Непереможеним — не потрібен меч

Події листопадово-грудневої помаранчевої революції ще не стали історією, ще не спливли в туман давнього минулого, вони — наші жагуче актуальне сьогодення , що викликає полярні оцінки, зіткнення найрізноманітніших думок. Але тим гостріша, тим нагальніша необхідність осмислити щойно здійснений крутий поворот у нашому житті, зрозуміти, що ж це, власне, було: істинна революція, «путч» (як стверджують деякі політики), перерозподіл влади між елітами або щось інше?
Своєрідною ниткою Аріадни в лабіринті творчого пошуку для читачів «Дня» стануть, сподіваємося, роздуми (як завжди, глибокі, виношені та базовані на енциклопедичних знаннях) постійного й шанованого автора газети, видатного українського вченого, доктора філософських наук, професора Сергія Борисовича КРИМСЬКОГО. Його філософський аналіз подій у країні за останній місяць — це одна з перших спроб підійти до нашої революції «з масштабами століть», а не лише з погляду сьогодення. Отже, читайте відповіді професора Кримського на запитання кореспондента «Дня».

— Вельмишановний Сергію Борисовичу! У чому, на вашу думку, суть помаранчевої революції, якими є її природа, причини, рушійні сили?

— Я не є політолог і не маю методики вивчення протестних рухів на листопадових майданах України в термінах «буржуазно-демократична революція», «революція середнього класу», «пролетаризація», «колізії бізнесових груп», які вже використовують у літературі. І тому говоритиму про ті аспекти помаранчевої революції, які виходять за межі звичних класових оцінок і можуть бути зрозумілі в контекстах формування української політичної нації. Для мене Майдан — знакове явище, вже хоча б тому, що він використав сонячну символіку оранжевого кольору (вкорінену в національній свідомості древніми аграрними культами України) для маніфестації боротьби за правду, свободу і справедливість.

Ця боротьба — не революційний злам у звичайному розумінні. Листопадові події в Києві та інших містах України (якщо врахувати настрої широких мас) за своєю ідеологічною складовою характеризуються не зміною влади, а зміною епох. Зміною, породженою тією етичною силою протистояння брехні, бюрократичному нахабству влади і безсовісному розграбуванню національного багатства, яка ще в роки дисидентських рухів поставила фатальне запитання: «Що вони роблять із нашими серцями?» І невипадково три роки тому Павло Загребельний у своєму виступі в Києво-Могилянській академії вигукнув, звертаючись до молоді: «Спасайте ваші душі!».

Події на Майдані можна назвати історичним зламом суспільної свідомості, коли, за словами Гегеля (які стосуються атмосфери всіх переломних епох суспільного розвитку) «кипить казан історії, коли треба бити в барабан».

Помаранчева революція набула політико-демографічного статусу — її рушійною силою стали не класові детермінанти, а нове покоління, звільнене від страху перед владою, яка зомбувала свідомість тоталітарної епохи. За статусом (не за значенням і виконанням) щось подібне можна помітити в молодіжному русі «лівих» 70-х років ХХ століття. У цьому випадку мається на увазі протестний бум так званих груп Маркузе, тобто людей, які ще не були заангажовані відповідним соціумом — студентів і представників вільних професій, усіх тих, кого ще О. Шпенглер називав четвертим станом або навіть «кочовиками великих міст». Звісно, за своїми гаслами й орієнтирами помаранчева революція радикально відрізняється від європейських «лівих». Якщо останні надихалися ідеями Сартра, Адорно й Че Гевари, то помаранчева революція зачіпає глибинні коріння української духовної традиції.

Ця революція показала, що здобуття національної незалежності України — це лише початковий етап, який треба доповнити акцентуванням не лише зовнішньої свободи, а й свободи внутрішньої (тобто розширенням можливостей вибору), переходом від декларації демократичних цінностей до їхнього підкріплення народним духом, історичним досвідом країни, перетворенням національної ідеї України на засіб згуртування всіх громадян, засіб формування політичної нації.

— Відомо, що ми є свідками не лише кардинальних політичних змін, а й революції духу — змінилася свідомість суспільства, люди стали (і хочеться вірити, назавжди!) іншими. Що таке революція духу по-українськи зразка 2004 року, Сергію Борисовичу?

