Iз небес — на землю

«Ми літак зробили так: три коліщата, вітряк... Летимо все вище й вище, через днище вітер свище...» Навряд чи знав цю скоромовку Леонід Козярчук, але свій перший літальний апарат вони з двоюрідним братом Віктором спорудили... з водопровідних труб ще у шостому класі. Люди вибігали з домівок, аби побачити, що за чудо у вигляді саней із пропелером гуде і мчить вулицею. Сусіднє село Суськ розбігалося, коли на своєму дельтаплані вони взяли надто низьку висоту. А згодом взяли надто високу і їхній літальний апарат засікли відповідні служби у Луцьку... Було, що обламувався гвинт, і хлопці падали у кукурудзяне поле. А як перелітали через Стир, сідаючи на аеродромі у Кобче?.. Катали на дельтаплані дітвору з Ольганівки...

Нині Леонід Павлович Козярчук неохоче говорить про найбільше захоплення свого життя — дельтаплани. Його вже «дістають» журналісти, які тільки про це й питають. Адже знайшовши свою «половинку» — дружину Ольгу — і наживши з нею вже двоє діток, інженер- конструктор iз дипломом Харківського авіаційного інституту у рідному селі — невеличкому Єлизаветині, яке загубилося серед волинських лісів, споруджує шикарний дім для сім’ї. І дім цей не нагадує претензійні палаци у «царських» селах, а, здається, дихає спокоєм і надійністю.

Зустрітися з Козярчуком було непросто. То він у справах їздив у Київ. То за матеріалами для підлоги для нового будинку... у Польщу. Останнє найбільш інтригувало, бо для непосвяченої людини нагадує «ходіння за три моря». Проте без якісних і значно дешевших, ніж українські, польських будматеріалів Будинку (а його після знайомства хочеться писати з великої літери) могло б і не бути. Про те, як сам спроектував його за польською ж спеціальною літературою, яка на відміну від нашої детально розписує цей процес для аматорів, Леонід Павлович може розказувати з не меншим захопленням, ніж, як споруджував дельтаплани. У поляків (для них це давно пройдений етап, для нас новинка) запозичив і принцип прокладення опалення. Воно буде центральним завдяки газифікації Єлизаветина. Кабелі прокладає під підлогою, пластмасові труби будуть виходити під батареєю.

— Між іншим, дах у будинку «зв’язаний» за принципом, який застосовується у дельтапланах, — каже Ольга.

— І що він дає?

— Міцність і легкість. Будинок легкий! Він і вкритий легко, хоча важить сто тонн, якщо враховувати бетон і цеглу.

Цеглу вибрав українську, з заводу у Дубечному. Вона пустотіла, тому легша, і більш-менш якісна. За нею господар їздив сам: з 30-ти тисяч цеглин відібрав на кладку лише п’ять тисяч.

А ще дім, на його переконання, має бути простий і зручний. У новому будинку буде, не рахуючи кухні, п’ять кімнат із вітальнею і каміном. Все буде зроблено у старовинному стилі. Ми переходимо з кімнати в кімнату, і наче пісню слухаємо розповідь господаря.

— За камін «заспівали» п’ятсот доларів. То я спроектував його сам. «Мокрої» штукатурки робити у залі не буду, бо вона мені не подобається. Стіни покриємо гіпсокартоном, щоб було світліше. А ось, дивіться, які сходи! Зручні, із соснового дерева, полакуємо. Фірма за їх виготовлення і подальше обслуговування запросила тисячу доларів! Яке, скажіть, може бути обслуговування сходів?! Тому я засів за роботу, і сходи мені обійшлися у 150 доларів.

— А підлога, за якою у Польщу їздили?..

— Підлога ламінована, за найсучаснішою технологією. Ще має антибактеріальне покриття... І у них вона вдвічі дешевша, ніж у нас! Дешевші вдвічі дахові вікна, цвяхи — і ті продають не поштучно, як у нас, що виходить дорожче, а із розрахунку на грами і кілограми. Увесь товар, що везуть в Україну з Польщі, тут продають вдвічі дорожче, — печалиться Козярчук з такої «політики». Йому подвійна ціна не по кишені. Тому за покупками вирушають утрьох: з жінкою та трирічним сином Борисом. Митні правила дозволяють перевозити на одну особу 50 кілограмів вантажу вартістю у 200 євро, що їх цілком влаштовує. А ще ж система виплати такси (податку) на кордоні! Вигідно, що тут повертають ПДВ, але ж і «побори великі», можна втратити до десяти відсотків податку. Отож, компенсацію Козярчук пристосувався отримувати у тому ж магазині, де закуповує товар. Це будівельний супермаркет «Обі», про стиль роботи якого з клієнтами, вважає він, «українці мусять знати».

— Я у 2002 році, коли починав будівництво, закупив в «Обі» багато інструментів. Пилку, пристрій шурупи вкручувати, електричний рубанок... Тим рубанком обробив усе своє дерево, він уже «злизався». Але у супермаркеті існує не лише гарантія на якісний ремонт, а якщо інструмент уже своє відпрацював, тобі видають безкоштовно... новий! Це чудо! І при цьому з теплотою ставляться до клієнта... У нас пішов на ринок, хотів придбати річ — гарантія тиждень.

