«Нова влада заявляє політичну волю. Але коли доходить до конкретних вчинків...»

Прозоре та чесне розслідування «справи Гонгадзе» було одним із головних пунктів передвиборної кампанії Віктора Ющенка. Так само, як і численні обіцянки довести до кінця розслідування інших злочинів проти журналістів. Та все ж на сьогодні, здається, до кінця доведено було лише справу Василя Геруса — екс-редактора рівненської газети «7 днів», проти якого було порушено кримінальну справу за публікацію псевдопрограми кандидата у президенти Ющенка. В результаті, нагадаємо, Герус отримав три роки умовно, зобов’язавшись публічно вибачитися перед Президентом. Із огляду на суть справи, стає зрозумілим, чому її довели до кінця. А як же бути з іншими, більш резонансними справами? Про це «День» розпитав директора Інституту масової інформації Сергія ТАРАНА:

— Чи є реальне відчуття того, що нинішня влада якось реагує на розслідування резонансних справ щодо журналістів?

— Найбільш резонансні, на нашу думку, справи — це справи Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова та Володимира Єфремова. В них є певні просування, але дуже незначні. Так, у «справі Гонгадзе» йде акцентування лише на виконавцях злочину. І немає просувань у тому, щоб знайти власне замовників. Більше того, я б сказав, що відбуваються зворотні процеси, коли ті люди, які могли б стати ключовими свідками в цій справі, щонайменше, ігноруються прокуратурою. Наприклад, нам відомо, що через витік інформації з джерел, близьких до силових структур, колишнього начальника департаменту спостереження генерала Олексія Пукача було попереджено про те, що за ним стежать. Така ж схема свого часу застосувалася до екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка: генеральний прокурор України Святослав Піскун публічно попередив, що його буде викликано на допит по цій справі. Також проблемою є те, що ті люди, які зараз живі й доступні для слідчих дій, зокрема, ті, хто брав участь у фальсифікації справи, залишаються поза увагою слідства. Але вони могли б безпосередньо вивести на людей, які замовляли вбивство журналіста. Саме ці люди і фальсифікували справу в чиїхось інтересах. Відтак, можна сказати, що в частині розкриття замовників цієї справи відбувається не те що прогрес, а регрес. Досі ми не знаємо жодного прізвища, хоча всі «потрібні» слідству люди — на поверхні. Проте Генпрокуратура чомусь ігнорує можливості їх допитати.

У «справі Александрова» теж є певний поступ, але слідство досі не дало відповіді на запитання про мотиви вбивства журналіста. І оскільки цієї відповіді немає, складається враження, що, можливо, замовниками справи є особи, які не фігурують в офіційній версії. І, можливо, до цієї справи також причетний колишній генпрокурор України. Ми цього не знаємо. А у зв’язку з тим, що слідство не дає відповіді, створюється враження, що в нинішньої влади не завжди є бажання докопатися до істини в цих справах. Це відбувається навіть попри те, що Президент Ющенко висловив пропозицію, щоб справа велася не в Донецькій області, а в Києві. Отже, влада не завжди може виконати своє зобов’язання перед громадськістю та знайти винних у вбивстві журналіста. Чому?

Щодо справи, наприклад, Володимира Єфремова, який був керівником «11 каналу» (Дніпропетровськ) і кореспондентом ІМІ у Дніпропетровській області, то ситуація також доволі дивна. Цю справу поновили в частині загибелі журналіста. До цього суд постановив, що то був нещасний випадок. Про поновлення справи не повідомили навіть його сім’ю. ІМІ про це дізнався через свої джерела, в результаті ґрунтовного журналістського розслідування. Якщо ми про таке дізнаємося через свої неофіційні джерела, то що вже казати про людей, які безпосередньо постраждали... Журналіст загинув на трасі Київ — Дніпропетровськ. Збереглися, хоча це й дивно, два відеозаписи цієї автокатастрофи. Скажімо, навіть якщо вийдеш у Києві на Хрещатик, то не кожного разу побачиш когось із відеокамерою, а що вже казати про людей із відеокамерами посеред степу? Ця обставина породжує низку запитань...

— Наскільки ваша діяльність щодо розслідування справ, пов’язаних із журналістами, здавалася ефективною раніше — за старої влади, і зараз — за нової?

