Бути дрібним акціонером — невигідно
Нещодавно підприємство, якому я свого часу довірила свій приватизаційний майновий сертифікат, виплатило мені дивіденди за чотири роки — 22 гривні. Цією новиною я поділилася зі знайомими, які, хоч і жартома, але цілком щиро мені позаздрили. Адже більшість із них, таких же дрібних акціонерів, за 10—12 років, що минули від часу масової приватизації, про сподівані дивіденди навіть мріяти забули. Нинішнє економічне зростання якихось змін у їхні настрої також не внесло.
Із 74-х відкритих акціонерних товариств Чернігівської області, які за підсумками роботи у 2003 році задекларували прибутки, тільки сім вирішили сплатити дивіденди. Хоч як це дивно, така ж ситуація спостерігається й у закритих товариствах: із 83-х прибуткових дивіденди за минулий рік виплачуватимуть тільки дев’ять (втім, це, здається, дещо інша історія, пов’язана переважно з податковою ситуацією).
Привертає увагу й той факт, що з року в рік кількість акціонерних товариств, загальні збори яких дають згоду поділитися прибутками з акціонерами, зменшується. У 1997 році їх було 18, у 98 р. — 15, у 99 р. — 13, у 2002 р. — вісім.
Аналіз звітів фінансово-господарської діяльності акціонерних товариств за 2003 рік, наданих територіальному управлінню Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Чернігівської області показує, що із 234-х ВАТ, що прозвітували до теруправління, дві третини, а точніше — 160, за результатами роботи у 2003 році отримали збитки. А з урахуванням показників минулих років збитковими в області є 184 відкриті акціонерні товариства, принаймні з тих, які звітують про свою діяльність. Серед причин збитковості, на думку начальника територіального управління ДКЦПФР Володимира Шинкарьова, відсутність інвестицій та фахівців із менеджменту, здатних допомогти підприємству зорієнтуватися в ринкових умовах і знайти свою нішу в тій галузі, в якій воно працювало до приватизації. «Чимало підприємств області не знайшло себе після приватизації та вже збанкрутувало, — розповідає Володимир Шинкарьов. — Низка інших досі перебуває у скрутному становищі через те, що свого часу зволікали з приватизацією й не встигли вчасно «вскочити» у ринок. Ще гірша доля в тих, хто залишився у держвласності. Яскравий приклад тому — ВАТ «Макошинський завод «Сільгоспмаш». Потенційні інвестори вкладати гроші в таке підприємство не поспішають. Складно тепер і продати стовідсотковий пакет такого підприємства».
Але найбільше Шинкарьова бентежить відсутність у керівників більшості збиткових підприємств прагнення вивести їх із такого стану. Такий висновок він робить, зокрема, й на підставі їхнього явного небажання скористатися послугами Міжнародної фінансової корпорації, яка реалізує в Україні проект корпоративного розвитку.
За рік по таку допомогу звернулося тільки два підприємства — ніжинське ЗАТ «Ніфар» та ВАТ «Чернігівавтосервіс».
Але повернемося до дивідендів. Сімдесят чотири прибуткові ВАТ мали можливість їх нарахувати хоча б символічно, але не зробили цього. Бо вирішили спрямувати отримані прибутки на поповнення обігових коштів, придбання нового обладнання й впровадження прогресивних технологій. Зрозуміти такий підхід неважко, якщо згадати, що більшість вітчизняних підприємств сьогодні дійсно потребує значних капіталовкладень у модернізацію, таку необхідну для подальшого розвитку. На цьому тлі дивіденди в розмірі 2—5 грн. на одного акціонера виглядають як кошти, «викинуті на вітер». Однак Володимир Шинкарьов вважає, що сенс у них також є — щорічне нарахування хоча б невеликих сум дивідендів створює підприємству позитивний імідж і робить його інвестиційно привабливим. «Потенційний інвестор жодної копійки не вкладе, якщо його не задовольнять показники фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства, — говорить він. — Але відлякує його не стільки збитковість, скільки відсутність корпоративної культури та прозорої інформації про діяльність товариства. Якщо там роками не проводяться загальні збори, виникають корпоративні конфлікти, зокрема з міноритарними акціонерами, які скаржаться на невиплату дивідендів, то про яку інвестиційну привабливість може йти мова?! І такими в нашій області, на жаль, є майже половина акціонерних товариств».
Доречно сказати, що 111 ВАТ із 345-ти, зареєстрованих у області, взагалі не звітували територіальному управлінню про підсумки діяльності у 2003 році. Тим більше, таких звітів не отримали й акціонери. Отже, їх позбавлено права не тільки на дивіденди, а й на інформацію про економічний стан підприємства.
Як вважає Шинкарьов, подібна дивідендна політика пояснюється тим, що голоси власників незначних пакетів акцій на загальних зборах товариств надто мало важать, а також тим, що такі акціонери на збори майже не ходять. Зрештою, друге якраз і випливає з першого. Тому, радить В.Шинкарьов, малі пакети акцій при нагоді варто продавати (звичайно, якщо вони скуповуються законним шляхом).
Після всього почутого напрошується висновок, що продаж малих пакетів акцій є доцільною не лише з погляду окремого акціонера, а й держави в цілому. Адже, концентруючи акції в руках одного чи кількох власників, ми, дрібні акціонери, сприятимемо створенню умов для динамічного розвитку того чи іншого підприємства, а отже, й економіки в цілому. Як наслідок, створюватимуться додаткові робочі місця, держава отримуватиме більше податків і зможе використовувати більше коштів на соціальні програми...