Свою жінку Леонід видивився, як жартує, з дельтаплана. Ольга каже, що жила у «сухопутному» Суську і не знала, яке це щастя, коли майже за парканом квакають навесні жаби та співають солов’ї... Їхній Дім стоїть неподалік низини, яка плавно переходить у ліс. Нині мешкають у батьківській хаті, до якої прибудовано окремий вхід. Побут абсолютно не нагадує звичний сільський, а швидше європейсько-міський. Донедавна тримали й корову, але віддали її батькам, бо треба було доглядати маленьку Олександру.

— Наш дім двоповерховий, а ще ж мансарда, з якої відкривається такий чудовий краєвид! На другому поверсі я бувала, а ось на мансарді ще ні, бо зараз туди можна добратися лише драбинкою. Чоловік уже й ображається: для кого ж будую? А я боюся висоти, — розказує Ольга, і веде нас у «жіночу» половину будинку, де буде шикарна кухня та поруч кімната для домашніх запасів. Усе продумано до дрібниць, а за добрим господарем і жінка, як кажуть, господиня.

— А де ж ви на дім заробили? — насмілююся на нескромне (чи ділове?) запитання.

Леонід не ображається, а пояснює:

— Працюю представником київської фірми «АЕРОС в Україні і Польщі. Виконую сервіс, технічний огляд, обслуговую дельтаплани, допускаю їх до польотів.

— І багато ж дельтапланеристів в Україні?

— Вистачає. Особливо у Криму, на півдні, у центрі. На Волині теж є кілька аматорів.

Лідія Миколаївна Супрун, лідер єлизаветинської громади, пригадує, що у дитинстві єдиними й найкращими іграшками Леоніда були болти та шурупи.

— Батьки на роботі, постелять йому ковдру чи фуфайку, цілий день буде із залізяччям гратися...

— У школі передплачували журнал «Моделист-конструктор», було що почитати і було бажання, ентузіазм творити щось своє. З братом почали будувати літак...

Потім навчання у Харківському авіаційному інституті, диплом інженера-конструктора і... повернення у рідні краї, хоча відкривалися значно ширші перспективи. У Рожищах при ДТСААФі Козярчук організував мале підприємство «Комета»: займалися і дельтапланами, і ремонтували мотоцикли. Ще студентом він створив власний маленький автожир, модель якого йому... приснилася, і зайняв із ним перше місце у тодішньому Радянському Союзі серед надлегких гвинтокрилих літальних апаратів. Нині його запрошують на зльоти авіаконструкторів, планеристів, адже у цьому «світі» він людина відома.

— Я займався і науковою роботою — про це ще ніхто не писав. Дуже часто їздив у Москву, у відому Ленінську бібліотеку... А також розшукував конструкторів-любителів, які проектували гвинтокрилі літальні апарати — автожири і вертольоти. Зібрав дуже багатий матеріал про майже сотню аматорів-конструкторів, їхні винаходи. Планую випустити книжку, свого роду каталог про ці конструкції. Років 10 тому опублікував десять статей про будову любительського автожира у журналі «Пшегльонд лєтнічий» («Авіаційний перегляд»). Це досить розповсюджений літальний апарат, особливо на Заході, в Америці. У Польщі теж є аматори, які літають на автожирах. Із Жешува — Ян Романік, який сам навчився літати, дуже цікава людина, зустрічаємося з ним щороку на зльотах у Сталевій Волі...

— І польську мову знаєте?

— Знаю прекрасно, вивчив сам. Розмовляю, читаю і пишу.

Взагалі Козярчук — із родини переселенців, або «забужан», як називають людей, котрих внаслідок сумнозвісної акції «Вісла» було виселено з рідних країв. Сам Єлизаветин — це село переселенців, тут до війни були поширені хутори, на яких жили поляки, а етнічних українців було мало.

— З-під Грубешова і жінчин батько, — каже Леонід.

На історичній батьківщині буває, бо ще є родина. Він у батьків єдиний син, і цікаво, що йому передалися чи не всі батькові таланти. Адже старший Козярчук — своєрідний «бог техніки» місцевого значення. Зібрав унікальний саморобний трактор й виконує ним всі роботи на полі, чудово ремонтує техніку, навпомацки виточує мотоциклетні вали...

— Тато повністю незрячий, бо хвороба очей прогресувала. А було ж, що і меблі робив (і я від нього цього навчився), і навіть скрипку виготовив... А як ремонтує мотоциклетні колінчаті вали! Я навіть сам дивуюся, бо я їх теж робив, але я ж зрячий, нє? — і Леонід Павлович захоплено розказує про батькову роботу, та щоб не помилитися, не буду повторювати технічні тонкощі, у яких розбираються лише спеціалісти, але незрячий майстер ремонтує навіть «Яви».

Можливо, якби молодший Козярчук жив таки у великому місті, він би став знаменитим авіаконструктором. Та склалося життя так, як склалося. Побачивши нашу землю з небес, він опустився на землю, знайшов свою «половинку» й будує Дім. І повірте, що від цього не менш щасливий, ніж тоді, коли хлопчиками вони з братом мчали рідним селом на снігоході...