Земля квітів

Тропіки... Про них нагадують нам наші кімнатні улюбленці, шикарні букети, оранжереї ботанічних садів. І не часто є можливість опинитися там, де віялові пальми ростуть під відкритим небом, ананаси зріють на грядці під балконом, а квітучий гібіскус — просто кущі на узбіччі.

У травні минулого року мені випала нагода потрапити на Мартиніку, острів Карибського моря, який називають «землею квітів».

Незважаючи на те, що це дуже популярний курорт, у цілому він не виглядає доглянутим парком. Місцеві мешканці не переобтяжують себе садовим дизайном, скоріше, вони стурбовані вирощуванням чогось їстівного, через що містечка й села виглядають іноді моторошненько. Таке враження, що перший же сильний ураган просто знесе всі ці давно не ремонтовані хиткі будиночки.

Є, звичайно ж, пальми, кокосові та королівські, вони шумлять над пляжами під м’яким бризом, із них падають горіхи. Спілий плід манго теж може на голову впасти в деяких місцях. Дуже гарні дерева авокадо й, особливо, — хлібні. Банани, виявляється, вирощують у спеціальних сітках — захист від шкідників.

Але окрім їжі, є три типи об’єктів, які будь-кому небайдужому до рослин напевно запам’ятаються.

По-перше, це джунглі. Дощові ліси (rain forests) подекуди збереглися у своєму майже недоторканному виді. Майже, бо через них прокладено чудові дороги, у виграшних місцях є панорамні майданчики, зроблено пішохідні тропи спеціально для прогулянок туристів. На щастя, ці стежини дуже слабко обладнано, та й постійні дощі їх, очевидно, миттєво розмивають, тому ліс залишається диким.

Безліч видів, які добре відомі нам, бо ростуть у керамічних горщиках на підвіконнях, у такому лісі, залитому дощем і світлом, лякають своєю величиною, є незвично квітучими та яскравими.

Монстери та солерої, бегонії всі, які я коли-небудь бачила, зарості бамбуку на берегах струмків, на схилах — геліконії, а під ними — наш рідний бальзамін.

По-друге, квітникарські плантації. Саме на них вирощують антуріуми, які можна купити й узимку в наших крамницях. Зрізана вранці квітка вдень уже летить у літаку, а за добу може опинитися в Парижі. Плантації мають і паркову частину, для прогулянок, доволі витончену, але по-справжньому вражають промислові посадки.

Антуріуми не терплять прямого сонця, а на Мартиніці воно дійсно спекотне. Тому плантацію засаджено гігантськими папоротями (метра два з половиною у висоту), а під ними, в розсіяній тіні, на високих пасмах, висаджено антуріуми — від сніжно-білих до кармінно- червоних. Ну, а по-третє, є ще сади й парки. І ось тут уже все те, що так привільно створювало хаос джунглів, і те, що чесно росло стрункими рядами на плантаціях, нарешті, підпорядковується руці митця.

Практично скрізь, бажаючи надати садовому ландшафту чи інтер’єрові витонченість і блиск, ми намагаємося роздобути екзотичні, яскраві рослини, які, правду кажучи, зовсім не зустрічаються в лісі чи в полі за нашим парканом. Непросто створити таким гостям відповідні умови, і часто основні зусилля ідуть просто на те, щоб «гості» не загинули, який уже тут дизайн. Але тут, у тропіках, вся екзотика вже тут, росте в лісі через дорогу. Проблема лише в тому, щоб її організувати якось розумно. Звичайно, при створенні такого шедевра, як парк «Le Jardin de Balata», було використано рослини з багатьох районів тропічного пояса, але все ж таки частка місцевих видів дуже велика. Мартиніка — французька територія, тому й назва парку така. Цей сад належить Жану-Філіпу Тозу, митцеві, поетові, ландшафтному дизайнерові, який створює його вже двадцять років. І той факт, що він — поет, не раз і не два пригадується під час прогулянки його витвором.

За організацією це звичайно ж англійський сад, а не французький. І, слава Богу! Неможливо ж загнати таку буйну розкіш у якісь строгі рамки, це було б просто блюзнірством, мені здається. Сад розташовано в досить вузькій улоговині між двох гірських відрогів. Долинка розкривається до моря, тому будь-яка панорама завершується або порізаним ланцюгом покритих джунглями гір, або видом на море, з розкиданими в ньому островами.

Але я розповідаю про це місце не для того, щоб зайвий раз дражнити уяву. А для того, щоб поділитися думкою про співвідношення нашого власного лісу й саду, яка не полишала мене в парку Балата.

Звичайно, наша природа набагато скромніша. Немає в ній такого багатства фактур, квітів, форм. Але все ж таки й вона доволі різноманітна, щоб дозволити застосувати такий же підхід: не шукати екзотики, а грати вже даними нам обсягами, відтінками, особливостями росту добре знаних нам рослин.

І якщо придивитися, то легко помітити, як багато можливостей вони нам для цього дають. Просто нам не спадає на думку поглянути на них як на декоративні об’єкти, адже ми привчені лише до всього окультуреного.