— Помаранчева революція продемонструвала те, що український народ дійсно є народом серця, бо замінив насильницькі заходи «зброєю» кольорів, проголошенням солідарності й любові, готовністю дівчат зупинити натиск омонівців поцілунками і навіть годуванням голодних опонентів із Донбасу своїми харчами. Вільно або мимоволі наша революція розкрила споконвічний національний кардіоцентризм, затвердила не менш традиційні для народу уявлення про свободу як особисту гідність, ідеї «республіки духу», які проголошував Сковорода, відстоюючи гуманістичну платформу ненасильства.

Адже в Україні, попри весь драматизм, жертовність і криваві плями її історії, завжди поєднувалися всі лінії протистояння злу: озброєна боротьба й духовний опір. Не випадково вже один із перших ректорів Києво-Могилянської колегії, Лазар Баранович публікує у XVII столітті книгу проповідей «Меч духовний», в якій проголошує верховенство сили духу над козацькою шаблею. Можливо, навіть ідеї ненасильства сягають корінням у передумови української історії, втіленій трипільською цивілізацією, єдиною культурою, в якій, за даними археологів, не було меча.

Мені вже доводилося інтерпретувати на сторінках газети «День» особливості історії України, зазначаючи, що в ситуації багатьох утрачених у ній можливостей, дилема: перемога або поразка, доповнювалася третьою можливістю — залишатися непереможеним за всіх обставин. А непереможеним не потрібен меч. У таких умовах кобзарським епосом була розроблена геніальна ідея про те, що в національній історії ніщо не зникає, а втрачені шанси переходять у потенціал нації, який поки що таїться в епічних курганах, очікуючи на свою реалізацію. Цей епічний ресурс рано чи пізно розкриється і затвердить, як співали кобзарі, славу України.

Мені хочеться вірити, що помаранчева революція й черпає свої сили з цього епічного ресурсу, розкодовує певною мірою національний потенціал України в затвердженні свободи серцевого єднання й демократичних цінностей. Якщо це так, то оформлення політичної нації в нашій країні супроводжується розкриттям народного духу та його звершень.

— Чи поділяєте ви думку, що помаранчева революція, крім усього іншого, це ще й вибір між двома цивілізаціями (або навіть їхній конфлікт): європейською та євроазіатською (інакше кажучи — російською)? І які перспективи України у зв'язку з цим?

— Звісно, події помаранчевої революції поставили у центр уваги проблему ставлення до Росії та її місця в цивілізаційному розвитку України. Але спочатку — кілька теоретичних міркувань загального порядку.

У нас часто не враховують ту обставину, що в світі відбуваються зараз два типи глобалізації. Один із них (який представляють у літературі як єдиний) — це вестернізація , інакше кажучи, нав'язування західного способу життя й розуміння науково-технічної революції як єдиного способу виживання в сучасному світі. Однак, поряд з універсальним процесом глобалізації, у світі можна знайти й інший тип тієї самої глобалізації, на який не звернуто уваги: це локально-цивілізаційний тип . Що мається на увазі?

Такі великі країни, як Росія, Китай, Індія (якщо брати Південну Америку, то можна назвати Бразилію) є центрами потужних інтеграційних процесів. Як правило, ці держави мають договірні відносини економічного та культурного характеру мінімум із 20 — 30-ма країнами. Тобто перед нами також досить виразне глобалізаційне явище. І ось зараз Україна повинна вибрати між універсальним розумінням глобалізації та локально-цивілізаційним її типом.

Цей вибір визначається тим, що (вільно чи мимоволі) ми входимо в той світ, який пов'язаний із локально-цивілізаційними процесами навколо Росії. На жаль, зараз через позицію російських засобів масової інформації, які кілька місяців подавали некоректну, а часом і брехливу інформацію про події в Українці, а також унаслідок, м'яко кажучи, не зовсім коректної поведінки російських політиків, почуваються скривдженими ті люди, які вважають себе прихильниками союзу з Росією, цінителями і шанувальниками російської культури. Безумовно, при цьому ті, хто й раніше насторожено ставився до Росії, тільки ствердилися (небезпідставно) у своїх побоюваннях.

Абсолютно безсумнівно (і, наскільки мені відомо, ніхто з серйозних людей це не заперечує), що Україна повинна стратегічно входити до тих економічних і політичних об'єднань Східної Європи, центром яких є Росія. Але входити обов'язково зі своєю стратегією та зі своїми інтересами! Бо в України є можливість представляти в локально-цивілізаційної глобалізації, центром якої є Росія, інтереси глобалізації універсальної , інтереси цивілізаційного розвитку світу. І це не просто побажання, не просто український патріотизм. Річ у тому, що історично Україна у Східній Європі завжди була транслятором західних впливів.