— Вона є ефективною в тому сенсі, що ми про це говоримо, а також у тому, що відбувається певний поступ у цих справах. Наприклад, завдяки нашому тиску й на стару владу також, остання згодилася на ряд експертиз по тій же «справі Гонгадзе», а також на залучення до справи плівок майора Мельниченка. Також завдяки діяльності ІМІ міжнародна громадськість дізналася про всі ті справи, про які ми з вами говоримо. Тобто з боку влади поступки, звичайно, є. Але не ті, яких нам хотілося б. Безумовно, зараз нам легше працювати. В тому сенсі, що зараз Генпрокуратура, наприклад, набагато легше йде на контакт із представниками міжнародних організацій і ЗМІ. Це очевидний факт. Також наразі заявлена політична воля держави розслідувати ці справи до кінця. (Я не кажу про «справу Гонгадзе», бо це — особливий випадок). А втім, усі ці справи гальмуються на рівні виконання силовими структурами та слідчими органами.

— Проблема нинішньої влади в тому, що крім наявності політичної волі, потрібно просто вимагати, щоб ці справи були доведені до кінця. Зараз ми маємо багато офіційних заяв, за якими ще немає конкретних вчинків. Тобто ефективність має бути і вона є, але вона не така, як нам хотілося б. Мабуть, через те, що нова влада наразі має багато інших проблем. Винятком є «справа Гонгадзе», про яку я вже неодноразово говорив. Якщо до вбивства журналіста причетний колишній президент, то новій владі за таких умов буде надзвичайно важко притягти його до судової відповідальності.

— Наразі відомо, що Леся Гонгадзе планує звернутись до Європейського суду з прав людини з позовом проти України. Як ви гадаєте, чи може це реально вплинути на хід «справи Гонгадзе»?

— Я думаю, що це може вплинути на хід справи в контексті публічності. Чим публічнішою буде справа, тим більше в української влади буде аргументів притягти до відповідальності колишніх чиновників колишньої влади. З погляду практичного вирішення, важко зараз говорити. Я пропоную дочекатись подальшого розслідування та відповідей на цікаві запитання, про які ми говорили, з боку Генпрокуратури. Якщо остання, наприклад, заявить про те, що вона готова говорити про замовників справи та назве конкретні дати чи прізвища, то, можливо, що до звернення до Європейського суду з боку Лесі Гонгадзе не дійде. Я знаю, що про це вже йдеться на рівні міжнародної громадськості та на рівні окремих політиків. Розуміючи і знаючи про те, що Кучмі було надано певні гарантії, вже зараз піднімають питання про так звані «розслідування злочинів, нібито вчинених високопосадовцями під час правління Кучми в Україні». Наприклад, нещодавно було заявлено про те, що моніторинговий комітет ПАРЄ вирішив зайнятись іншими злочинами часів режиму Кучми. Пропозицію подала до розгляду доповідачка ПАРЄ по Україні Ханне Северінсен і доповідач ПАРЄ у «справі Гонгадзе» Сабіна Лойтхойзер-Шнарренбергер. Це є вельми симптоматичним. Окремі політики знають про те, що Кучмі було надано певні гарантії, а для них така ситуація може бути неприйнятною. Як міжнародна громадськість, так і українська, буде підштовхувати владу до якихось рішень. Я не виключаю, що рано чи пізно Кучму можуть притягти до відповідальності. Навіть не у «справі Гонгадзе», а в інших справах. Але щоб це сталося, тиск має бути досить серйозним, аби в нинішньої влади з’явились аргументи порвати ті домовленості, які, можливо, були під час помаранчевої революції.

— Журналісти часто жаліються на несправедливий механізм дії вітчизняних судів. Як може вирішитись ця проблема?

— Потрібна судова реформа. Суди в нас абсолютно неконтрольовані. Вони працюють під конкретну сторону. Журналістські справи в судах — це ще не найгірший випадок. Звичайні громадяни не мають тієї публічності, можливості вголос говорити про свої проблеми. Крім того, в нас немає механізмів контролю за діяльністю судів. За старої влади президентська вертикаль хоч якось їх контролювала. Тобто для тодішнього президента ситуація, коли суди приймають суперечливе рішення, була ненормальною. Задля пристойності іноді він їх стримував. Але вже давно в країні жартують про те, що суди в нас на самоокупності. Вони не отримують обладнання, зарплатня в суддів часто затримується, працюють у жахливих приміщеннях, але самі судді в нас живуть прекрасно і ні на що не жаліються. Хіба це нормально?

ДОВІДКА «Дня»

Інститут масової інформації (ІМІ) — українська недержавна організація, заснована в жовтні 1995 року українськими та зарубіжними журналістами. Напрямки діяльності — захист свободи слова, сприяння розвиткові української журналістики (зокрема, за допомогою навчальних програм), дослідження громадської думки.