Супербас із Ясенівки

Незважаючи на молодий вік, у цього співака вже є чимало шанувальників таланту, які відмічають красу та силу його голосу, акторську майстерність. Він не тільки прем’єр столичної Опери, українського баса добре знають в багатьох країнах світу. Своїм мистецтвом Магера піднімає престиж не лише рідного театру, а й імідж нашої країни.

«У МОНТСЕРРАТ КАБАЛЬЄ Є ЩОСЬ ЧАКЛУНСЬКЕ»

— Сергію, ви брали участь у різних престижних міжнародних вокальних конкурсах і фестивалях, здобуваючи там високі нагороди. Зокрема, отримали Гран-прі на конкурсі Монтсеррат Кабальє. Розкажіть, як відбувалося це творче змагання?

— Як правило, в світі проходять конкурси, які вшановують пам’ять видатних митців, що вже давно пішли в інші світи. Їх можна назвати музичними пам’ятниками легендарним майстрам. А конкурс Монтсеррат Кабальє проводить знаменита співачка, яка досі активно гастролює й має світову славу в багатьох країнах світу. Конкурс проходить в Андоррі — невеликій гірській країні в Східних Піренеях (між Францією й Іспанією). Якщо я не помиляюсь, то в тих місцях у сеньйори Монтсеррат знаходиться вілла... Я вже мав досвід конкурсних змагань. Бо конкурс М. Кабальє став дев’ятим у моїй творчій біографії. Тому вже мав загартованість і не так сильно хвилювався. Поставив собі мету: не тільки гарно виступити, а й отримати нагороду (бо призовий фонд цього конкурсу від 6 до 10 тисяч доларів). Готувався ретельно. Поїхав на конкурс за власні кошти. В театрі нікому не говорив, куди зібрався. Навіщо? Якби програв, то колеги почали б казати, що не треба було туди лізти. Я ж розумію, що виступ кожного співака на міжнародному форумі — то завжди є політика, престиж країни яку ти представляєш. Конкурс М. Кабальє має оперно-камерне спрямування. Там є обов’язкова програма. Вона поділяється за стилями: старовинна музика, камерні твори, оперні арії (репертуар має бути трьома іноземними мовами). Змагання проходили в три тури. В фіналі — заключний концерт і нагородження переможців. Я перед конкурсом мав епопею. На початку травня 2000 року виступав в Італії на Сицилії в Алькамо (це в 60 км від Палермо) на міжнародному конкурсі. А через день уже розпочинався монтсерратівський конкурс в Андоррі. Фортуна була прихильною до мене двічі. Я виграв і в Алькамо, і в Андоррі. Преса написала, що «переміг українець із далекої та загадкової країни». До речі, в Андорру я приїхав у піднесеному настрої. Гарно співав й отримав першу премію. Кабальє всі тури не було в журі, вона з’явилась лише перед вирішальним третім туром. Замість неї на прослуховуваннях був її брат Карлос. В цьому конкурсі членами суддівської бригади стали дуже відомі імпресаріо та директори провідних оперних театрів світу. Співаків лише двоє: Мотсеррат Кабальє й Іліана Котрубас. Я був щасливий, що отримав не тільки нагороду, а й високу оцінку про свій спів у цих видатних примадонн сцени.

— Цього літа Монтсеррат Кабальє виступала в Києві. Її партнерами були два тенори — Микола Басков (Росія) і Володимир Гришко (Україна). Чи були ви на концерті та чи зустрічалися із сеньйорою Монтсеррат?

— Ми зустрілися із співачкою в готелі «Національний» за день до її виступу в палаці «Україна». Я був приємно вражений, що Кабальє мене дуже тепло зустріла. Вона пригадала, як вперше почула як я співаю. Розказала, що про перебіг боротьби їй кожного дня розповідав брат Карлос. Уже після першого туру він схвильовано сказав: «Серед конкурсантів є супербас. Приїдеш і сама почуєш цей діамант»! Вона призналася, що всі члени журі були одностайні та присудили мені перемогу. Монтсеррат вважає, що я маю великий потенціал і попереду буде багато творчих перемог. Вона цікавилась моїми успіхами. Потім я побував на її концерті й отримав величезну насолоду від її виступу. До речі, гарним їй партнером був наш тенор Володимир Гришко.

