історію з дезертиром, який ховався від трибуналу в північній — найзабрудненішій частині Зони. Хлопець вирив собі землянку (!) і майже рік прожив відлюдником, тільки зрідка навідуючись до сусідніх сіл, лякаючи немолодих тубільців, за запасами, яких у льохах залишилося дуже багато. Закінчилася ця історія майже алегорично. Колишній солдат побоявся бути вбитим місцевими лихими мисливцями-браконьєрами і здався владі. Цю та інші не менш колоритні історії розповідали мені жителі Іллінців, правда, щоразу відволікаючись на привезені їм борошно, цукор і макарони.

І ллі нці вважаються найзаселенішим селом у Чорнобильській зоні. У ньому проживають 37 осіб. «Такими, що тимчасово проживають» себе не вважають. Чого б? Тут вони все життя, виключаючи коротенький відрізок у кілька місяців, коли їх вивезли з 30-кілометрової зони. Всі жителі села стверджують, що переселили їх до невпорядкованих, поспіхом збитих будиночків подалі від Чорнобиля. Житло буквально розвалювалося на частини. Не приймало їх і місцеве населення, яке побоювалося за свою територію і роботу... До того ж, уявіть собі діловиту селянку, вже немолоду й по-українському бережливу, яка довго і з любов’ю налагоджувала своє господарство, свій хай небагатий, але затишний побут. «Туга жити не вдома», — говорить головний довгожитель І ллі нців, 93-річна баба Зіна. Усмішлива старенька, яка вже втрачає злагодженість мови, проте не відставала від своїх «молодих» сусідок і з захопленням перетягувала 20-кілограмові мішки з борошном та цукром у затишненьке місце. Назвати селян делікатними не можна: за зайвий мішок гуманітарної допомоги вони відчайдушно боролися. Проте чи є у когось право їх засуджувати за це?

Майже ярмаркова метушня і господарський ажіотаж навколо першої (!) за 12 років гуманітарної допомоги не залишили байдужими навіть місцевих собак. Мимоволі я став свідком боротьби за продовольство і у братів наших менших. Рудому псу Ганни Григорівни, що мовчазно носився між журналістами і намагався вкусити всіх, хто наблизиться до господині, випала важлива місія — охороняти мішок із борошном. Атаку з боку чужого чорного собаки, який зібрався відтягнути зубами мішок «до своїх», він витримав дуже елегантно: просто «позначив» мішок! Ні «чорний», та й ніякий інший собака на мічений продукт уже не зазіхав. До речі, псинам у Чорнобильській зоні дістається. Щоразу у них, а, значить, і у поселенців, виникають сутички з вовками, яких у цих краях неймовірна кількість. От і нам порадили далеко від центральної площі не відходити. «До нас іще й дикі кабани можуть забігти», почув я вже вслід, прямуючи розбитою вуличкою углиб села. Ні тих, ні інших я, на щастя, не зустрів, зате впало в очі, що цей паралельний нам світ не мертвий, як здається з вікна автобуса, а наповнений цілим букетом людських емоцій, які ще не зникли. Дитячі полинялі іграшки, миски й каструлі, іржаві ліжка й чорні від бруду столи...Не було хіба що «ляльки» біля уламків розбитого літака.

Стаття 12 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» забороняє постійне проживання громадян у зоні відчуження. Виходячи з вимог цієї статті, адміністрація зони, що базується в м. Чорнобиль, ще у 1993 році підняла питання про примусове відселення за межі зони людей, які самовільно повернулися до зони відчуження, при цьому маючи житло на «чистих» територіях. Тут варто пояснити, що самопоселенці діляться на дві групи. Перша — це люди, що залишили надане після евакуації житло, про що мають відповідну довідку. Іншого житла на чистих територіях у них немає, і вони тимчасово, до відселення, зареєстровані в населених пунктах Іванківського району (86 осіб). Друга група — це люди, які з різних причин повернулися до зони відчуження, залишивши за собою житло на чистих територіях. Вони зареєстровані в органах МВС за місцем постійного проживання. Таких — 242 людини. Власне, їх-то й хотіли відвезти на «велику землю». Але дозволу на примусове відселення ні Генпрокуратура ні Верховний суд не дали, посилаючись на конституційне право громадян самостійно обирати місце проживання. Більш парадоксальної ситуації, коли рішення приймається з урахуванням інтересів громадян і на шкоду їхньому здоров’ю, мабуть і не зустрінеш. Дослідження радіаційної ситуації у місцях проживання самопоселенців свідчить, що фон там, як і раніше, — високий, залишається стійким забруднення радіонуклідами продуктів харчування, що вирощуються на присадибних ділянках або добуваються у лісі. Наприклад, вміст радіонуклідів у молоці у 2—3 рази перевищує допустиму норму, в грибах — у 10—50 разів, у рибі — від 2,5 до 9 разів, у лісових ягодах — майже у сто разів... При цьому поселенці божаться, що «двічі на рік приїздить комісія і нічого шкідливого не знаходить». У принципі, говорять фахівці, таке можливо, адже радіація — не сніжний покров, вона лягала на землю плямами. Інша справа, що самопоселенці себе втішають і просто не хочуть чути порад. «Радіацію не помацаєш...», — впевнено говорить поселенка Марія Карлівна, «... а значить, і немає її?», — доказую за неї. «Може і є десь, але в Ільїнцях — точно немає. До нас приїжджали і нічого не знайшли», — переконує вона. Вирощує Марія Карлівна традиційний для кожної господині «набір» — картоплю, буряк та інші фрукти-овочі. І сама їсть, і рідних пригощає, коли ті зрідка до неї виберуться. Гриби і ягоди також ідуть у їжу, як же без них? Кинулося в очі, що обробленої землі в селі більш ніж достатньо для 37 людей. «Деякі торгують», — говорять найвідвертіші... «Невже у Києві?» — «Та ні, по області. А яка їм різниця, у самих що, земля краща?»...

У принципі, не можна сказати, що місцева влада залишила людей наодинці з радіацією. Раз на два тижні до села приїздить вантажівка з продовольством та різними господарськими дрібницями. Пенсію їм також привозять додому. У Чорнобилі завжди чергують карети «швидкої допомоги», та й у деяких селах є фельдшери. Отримують старі й доплату — дві гривні десять копійок на квартал. Звідки цей божевільний анахронізм? У 1996 році вийшла у світ постанова Кабміну, яка встановила «тверді» суми замість виплати відсотків. Згідно з цим документом — на оздоровлення (в Ільїнцях їх вважають за краще називати «гробовими» — Авт. ) чорнобильцям виділяється 15 гривень на рік, а на санаторну путівку — 474 гривні. Для довідки: вахті ЧАЕС, а це 4—5 тис. осіб, яка працює у режимі 15 днів через 15, у 1986 році стаж йшов рік за три з п’ятикратною зарплатнею, а з 1996 року — вже рік за півтора. Проте грошей самоселам вистачає. А куди їх витрачати, питається? Та й із здоров’ям у них все відносно в порядку.

Уразила спритність місцевих жителів, які немов носили не величезні мішки з продуктами, а пакетики насіння. «А тут парадоксальна ситуація, — говорить Юрій Дронжкевич, — згубний для молодих людей стронцій, якого в надлишку в цих місцях, для немолодого організму навіть корисний. Він зміцнює кісткову тканину і стимулює мозок, діючи як «еліксир молодості».

За бабу Зіну ми можемо бути спокійні... Чи все-таки ні?..