Страх самотності

За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, лише 33,7% українців практично ніколи не відчувають себе самотніми. Інші 66,3% час від часу, доволі часто, а то й постійно самотні. 15,8% опитаним за останній рік довелося зіткнутися з підлістю, зрадою та розчаруватися в людях. Далі — ще сумніше. 24,7% не вистачає коханої людини, 68,2% — справжньої дружби, 49,9% — справедливої оцінки заслуг у суспільстві, 33,1% — доброзичливості та співчутливого ставлення з боку оточуючих. Самотніми живуть — 13% опитаних.

Традиційно поняття самотності пов’язувалося зі старістю. Дійсно, за статистикою, кожен п’ятий пенсіонер живе окремо від своїх дітей, тобто є самотньою людиною. Ще кожен п’ятий із них не може самостійно себе обслуговувати. Всіх самотніх пенсіонерів беруть на облік територіальні центри соціального обслуговування, які є в кожному місті. До лежачих приходять додому — готують обід, прибирають квартиру, допомагають старим помитися й навіть підстригають їм нігті. Той, хто може ходити, приходить у центр сам. Тут він може отримати необхідну допомогу, й, що дуже важливо, поспілкуватися з людьми. Адже в самотності найстрашніше — відсутність співрозмовника, можливості поговорити відверто, бути зрозумілим і зрозуміти інших. Як запевнили «День» в Інституті геронтології, що пенсіонери, які звернулися до соціальних служб не страждають від нестачі підтримки й уваги. А ось молодим доводиться боротися із самотністю самостійно.

Страх самотності — один із найсильніших людських страхів. А чи завжди — самотність це погано? І чому ми так її боїмося? «Страх перед самотністю доволі типовий, виходячи з тієї позиції, що людина — істота соціальна, — вважає кандидат психологічних наук Ірина Головньова. — Потреба в спілкуванні — це вітальна, тобто життєво необхідна потреба. Крім того, існує також соціальні стереотипи. Так, виводячи зовсім іще маленьке дитя на прогулянку на вулицю, мама говорить йому: «Іди пограйся з тією дівчинкою, чому ти не хочеш поспілкуватися з дівчинкою?». Тобто нас спочатку налаштовують на те, що ми повинні, зобов’язані спілкуватися, і до самої потреби спілкуватися додається ще й потреба наслідувати соціальні стереотипи». А прагнення самотності вважається ненормальним, воно породжує запитання та здивування, куди більші, ніж сам гіпертрофований потяг до спілкування.

Насправді самотність не завжди страшна і свідчить про ненормальність. Бувають періоди, коли людині необхідно побути самій, щоб, скажімо, прийняти якесь надзвичайно важливе рішення без тиску чи навіть простих порад. Часто відчувають потребу в самотності люди публічних професій чи професій, які вимагають практично безперервного спілкування з людьми. У звичайному житті такі люди бувають замкненими та мовчазними — їхня психіка таким чином прагне рівноваги.

«Небезпеку має в собі вимушена самотність, коли людина відчуває надзвичайну потребу в інших людях, але їй не вдається налагодити контакти», — розповідає І. Головньова. Найбільш вірогідний наслідок такої самотності — депресія. Причому не та депресія, яку нам часто властиво «виявляти» у себе в складні періоди життя, а дійсний психічний розлад, який вимагає втручання лікарів. Може дійти й до суїциду.

Причому йдеться не лише про фактичну самотність. Можна жити з чотирма родичами, і при цьому бути абсолютно самотнім, оскільки родинні, й не лише, стосунки можуть бути простою формальністю. Дедалі частіше зустрічаються терміни «самотність в натовпі» та «самотність у великому місті». Важлива не наявність рідної людини — дружини, дітей, друзів, товаришів по службі, а наявність теплих, довірчих стосунків, розуміння, можливості «поговорити відверто», відчути співпереживання та зацікавленість. Причому самотність серед людей може бути набагато страшнішою за цілковиту самотність, оскільки до неї додається почуття власної неповноцінності. Усі змогли знайти друзів, а я — ні. Навколо всім добре, а мені так самотньо. Вибудовується відповідний механізм захисту, «образ ворога» — або всі люди погані, і тому я не хочу з ними сходитися, або всі люди погані тому, що не хочуть зі мною сходитися. Ще одна не дуже приємна перспектива — втеча від самотності в алкоголізм, тобто створення штучних «веселощів».

Можливий більш оптимістичний сценарій. Самотня людина знаходить себе в спілкуванні не з людиною — а з хобі чи з роботою. Наприклад із музикою чи колекцією марок. Гарними співрозмовниками можуть стати герої книжок. Відразу варто відзначити — поширена думка, що самотня людина більше віддається роботі, не відповідає дійсності. «У роботодавців є досить прямолінійний погляд, — розповідає І. Головньова. — Сімейні люди не будуть так віддаватися роботі, як самотні. Насправді може бути й навпаки». У самотніх людей часто відсутня мотивація працювати більше та краще. На їжу й житло вистачає — і добре, а мрії про новий автомобіль чи щоденні походи до ресторану не обов’язково стають спонукальним мотивом для роботи, все частіше залишаючись мріями про далеке майбутнє. А ось вступ дитини до інституту, та й взагалі утримування сім’ї є набагато серйознішим мотивом. «Звичайно, хтось може ховатися від самотності в роботі, — говорить І. Головньова. — А хтось буде першим іти з роботи, тому що для нього самотність серед людей нестерпна. Іноді людина може відчувати самотність лише на роботі, а вдома, в сім’ї, у неї все нормально. Буває, звичайно, й навпаки. Тут важко вибудувати чітку залежність, усе дуже індивідуально».

Ліків від самотності, на жаль, не існує. Найпоширенішою й, очевидно, найправильнішою реакцією на самотність є пошук людей. Не будь-яких, звичайно, а тих, які давали б почуття взаємного прийняття. Цікаво, що абсолютна самотність усе ж є для людей жахливішою «за самотність серед людей». «До нас, звичайно, звертається специфічний контингент, — розповідає співробітниця однієї з київських служб знайомств Ірина. — Але все-таки можна робити певні висновки. Самотні жінки заздрять навіть тим своїм заміжнім знайомим, у яких великі проблеми з чоловіками, наприклад, вони п’ють чи б’ються». Знову ж нагадаємо, що багато людей добре вживається зі своєю самотністю, а деякі навіть постійно прагнуть до неї.