Шахта чекає господаря

«Вугільній промисловості потрібен маленький Нюрнберзький процес, — заявив на круглому столі «Чи вирішить приватизація проблеми вугільної промисловості в Україні» директор інституту «УкрНДІпроект» Микола Сургай. На його думку, нинішні проблеми вуглярів багато в чому пов’язані з тим, що кожен новий прем’єр доручав створити нову програму розвитку галузі, проте вони нічого в ній не змінювали. Але комплексна програма, що визначала б принципи взаємодії держави з вугільними підприємствами всіх форм власності, досі відсутня.

Саме про таку програму говорить більшість фахівців, коли вкотре порушують питання про приватизацію шахт. Як заявив представник Мінпаливенерго В’ячеслав Красник, перш ніж розпочинати тотальну приватизацію шахт, уряду слід оцінити значення вугільної промисловості для економіки України та розробити комплекс заходів, що дозволить підняти рентабельність галузі. До такої думки приєднується й головний приватизатор країни — Фонд держмайна. Від його імені Євген Курінний заявив, що проблема галузі виходить за межі переходу до іншого власника, і, не розв’язуючи всіх інших питань, її приватизація нічого не вирішить.

Водночас самі шахтарі, мабуть, мають із цього питання іншу думку. Голова наглядової ради ВАТ «Павлоградвугілля» — одного з небагатьох великих приватизованих підприємств — Олександр Чмиренко вважає, що приватизація може стати панацеєю для проблемної галузі. За рахунок інвестицій нових власників з’явиться можливість подолати три вічні проблеми: знос обладнання, відставання в розвитку шахтного фонду та хронічна заборгованість із зарплат, а в результаті — досягти зростання вугледобування. З його слів, вклавши в «Павлоградвугілля» 153 млн. грн., а в «Комсомолець Донбасу» 100,7 млн. грн., власникам цих підприємств вдалося досягти суттєвого зростання обсягів видобутого вугілля.

Разом із тим член парламентського комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки Олександр Рогозін зазначив, що цей приклад не показовий для нашої вугільної промисловості, оскільки більшість шахт — підприємства старі, що існують по 50—60 років. На його думку, їх ніколи не вдасться так швидко підняти. Аналогічну думку висловив і директор енергетичних програм Центру ім. Разумкова Володимир Саприкін. На його думку, за відсутності ринку та належного законодавчого поля приватизація старих шахт нічого не дасть. Досвід наших найближчих сусідів ясно показує, що приватизація можлива лише за фінансової реструктуризації галузі.

Але тут виникає вічне запитання: де взяти гроші? Тим паче, що вугільна галузь постійно вимагає державних дотацій, і навіть приватизовані підприємства продовжують звертатися до держави за підтримкою. При цьому наголошується на тому, що вугільна галузь має стратегічне значення для країни, й тому держава, якщо не хоче отримати зростання цін на вугілля, має допомагати навіть тим підприємствам, які вже вийшли з-під її опіки. Хоча, як зазначила фахівець Мінекономіки Леся Яковенко, при вступі до СОТ державі дозволять вкладати гроші лише в програми безпеки шахт, наукові та технічні розробки. Фінансування підприємств, особливо приватизованих, без належних обґрунтувань виключається.

Тим часом гроші на розвиток і реструктуризацію вугільної галузі вкотре пропонує Міжнародний банк реконструкції та розвитку. На його думку, облишивши набридлі розмови про приватизацію, Україна могла б вже давно перейти до залучення приватного сектору шляхом розвитку оренди, концесій і контрактного управління. Але, як зазначив Саприкін, держава може знайти гроші на розвиток вугільної галузі навіть не звертаючись до західних інвесторів. Дозволяючи приватизувати хай і потенційно рентабельні, але неважливі для енергетичної безпеки об’єкти, виручені гроші треба спрямовувати на розвиток галузі. Це дозволить не лише реструктуризувати галузь, а й отримати нового гравця на ринку вугілля — приватний капітал.