— Сергію, а як ви ставитесь до розмов, що сьогодні голос М. Кабальє вже не такий прекрасний, як колись?

— Дай Боже, щоб інші співачки в її віці (минулого року Кабальє відзначила своє 70-ліття. — Т. П.) так гарно виступали і, як вона, гастролювали на всіх континентах. Вона співає на найпрестижніших сценах світу й завжди збирає аншлаги. Я вважаю, що сеньйора Монтсеррат Кабальє — оперна примадонна, на яку треба рівнятися. Вона має тонкий смак у складанні концертних програм. Дуже артистична на сцені, блискуча партнерка. Мабуть, є в ній щось чаклунське. Про монтсерратівський магнетизм співу говорять не тільки слухачі, а й критики. Кабальє лише починає співати — і всі забувають про її немолодий вік, огрядну фігуру. Так, голос із роками амортизується, але співачка бере іншим: вона віртуозно володіє технікою, феноменально артистична. Хай зараз вона вже не грає в оперних постановках, бо їй важко рухатись, але в концертному репертуарі вона суперкласна. Кабальє — дуже сильна жінка. Перед гастролями в Києві вона впала, отримала травму, але не зірвала концерти. Прилетіла до нашої столиці. Ходила, спираючись на милиці, а на концерті виходила під руку по черзі з Басковим і Гришком. В залі глядачі навіть не здогадувались, що співачка стримує біль. Вона зібрала свою силу волі і співала прекрасно. Тому вона є легендарною і неповторною примадонною на ім’я — Монтсеррат Кабальє.

РІВНЯННЯ — НА ШАЛЯПІНА

— Серед переліку ваших нагород є і шаляпінська відзнака. Виступати на батьківщині великого баса — велика честь для співака. На фестивалі в Казані ви вже не вперше. Що це за фестиваль?

— Вже більше двадцяти років у лютому місяці в Казані проходить Шаляпінський фестиваль. Він вважається одним із найпрестижніших у світі. Під час фесту йдуть оперні вистави слов’янської та зарубіжної класики, а також репертуар, у якому прославився Федір Іванович. Кращі баси різних країн виступають перед публікою. Я вже тричі був на фестивалі. Вперше в Казань мене запросили 1997 року, коли я був ще студентом Львівської консерваторії, на постановку «Богеми» Дж. Пуччіні. Там я виконував партію філософа Коллена. Дебют виявився дуже вдалим і дирекція Казанської опери запропонувала підписати з ними контракт, навіть обіцяли дати квартиру. Але я відмовився. Казань — гарне місто і має хороший театр, але це все не для мене. Я не можу собі навіть уявити, що можна жити десь поза Україною. Тому подякував за пропозицію, і ми домовились, що буду приїжджати на гастролі, а в трупу вступати не буду. Їздив із росіянами у двомісячне зарубіжне турне. Потім мене запросили в Казань на Конкурс ім. М. Глінки (отримав тоді другу премію). Виступав у операх «Богема», «Севільський цирульник» і концертній програмі. Приємно, що мене вже пам’ятають і публіка дуже тепло приймає.

В минулому році брав участь у фесті вже втретє. Зараз у Казанській опері колектив невеликий (20 артистів). Вони працюють на європейський манер: коли солістів запрошують на конкретний спектакль. Театру допомагає не лише держава, а й грошовиті спонсори. Під час фестивалю, крім оперних вистав, в інших залах проходять концерти класичної музики. Цікаві вечори організовують в Меморіальному музеї Ф. Шаляпіна. Мені подобається атмосфера фестивалю, теплий і привітний прийом публіки. Є можливість послухати кращих співаків із близького та далекого зарубіжжя. Я заприятелював із своїми колегами з Большого театру та Маріїнки. Ви знаєте, виступати на Шаляпінському фестивалі почесно й дуже важко. Є певні традиції, започатковані ще самим Федором Івановичем. У місті є навіть «Клуб шанувальників опери». Вони організовують вечори, концерти, запрошуючи зірок вокалу. Там виступали Солов’яненко, Нестеренко та інші майстри опери.

«ПАРТІЮ БАЗІЛІО Я ПЕРЕВЧАВ УКРАЇНСЬКОЮ»

— Скільки років ви працюєте в Київській опері?