Розглянемо факти історії. Ще в XVII столітті Петро Могила розробляє концепцію синтезу східних і західних культур. З цієї концепції виходив і Феофан Прокопович, найактивніший ідеолог та учасник реформ Петра I вже у столітті XVIII. Через Україну пройшли такі великі західні духовні «потоки», як ідеї гуманізму (передусім — італійського). І представники раннього Просвітництва активно діяли в Україні (ті самі Петро Могила, Феофан Прокопович, Козачинський, Матвій Яворський та інші навчалися або у Ватикані, або у західних університетах; до речі, Петро Могила і Рене Декарт навчалися в одному коледжі!) Вони принесли в Україну і взагалі в Східну Європу ідеї гуманізму. Так, Реформація здебільшого стала відома у Східній Європі завдяки зв'язкам вчених Києво- Могилянської академії з Пієтичною школою в Галле (Німеччина). Через Україну пройшли ідеї Коперніка; у музиці віденський класицизм був творче розвинений та перетворений у творах Бортнянського й Березовського. Мені, як філософу, цікавий такий приклад. Усі основні західні філософські концепції також пройшли через Україну; перші (часто й основні) публікації Гегеля, Канта, Шеллінга були здійснені в Україні. Скажімо, на початку XIX століття в Миколаєві вийшов перший переклад Канта (дуже цікавий факт!). А іншого великого німецького філософа, Фіхте, запрошували до Харківського університету читати лекції; цьому перешкодив, однак, спротив православного Синоду.

Тобто Україна має зараз шанс на нових глобалістських засадах відновити своє історичне достоїнство транслятора західних ідей у локально-цивілізаційному регіоні, пов'язаному з Росією.

— Як би ви визначили вплив помаранчевої революції на парламентське життя в Україні?

— Події останніх років, а не тільки помаранчева революція, показали, що партійна структуризація парламентського життя в Україні не виправдовує надії, які покладали на неї. Справді, надмірне збільшення кількості партій (доходило до 135!) дискредитувало саму ідею партійної структуризації.

Я вже не кажу про діяльність тих партій, які представлені в парламенті. Не можна не зважати на те, що партії, котрі входять до складу колишньої парламентської більшості, підтримали як єдиного кандидата в президенти людину, яка не завоювала ще право представляти таку велику націю, як наша, її культуру, її традиції... Адже президент — це не просто політичний арбітр або гарант Конституції, він репрезентує націю! І це право потрібно ще завойовувати. А більшість партій висунула кандидатом людину, якій для виконання цієї посади треба було ще дуже багато чого.

Зрозуміло, сказане не означає, що парламент не повинен бути структурований в партійному плані. Йдеться, однак, про недостатність суто партійної структуризації політичного життя. І події помаранчевої революції показали, що дієвою є сила громадянського форуму , що доповнює структуру партій. У країні було багато спроб створити такий громадянський форум, але вони виявилися невдалими внаслідок того, що будувалися на егоїстичному інтересі тієї або іншої партії.

Мені здається, що є інша можливість для вибудовування громадянського форуму. У нас є багато інституцій, які представляють українську інтелігенцію як творчу силу народу. Це — Національна Академія наук, Академії педагогічних, сільськогосподарських наук, військові академії, звісно ж, це творчі спілки. Було б доцільно на основі цих вже інституціоналізованих об'єднань творчих сил України організувати їхнє делеговане представництво (у вигляді зборів постійних представників цих об'єднань, можливо, й ситуаційних). Принаймні, не можна втрачати можливість використання вже організованих творчих сил нації. Таке поєднання громадянського форуму, українського парламенту та президента може виявитися ефективним способом зміцнення стабільності та консолідуючих сил суспільства.

Між іншим, хотів би нагадати, що в період оксамитових революцій у Східній Європі (1989 — 1991 роки) президентами кількох держав стали представники саме творчої інтелігенції (у Чехії — письменник Вацлав Гавел, в Угорщині — драматург Арпад Генц, у Болгарії — філософ Желю Желєв).

— І останнє запитання, Сергію Борисовичу. Ви дивитеся в майбутнє нашої країни з оптимізмом?

— Саме зараз, коли здійснилася помаранчева революція, — безумовно, так. Раніше я відповів би на це запитання інакше.