— Уже пішов сьомий сезон. У 1997 р. я закінчив Львівську консерваторію (тоді вона називалася Вищим музичним інститутом ім. М. Лисенка, а зараз академією). Півроку числився у Львівському оперному театрі. Небагато там співав. А з 1998 р. працюю в Національній опері України. Дебютував у партії Базіліо в «Севільському цирульнику». У нас в театрі вона йде українською мовою. А я підготував її на італійській, бо всюди в світі опери виконуються мовою оригіналу. Дирекція Київської опери змусила мене перевчити партію українською. Зараз у моєму репертуарі вже є 20 партій (великих і другорядного плану). Виступаю і з концертними номерами.

— Сергію, в кінці минулого сезону театр підготував прем’єру «Джоконди» Понк’єллі. В цій опері ви виконали роль Альвізе. Як вам працювалося з італійським режисером Корраді?

— Мені здалося, що сеньор Маріо не характерний італієць. Як правило, італійці такі запальні, емоційні, а Корраді — дуже спокійна людина. Він працював, вносячи корективи під час репетицій. Говорив: поставити тут хор або там солістів. Ходив з клавіром, постійно туди заглядаючи. Мені здалося, що у цього режисера комп’ютерне мислення. Корраді не приносив готові схеми на папері, а свої задумки тримав у голові. Ви знаєте, найголовніше, що опера «Джоконда» з’явилася в репертуарі нашого театру. Вже виросло кілька поколінь слухачів, які не чули цього чудового твору (останній раз «Джоконда» ставилась на київській сцені понад 80 років. — Т. П. ). А ще, дякуючи цій опері, в нашому театрі з’явилося електронне табло з титрами та тепер публіка може читати синхронний переклад і не заглядати у програмку. Хоча, після прем’єри, деякі меломани підходили до мене та запитували, що за нісенітниці видавав «суфлер для публіки». Я думаю, що у нас був не дуже хороший переклад (підстрочник, а не літературний адаптований текст). Перші спроби, ще не відпрацювали переклад, але в процесі роботи все має вдосконалитися і стати на свої місця.

«БАТЬКИ ХОТІЛИ, ЩОБ Я СТАВ ВІЙСЬКОВИМ»

— У кожного артиста своя історія, а як ви стали співаком?

— Із дитинства я про сцену не мріяв. Любов до оперного співу й театру прийшла поступово. Зараз я вже не уявляю чим би іншим міг займатися, хоча я людина не ледача й зміг би працювати в багатьох сферах. У дитинстві я з батьками жив на периферії (село Ясинівка Золочевського району Львівської обл.). Коли був малим, то в ті часи з’явилася мода віддавати дітей займатися музикою. З дитячого садка, з п’яти років, вчився грати на скрипці. А коли став першокласником, то батьки віддали мене ще до музичної школи. Скрипку я закинув і почав вчитися грати на баяні. Після восьмого класу мій педагог сказав батькам, що маю здібності, й на сімейній раді вирішили, що треба мені вступати до музичного училища. Хоча батьки вагалися. Вони спочатку хотіли, щоб я став військовим, але музика перемогла. Я став студентом Львівського педагогічного училища ім. Ф. Колесси. Думав бути учителем музики. Мені подобалось займатися диригуванням та вокалом. Педагоги відмічали, що маю добрий голос. Але я не дуже підтримував вокальний режим. Гуляв, бігав за дівчатами, спробував горілку... Коротше кажучи — веселився. Я тоді про кар’єру співака навіть не думав. Потім вступив до Педагогічного інституту, і там педагог з вокалу сказав, що мені потрібно серйозно займатися. Я немов прокинувся. Почав думати, що я роблю, ким хочу стати в майбутньому. Став займатися додатково, захопився співом. А після двох років навчання в інституті я склав іспит до Львівської консерваторії. Мій педагог — Лужацький Віктор Петрович, заслужений артист України, відомий бас. Йому вже за 70 років. Людина дуже талановита, прекрасний художник. Він не нав’язував нам лише одну точку зору щодо техніки вокалу, Віктор Петрович говорив, що кожний вокаліст повинен сам розібратись: як йому треба співати. Я йому дуже вдячний за науку, за демократизм у стосунках, що вмів пробуджувати в нас бажання бути кращим, шукаючи свій особливий шлях, а не копіювати когось.